Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 65

Ейвері трохи подався назад, наче очікуючи, що Джонас витягне револьвер, а Деаборн — ножа з-за пояса, того, якого було приставлено до спини Джонаса, коли Ейвері, відсапуючись, ввірвався до шинку.

Але зброї й ножа ніхто не діставав. Джонас повернувся обличчям до Роланда і простягнув руку.

— Він слушно каже, хлопче, — продеренчав Джонас своїм старечим голосом.

— Так.

— Ти потиснеш старому руку? Забудьмо про старе і почнімо спочатку.

— Гаразд. — Роланд теж простягнув руку.

Джонас потис її.

— Благаю прощення.

— І я благаю вашого прощення, пане Джонасе. — Роланд постукав лівою рукою по горлу, як це належало робити під час звертання до старших за подібних обставин.

Коли вони обидва сіли на свої місця, то одразу ж, немов на церемонії, відрепетируваній заздалегідь, підвелися Алан і Рейнолдз. Останніми були Катберт і Діпейп. Роланд чомусь анітрохи не сумнівався, що Катбертова нерозважність вигулькне, як чортик із табакерки, — цей блазень просто не зміг би втриматися від спокуси, хоч, напевно, добре розумів, що брати Діпейпа на кпини зараз не час і не місце.

— Благаю прощення, — сказав Берт напрочуд стриманим голосом без тіні сміху.

— І-я-благаю, — промимрив Діпейп і простягнув руку, заюшену кров’ю. Перед Роландовим внутрішнім зором пропливла кошмарна картина: Берт щосили стискає цю руку, і рудоголовий заходиться вереском, мов недорізане порося. Але, на щастя, Бертів потиск був так само стриманий, як і його голос.

Ейвері сидів на краю сцени, спустивши вниз коротенькі товсті ніжки, і дивився на все це з посмішкою добродушного дядечка. Всміхався навіть помічник Дейв.

— А тепер я пропоную самому собі потиснути вам усім руки і відпустити додому, бо година вже пізня і таким красуням, як я, треба в люлю. — Шериф захихотів, а що ніхто його не підтримав, то знову знітився. Втім, зі сцени він спустився і пішов тиснути руки з ентузіазмом священика, якому нарешті пощастило обвінчати парочку впертюхів після тривалих і буремних залицянь.

Коли вони вийшли надвір, місяць уже сховався і небо на обрії над Чистим морем світлішало.

— Гадаю, ми ще зустрінемося, сей, — сказав Джонас.

— Гадаю, так, — сказав Роланд і блискавкою злетів на коня.

Великі мисливці за трунами мешкали в хатині сторожа за милю на південь від Будинку-на-набережній (і за п’ять миль від самого міста).

На півдорозі Джонас зупинився за поворотом дороги. Земля тут крутим кам’янистим схилом спускалася до моря, над яким уже світало.

— Злазьте з коня, містере, — сказав він, дивлячись на Діпейпа.

— Джонасе… Джонасе, я…

— Злазь з коня.

Нервово кусаючи губи, Діпейп покірно зліз.

— Знімай окуляри.

— Нащо, Джонасе? Я не…

— Якщо хочеш, щоб вони розбилися, діло твоє. Особисто мені начхати.

Ще сильніше кусаючи губи, Діпейп ледве встиг зняти окуляри в золотій оправі, як Джонас зі страшною силою вдарив його у голову. Скрикнувши від болю, Діпейп упав і покотився до урвища. Джонас погнав коня вперед, зіскочив і блискавично вхопив Діпейпа за сорочку, перш ніж той встиг звалитися в прірву. Він глибоко втягнув у себе повітря, вдихаючи запах живиці й Діпейпового поту.

— Дарма я тебе впіймав. Ти хоч знаєш, якого лиха накоїв?

— Я… Джонасе… я не хотів… просто хотів трішки розважитися… як нам було знати, що вони…

Дуже повільно Джонасова рука відпустила сорочку — він збагнув сенс останньої фрази Діпейпової балаканини. Звідкіля їм було знати. Сказано безграмотно, проте точно. І якби не той вечір, вони б і далі ні сном, ні духом не відали. З цієї точки зору Діпейп навіть зробив їм послугу. Знайомий диявол кращий за незнайомого. Та все одно підуть чутки і люди братимуть їх на кпини. Та, може, навіть це зіграє їм на користь. Сміятися перестануть, коли настане час.

— Джонасе, благаю прощення.

— Стули пельку, — сказав Джонас. Невдовзі на сході зажевріють перші промені сонця, і в цьому світі, сповненому смутку і скорбот, почнеться новий день. — Я не скину тебе в прірву, бо в такому разі нам із Клаєм теж довелося б стрибнути. Ці хлопці обставили нас так само, як і тебе, га?

Діпейп хотів було погодитися, але потім передумав, вирішивши, що за тих обставин це надто небезпечно. Тож розважливо промовчав.

— Спускайся до нас, Клаю.

Клай зліз із жеребця.

— Присядь-но.

Усі троє сіли навпочіпки, п’ятами догори. Джонас висмикнув пагінець трави і затис його в зубах.

— Нас запевнили, що це діти з Альянсу, і в нас не було причин не вірити. Хлопчики нашкодили, от їх і відправили подалі, до Меджису, сонної баронії на березі Чистого моря, приставивши їх до якоїсь непотрібної роботи, яка на три чверті складається з покарання. Хіба не так нам усе описали?

Його напарники кивнули.

— І після того, що сталося сьогодні ввечері, ви досі в це вірите?

Діпейп похитав головою. Клай теж.

— Може, вони й багаті хлопчиська, але на цьому вся правдоподібність закінчується, — сказав Діпейп. — Те, як вони сьогодні поводилися… вони були як… — він затнувся, бо ідея, що спала йому на думку, була надто абсурдною, щоб у неї повірити.

Замість нього думку закінчив Джонас.

— Вони діяли як стрільці.

Запала тиша. Ні Діпейп, ні Рейнолдз не мовили ні слова. І лише згодом Клай Рейнолдз сказав:

— Вони ще надто зелені, Елдреде. Це ж діти.

— Діти дітьми, а цілком можуть бути учнями. Саме це ми і з’ясуємо, — він повернувся до Діпейпа. — А тобі, хлопчику, не завадить проїхатися.

— Ееее, Джонасе!..

— Жоден з нас особливою славою себе не вкрив, але це через тебе, йолопе, заварилася вся каша. — Він гнівно зиркнув на Діпейпа, але той втупився поглядом у землю. — Ти поїдеш слідом за ними, Рою, і розпитуватимеш їх доти, доки в тебе на руках не будуть відповіді, що вдовольнять мою цікавість. Ми з Клаєм будемо чекати. І спостерігати. Можеш пограти з ними в Замки, якщо схочеш. Коли я відчую, що минуло достатньо часу, аби ми могли трохи попідглядати, не ризикуючи, що нас викриють, то ми це зробимо. Можливо.

Він перекусив стебло травинки, що стирчала в нього з рота, і більша частина впала на землю йому між чобітьми.

— Знаєш, чому я потис йому руку? Потис руку тому клятому Деаборну? Бо не можна розгойдувати човна, хлопці. Особливо на підході до гавані. Латіґо і ті люди, на яких ми чекаємо, невдовзі прибудуть. Але поки їх тут нема, нам треба сидіти тихо і не витикатися. Скажу вам тільки одне: той, хто приставив ножа Елдреду Джонасу до спини, довго не проживе. А тепер слухай, Рою. І не змушуй мене повторювати двічі.

Нахилившись ближче до Діпейпа, Джонас почав говорити, і через деякий час Діпейп із розумінням закивав. Зрештою, трохи прогулятися верхи йому навіть буде корисно. Після нічної комедії в «Раю» не зашкодить розвіятися.

Катберт порушив мовчанку, коли хлопці вже майже під’їхали до Смуги К, а над обрієм сходило сонце.

— Принаймні вечір вийшов цікавий і повчальний, вам так не здається? — Роланд і Алан промовчали, тож Катберт нахилився до грачиного черепа, якого вже повернув на колишнє місце біля луки сідла. — А ти що скажеш, давній друже? Гарно ми провели вечір? Повечеряли, хороводика поводили, а наостанок нас мало не вколошкали. Як тобі, сподобалося?

Вартовий тільки дивився кудись через голову Катбертового коня своїми величезними темними очима-проваллями.

— Він каже, що втомився і не хоче розмовляти, — озвався Катберт і позіхнув. — Взагалі-то я теж. — Він глянув на Роланда. — Я бачив вираз очей пана Джонаса, коли він тиснув тобі руку, Вілле. Він має намір тебе вбити.

Роланд кивнув.

— Вони мають намір убити нас усіх, — розвинув думку Алан.

Роланд знову кивнув.

— А ми всіляко їм у цьому перешкоджатимемо. Але тепер вони знають про нас більше, ніж за вечерею. Отже, ми вже не зможемо заскочити їх зненацька, як там, у барі.

Він різко зупинив коня, так само, як це зробив Джонас неподалік, менш ніж за три милі від того місця, де вони були зараз. Та тільки перед очима Роланда і його друзів не котило свої хвилі Чисте море. Вони дивилися вниз, на довгий схил Крутояру. Із заходу на схід мчав табун коней, які в передсвітанковій імлі здавалися лише безтілесними тінями.