Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 71

— Авжеж, ні… але хіба шалапути вчаться вимовляти слова з кінця?

Цього разу не обережний осміх, а справжня усмішка засяяла в нього на обличчі. О боги, який він був гарний!

— Гадаю, що ні. Принаймні, не більше, ніж коти міняють свої місця, як каже наше прислів’я. А мер Торін не розмовляє про таких, як ми, в ті хвилини, коли ви лишаєтеся з ним наодинці? Чи я не маю права питати про таке? Мабуть, так.

— Хіба мене таке обходить? — відрубала вона, зухвало скинувши голову, щоб стріпнути косою. — Як мені сказала одна добра людина, я не маю жодного уявлення, що таке пристойність. — Проте зненацька вона зрозуміла, що не так це вже й приємно — бачити, як він опускає погляд і заливається рум’янцем сорому. Вона знала дівчат, які полюбляли дражнити не менше, ніж фліртувати з хлопцями, і то сильно дражнити, але особливої втіхи від цього не відчувала. Авжеж, їй не хотілося заганяти йому в душу пазурі, тож, коли вона знову заговорила, її слова були лагідні й необразливі.

— Я не залишаюся з ним наодинці.

«Ох ти ж і брехуха, — похмуро обізвала вона себе подумки, згадавши, як Торін стиснув її того вечора в коридорі й обмацав груди, як дитина, що лізе в коробку з ласощами, і сказав, що згоряє від бажання її мати. — Ох і брехуха».

— Хай там що, Вілле, але ж вас мало обходить, якої думки про тебе й твоїх друзів Торін, чи не так? Вам доручили певну роботу, от і все. А якщо він вам допомагає, то чом би не прийняти допомогу й не подякувати за неї?

— Бо тут коїться щось дивне, — сказав він, і серйозні, майже грізні нотки в його голосі трохи її збентежили.

— Дивне? З мером? З Асоціацією конярів? Про що ти говориш?

Певний час він пильно дивився на неї, а потім, здавалося, на щось зважився.

— Я довірюся тобі, Сюзен.

— Не впевнена, що мені потрібна твоя довіра, так само, як і твоє кохання.

Він кивнув.

— І все ж, щоб виконати роботу, задля якої мене сюди відрядили, я маю комусь довіряти. Ти можеш це зрозуміти?

Зазирнувши йому у вічі, вона кивнула.

Він підійшов і став коло неї, так близько, що вона майже відчувала тепло його шкіри.

— Подивися вниз. Скажи мені, що ти там бачиш.

Поглянувши туди, куди він показував, вона знизала плечима.

— Крутояр. Такий самий, як завжди, — осміхнулася вона. — І так само прекрасний. Він завжди був моєю найулюбленішою в світі місциною.

— Еге ж, він прекрасний. А що ще ти бачиш?

— Коней і поней. — Вона всміхнулася, щоб показати, що жартує (насправді то був давній жарт її татка), але він не всміхнувся у відповідь. Гарний на вроду, хоробрий (якщо вірити чуткам, що гуляли містом), стрімко рухається і швидко думає. Проте почуттям гумору трохи обділений. Втім, траплялися й гірші вади. Зокрема, хапати дівчину за груди, коли вона цього зовсім не чекає.

— Коней. Так. Але хіба їхня кількість не здається тобі підозрілою? Ти бачила коней на Крутоярі все життя і, авжеж, можеш відповісти не гірше за будь-якого фахівця з Асоціації конярів.

— А ти їм не довіряєш?

— Вони дали нам усе, про що ми просили, і поводяться дружньо, як пси коло обіднього столу. Але так — я їм не довіряю.

— А мені повірив.

Він не зводив з неї погляду своіх прекрасних і небезпечних очей, темніших, ніж у майбутньому, бо тоді їх ще не випалили міріади сонць у плині незліченних днів.

— Я маю комусь довіряти, — повторив він.

Засоромившись, вона опустила очі долу, неначе він докоряв їй у чомусь. Він простягнув руку, взяв її за підборіддя і лагідно змусив на себе подивитися.

— Скільки тут коней? Не поспішай, подумай!

Але тепер, коли він звернув на це її увагу, думати не було потреби. Вона вже давно помітила певні зміни, проте вони відбувалися поступово, тож легко було недогледіти.

— Ні, — зрештою сказала вона. — Їх не стільки, як треба.

— Замало чи забагато? Скільки?

Якусь мить вона мовчала. Потім глибоко вдихнула. Випустила повітря в глибокому зітханні.

— Багато. Їх надто багато.

Стиснувши кулаки, Вілл Деаборн струсонув ними у повітрі на рівні плечей. Його сині очі сяйнули, мов ті електричні ліхтарі, про які розповідав їй дідусь.

— Я так і знав. Знав.

— Скільки там коней? — спитав він.

— Під нами? Чи на всьому Крутоярі?

— Поки що під нами.

Вона дивилася уважно, не маючи жодного наміру рахувати поголів’я. Це не допомагало, а тільки збивало з пантелику. Вона бачила чотири чималі табуни коней (і в кожному їх було щонайменше двадцятеро), що пересувалися зеленою рівниною точнісінько так, як птахи в синьому небі над ними. Було ще дев’ять менших табунів — від октетів до квартетів… кілька пар (вони нагадували їй закоханих, проте того дня, здавалося, все співало їй про кохання)… кілька самітників, здебільшого молодих жеребців, які весело гарцювали…

— Сто шістдесят? — спитав він тихо й невпевнено.

Вона здивовано округлила очі.

— Еге ж. Сто шістдесят. Достоту таку кількість я й хотіла назвати.

— А яка частина Крутояру перед нами? Чверть? Третина?

— Ні, набагато менше, — вона обдарувала його тендітною усмішкою. — Я думаю, ви це й самі знаєте. Це десь приблизно одна шоста відкритих пасовиськ.

— Тобто якщо на кожній шостій частині пасуться сто шістдесят коней, то в сукупності їх буде…

Вона чекала, поки він назве цифру дев’ятсот шістдесят. Він назвав, і вона кивнула. Ще якусь мить він зосереджено дивився на землю і раптом підскочив від несподіванки — Вітер тицьнувся носом йому в поперек. Сюзен довелося затулити рота долонею, щоб не розсміятися. Втім, судячи з того, як нетерпляче він відштовхнув конячий писок, нічого смішного хлопець у цьому не вбачав.

— Як гадаєш, скільки ще коней у стайнях, на дресируванні чи на роботах? — поцікавився він.

— Один на кожного третього з тих, що пасуться внизу. Навздогад.

— Отож, тисяча двісті коней. Усі породисті, мутантів нема.

Вона глянула на нього трохи здивовано.

— Еге ж. У Меджисі майже немає мутантів… власне, як і скрізь у Зовнішніх бароніях.

— У вашої худоби троє з п’яти малюків народжуються нормальними?

— Вони всі народжуються нормальними! Авжеж, час від часу народжується потвора, яку доводиться забивати, але…

— А хіба не одна потвора з кожних п’яти живих новонароджених лошат? Одне з п’яти народжується із… — як про це сказав Ренфру? — зайвими ногами і кишками, що стирчать назовні?

Її вражений погляд був достатньо промовистим.

— Хто тобі таке сказав?

— Ренфру. А ще він мені сказав, що тут, у Меджисі, приблизно п’ятсот сімдесят голів породистих коней.

— Це просто… — вона спантеличено хихотнула. — Просто божевілля якесь! Якби був живий мій тато…

— Але він не живий, — сказав Роланд уже іншим тоном, сухим, як гілка, що ламається під ногами. — Він помер.

Спершу вона ніби не помітила зміни його голосу. А потім десь у глибині її свідомості наче почалося затемнення, і вона вся спохмурніла.

— З моїм татком стався нещасний випадок. Ти розумієш це, Вілле Деаборне? Нещасний випадок. Жахливо сумний, але таке трапляється. Його затоптав кінь. Океан. Френ каже, що Океан побачив у траві змію.

— Френ Ленґіл?

— Еге ж. — Вона зблідла, лише дві дикі рожі яскраво палахкотіли на вилицях, рожеві, як ті, що він посилав їй у букеті з Шимі. — Френ з моїм татком не одну сотню миль подолав. Великими друзями вони не були, бо ж походили з різних прошарків суспільства. Проте вони їздили разом. У мене десь збереглася шапочка, яку Френова дружина зв’язала мені на хрещення. Вони постійно їздили разом. Я не повірю в те, що Френ Ленґіл міг збрехати мені про смерть мого татка… не кажучи вже про те, щоб бути якось до неї причетним.

Але тепер у погляді, який вона кинула на коней, уже прозирав сумнів. Їх багато. Занадто багато. Татко неодмінно б таке помітив. І неодмінно поцікавився б, чиє тавро на чужих конях.

— Так сталося, що Френ Ленґіл і мій друг Стокворт посперечалися щодо коней, — голос Вілла звучав недбало, проте обличчя залишалося серйозним. — Посперечалися за склянками джерельної води, після того як було запропоновано пиво, від якого відмовилися. Вони обговорювали коней так само, як я з Ренфру на вечері в мера Торіна. Коли Річард спитав сея Ленґіла про приблизну кількість коней, той сказав, що їх близько чотирьохсот.