Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 60

У простій негаптованій нічній сорочці з білої бавовни сиділа в своїй кімнаті у будинку мера Олів. Ось уже десять років вони з Гартом спали нарізно, в окремих кімнатах, а в ліжку, навіть на певний короткий час, не були разом цілих п’ять років. Вона теж дивилася у вікно на місяць. Замкнувшись у своєму безпечному прихистку, вона дала волю сльозам… проте ненадовго. Тепер її очі були сухі, а сама вона почувалася спустошеною, ніби мертве сухе дерево.

А що було найгірше? Те, що Гарт не розумів, що принижує не лише її, а й самого себе. Він займався іншим: походжав, напринджений, як індик, розпускав пір’я, а ще не марнував жодної нагоди зазирнути в декольте сей Дельґадо — і навіть не підозрював, що люди (а серед них і його вірний канцлер) сміються з нього за його ж власною спиною. Можливо, це припиниться, коли дівчина повернеться до своєї тітки з великим черевом, але доти ще довго чекати — відьма про це подбала. А якщо дівчина довго не вагітнітиме, то ще довше. А що було найабсурдніше і найдурніше в усій тій ситуації? Те, що вона, Олів, донька Джона Геверті, все ще кохала свого чоловіка. Гарт був самовдоволеним, пихатим, марнославним негідником, але вона його кохала.

Було ще щось, зовсім не пов’язане з тим, що на старості років Гартові постукав у ребро біс. Олів підозрювала, що довкола її чоловіка хтось плете інтриги, небезпечні і, швидше за все, безчесні. І Гарт про них знав рівно стільки, скільки йому дозволяли знати Кімба Раймер і той кульгавий диявол.

Були часи, коли Гарт не дозволив би таким, як Раймер, обкрутити себе круг пальця. В ті часи йому вистачило би одного погляду на Елдреда Джонаса і його ватагу. Не встигли б вони і оком змигнути — а він уже відправив би їх на захід. Але то було раніше, коли сірі очі, пружні груди і плаский живіт сей Дельґадо ще не забили йому памороки.

Олів прикрутила лампу, дмухнула на полум’я і залізла до ліжка, де пролежала без сну до самого світанку.

Вже о першій годині ночі в залах мерового будинку не лишилося жодної душі, крім квартету жінок-прибиральниць, які мовчки (й знервовано) виконували свою роботу під прискіпливим наглядом Елдреда Джонаса. Коли одна з них підвела погляд і побачила, що його вже нема на підвіконні, де він курив, то тихо повідомила про це своїм подругам і всі трохи розслабилися. Але сміятися й співати ніхто все одно не наважувався. Il spectro,[11] чоловік із синьою домовиною на руці, міг просто сховатися десь у пітьмі. І звідти спостерігати за ними.

О другій годині пішли навіть прибиральниці. Учта в Ґілеаді о цій порі лише сягала свого апогею розваг й пліток. Але Ґілеад був далеко — здавалося, не просто в іншій баронії, а в іншому світі. А тут, у Зовнішній Дузі, навіть вершки суспільства лягали спати рано.

Проте в «Раю для подорожніх» вершків суспільства не спостерігалося, і під невсипущим оком Зірвиголови нічні веселощі й розваги лише починалися.

В одному кінці зали рибалки в чоботях із опущеними халявами хмеліли і грали в «Гляньте» з малими ставками. Праворуч від них був стіл для покеру, ліворуч по обидва боки від «Алеї Сатани» галасували, викрикуючи свої поради, ковбої, коли кості стрибали по похилому столу, обтягненому оксамитом. В іншому кінці зали Шеб Маккерді награвав своє буґі, і його руки пурхали над клавішами, а з шиї й блідих щік градом котився піт. Над ним нависала, стоячи на табуретці, п’яна Петті Гуляща. Вона трясла товстелезним черевом і щосили горлопанила пісню: «Ходи до мене, півнику, у мене є для тебе щось, твоя курочка в сараї, ходи, візьми бика за роги…»

Шимі зупинився біля піаніно, з «верблюдячим» відром у одній руці. Він шкірив зуби в посмішці та пробував підспівувати. Не перестаючи співати й не збиваючись зі слів, Петті вдарила його навідліг, і Шимі почвалав далі зі своєю моторошною посмішкою на вустах, у якій, проте, було щось приємне.

Грали в дартс. У кабінці повія, що гордо називала себе ґрафинею Джиліан із ґрафства Кіліан (особа королівської крові у вигнанні, з самого Ґарлана, мої любі, це вам не абищо), вручну задовольняла двох клієнтів і водночас ще примудрялася курити люльку. А вздовж шинкваса, під двоголовим Зірвиголовою, засідала пістрява компанія: рибалки, ковбої, загоничі, підпаски, візники, колісні майстри, столярі, пройдисвіти, скотарі й озброєні бандити.

Проте єдиними бандитами, зі справжньою зброєю, була пара, що пила на самоті ближче до краю шинкваса. Ніхто навіть не намагався скласти їм компанію, і не лише тому, що в їхніх кобурах (які на кшталт стрілецьких висіли в них низько на поясах) виднілися стволи. В ті часи у Меджисі зброєю було важко когось здивувати, хоча мало хто її мав. Але ці двоє мали такий похмурий вигляд, наче їм цілісінький довгий день довелося виконувати небажану роботу, вигляд людей, яким кортить без видимих причин розпочати бійку і відзначити завершення тяжкого дня, придушивши чоловіка якої-небудь новоспеченої вдовиці.

Бармен Стенлі подавав їм віскі — склянку за склянкою, але вступити в розмову навіть не намагався, навіть не сказав «Жарко сьогодні, чи не так, панове?» Від них смерділо потом, а на руках були плями від живиці. Проте пильний Стенлі зумів роздивитися на них витатуювані сині домовини. Хвала богам, з ними не було їхнього друзяки, старого кульгавого чорта з дівочим волоссям. На думку Стенлі, із трьох Великих мисливців за трунами Джонас був найгірший, але й двоє його напарників нічим хорошим не відзначалися. І жодного бажання ставати їм поперек дороги у бармена не було. Якщо пощастить, то й ніхто не стане, невдовзі вони підуть — такий змучений у них був вигляд.

Рейнолдз і Діпейп були стомлені. Ще б пак. Вони цілий день гарували на Ситго — прикривали порожні сталеві танкери з безглуздими словами на боках (ТЕКСАКО, СИТҐО, САНОКО, ЕКСОН), весь час тягали і складали соснові гілки, та закінчувати пиятику рано не планували. Може, якби її Милість була нагорі, Діпейп і пішов би раніше, але та молода красуня (справжнє її ім’я було Ґерт Моґґінс) працювала на якомусь ранчо і раніше ніж через дві ночі не з’явилася б.

— А якщо заплатять готівкою, то й через тиждень, — сердито сказав Діпейп і поправив на носі окуляри.

— В дупу її, — порадив Рейнолдз.

— Саме це я й зробив би, але не можу, бо її тут нема.

— Зараз я роздобуду собі тарілку дарової вечері, — сказав Рейнолдз, показуючи на інший кінець шинкваса, де щойно з’явився полив’яний баняк молюсків, що апетитно парували. — Ти таке будеш?

— Вони схожі на шмарклі. І стікають у шлунок так само. Принеси мені в’яленої яловичини.

— Гаразд, напарнику. — Рейнолдз повільно рушив до іншого кінця шинкваса. Люди боязко розступалися перед ним, уникаючи навіть країв його плаща на шовковій підкладці, що широко майоріли, коли він рухався.

Діпейп, спохмурнівши ще більше (бо подумав про те, як її Світлість там гуляє з ковбоями на ранчо «Піаніно»), перекинув у себе склянку віскі, скривився від смороду живиці, що йшов від його руки, і знову простягнув склянку Стенлі Руїсу.

— Наливай, собако! — прогорлав він. Від його крику ковбой, що спирався на шинквас спиною, сідницями й ліктями, смикнувся. І тут почалося.

Шимі саме прямував до проходу, крізь який винесли молюсків. Зараз він тримав «верблюдяче» відро перед собою обома руками. Пізніше, коли трактир спорожніє, він муситиме прибирати в ньому. Але поки що його робота полягала в тому, щоби блукати залою з «верблюдячим» відром і зливати туди рештки з усіх недопитих склянок. Цей коктейль «Еліксир» Шимі потім виливав у глечик за шинквасом. Наліпка на глечику була промовиста — ВЕРБЛЮДЯЧІ СЦЯКИ. За три пенні будь-хто міг отримати подвійну порцію. То був напій лише для відчайдухів чи нужденних. А що під суворим поглядом Зірвиголови щовечора проходило чимало і тих, і тих, то в Стенлі майже ніколи не 6yлo проблем із тим, щоб спорожнити глечик. Якщо ж під ранок там ще лишалася рідина, то наступної ночі арсенал йолопів мав поповнитися свіжими резервами.