Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 47

За п’ять миль від тієї улоговини, де спав і бачив сни Роланд, у своєму ліжку лежала Сюзен Дельґадо. Вона дивилася у вікно і спостерігала, як блідне на небосхилі Стара Зоря. Наближався світанок. Сон досі не йшов до неї, а в тому місці між ніг, де її торкалася стара відьма, пульсувала кров. Це відчуття заважало заснути, але більше не здавалося неприємним, бо тепер воно пов’язувалося в її уяві з хлопцем, якого вона зустріла на дорозі й, піддавшись емоціям, поцілувала під зірками. Щоразу, коли вона ворушила ногами, пульсування переростало в короткий спалах приємного болю.

Коли Сюзен повернулася додому, тітка Корделія (якби ніч була звичайною, вона би пішла спати ще годину тому) сиділа в своєму кріслі-гойдалці біля каміна, холодного, згаслого й вичищеного від попелу о цій порі року, з мереживом на колінах, яке на тлі її старомодної чорної сукні скидалося на морську піну. Вона плела з фантастичною швидкістю і навіть не підвела голови, коли прочинилися двері й до будинку разом із племінницею увірвався нічний вітерець.

— Я вже годину на тебе чекаю, — дорікнула тітка Корд і додала: — Я хвилювалася. — Хоча її голос звучав зовсім не стурбовано.

— Невже? — тільки й сказала Сюзен. Ще минулої ночі вона би, певно, пробурмотіла якесь неоковирне вибачення, яке для неї ж самої прозвучало би як облуда, бо тітка Корд ні за що не повірила б їй. Але ця ніч не була звичайною. Ще ніколи в житті в неї не було такої ночі. І вона збагнула, що ніяк не може викинути Вілла Деаборна з голови.

Зачувши таку відповідь, тітка Корд підвела очі й скинула на неї гострим і допитливим поглядом. Очі в неї були близько посаджені й дрібні, як намистини, ніс вузький і за формою подібний до леза. Відколи Сюзен побувала на пагорбі Коос, в її житті відбулися зміни, але дещо лишалося незмінним: вона досі відчувала, як тітчині очі нишпорять по її обличчю і тілу, обмацують її, наче гострі комашині вусики.

— Чого це ти так затрималася? — спитала тітка Корд. — Щось пішло не так?

— Усе так, — відповіла Сюзен, але на мить замислилася над тим, як відьма стояла в неї за спиною у дверному проході й гладила її косу, пропускаючи її крізь ледь стиснутий вузлуватий кулак. Вона вже хотіла йти і спитала в Реї, чи з їхньою справою покінчено.

«Є ще одна дрібничка», — сказала стара. Чи Сюзен здалося, що вона так сказала? Але яка саме дрібничка, вона згадати не могла. Та хіба це мало значення насправді? З Реєю вона більше не матиме справ, аж доки в її череві не почне рости Торінова дитина… а якщо дитину не можна робити аж до самої Ночі Жнив, то на Коос Сюзен повернеться щонайменше наприкінці зими. Ціла вічність! А якщо вона завагітніє не одразу, то навіть довше, ніж вічність…

— Я просто повільно йшла, тьотю. Та й усе.

— Тоді чого це в тебе такий вигляд? — рідкі брови тітки Корд зійшлися у вертикальну лінію, що перекреслила чоло.

— Який це — такий? — спитала Сюзен, знімаючи фартуха, зв’язуючи на ньому поворозки і вішаючи на дверях кухні.

— Розпашілий. Розімлілий. Як у свіжовидоєного молока.

Сюзен ледь втрималася, щоб не розсміятися. Тітка Корд, хоч про чоловіків вона знала ще менше, ніж Сюзен — про сузір’я і планети, поцілила в саме яблучко. У неї всередині пашіло і мліло.

— Та це від нічного повітря. А ще, тітонько, я бачила, як зірка падає. І чула тонкохід. Сьогодні він дуже гучно виє.

— Невже? — байдуже промовила тітка і перейшла до теми, яка справді її цікавила. — Боляче було?

— Трішки.

— Ти плакала?

Сюзен похитала головою.

— Добре. Краще не плакати. Завжди краще. Я чула, вона любить, коли дівчата плачуть. Скажи, Сью, вона щось тобі дала? Стара хівря тобі щось дала?

— Еге ж, — Сюзен полізла в кишеню й дістала папірець, на якому був напис:

Простягнутий клапоть паперу тітка вхопила жадібно, наче голодний — шмат хліба. Упродовж останнього місяця Корделія була така ніжна, хоч до рани прикладай. Але тепер, коли вона отримала те, що хотіла (і коли Сюзен зайшла надто далеко і пообіцяла надто багато, щоби взяти свої слова назад), тітка знову перетворилася на вічно невдоволену, зарозумілу і підозріливу жінку, з якою дівчина росла, жінку, яку мало не щотижня доводив до сказу її флегматичний братик, котрий жив «як бог на душу покладе». В певному сенсі так було навіть краще, бо бачити, як тітка день за днем вдає з себе Сибілу-добродійницю, було Сюзен не до снаги.

— Еге ж, еге ж, це її знак, — сказала тітка, водячи пальцями внизу аркуша. — Люди кажуть, що це копито диявола, от що це таке. Але що нам до цього, га, Сью? Нехай вона брудна й жахлива істота, але завдяки їй дві бідні жінки мають змогу трохи покращити своє становище у світі. Тобі доведеться ще раз із нею здибатися, лише раз — наприкінці року, коли ти зайдеш у тяж.

— Ні, ще пізніше, — мовила Сюзен. — Я не повинна лягати з ним, поки Місяць-Демон не буде у повні. Це має статися після Ярмарку Жнив і святкового багаття.

Вражена, тітка Корд витріщилася на неї з широко розплющеними очима й розтуленим ротом.

— Це вона так сказала?

«Тобто ти хочеш сказати, що я брешу, тітонько?» — подумки відрізала вона і сама собі здивувалася, адже така жорсткість була їй не властива — зазвичай її вдача за лагідністю нагадувала батькову.

— Еге ж.

— Але чому? Чому так довго? — не йняла віри тітка Корд. Було помітно, що вона дуже розчарована і засмучена. Ця оборудка вже принесла вісім срібних і чотири золотих монети, які тепер лежали там, куди тітка Корд складала всі свої заощадження (Сюзен підозрювала, що запаси там чималі, хоч тітка ніколи не пропускала нагоди понарікати на свою бідність). Удвічі більше їм належало отримати, коли простирадло з кривавою плямою відправиться до пральні Дому мера. Таку саму суму вони мали здобути, коли Рея підтвердить, що Сюзен вагітна і що дитя чисте. Люди казали, що це шалені гроші. Для такої глухої місцини і таких нікчемних людей, як вони, сума просто нечувана. А тепер її здобуття відкладають так надовго…

А потім Сюзен згрішила, і гріх довелося відмолювати (хоч і не надто ревно) перед тим, як лягати в ліжко. А все тому, що вона отримала задоволення, побачивши, як перекосилося тітчине обличчя, як на ньому з’явився ошуканий і розгублений вираз — вираз обдуреної скнари.

— Чому так довго? — повторила вона.

— Певно, тобі треба сходити на Коос і поцікавитися в неї самої.

Губи Корделії Дельгадо, і без того тонкі, міцно стислися в тонку нитку.

— Ти грубіяниш мені, дівчино? Хамиш?

— Ні. Я надто втомилася, щоб грубіянити. Я хочу помитися, бо досі відчуваю на собі її руки, і лягти спати.

— То так і зроби. Можливо, зранку ми зможемо поговорити так, як це належить двом леді. І звісно, треба буде сходити до Гарта. — Вочевидь втішена тим, що завтра побачить Торіна, вона склала папірець, який Сюзен отримала від Реї, і вже хотіла було покласти його собі до кишені сукні.

— Ні, — сказала Сюзен напрочуд різко, так різко, що тітчина рука застигла в повітрі. Спантеличена до глибини душі, Корделія дивилася на племінницю. Сюзен було трохи не по собі від цього погляду, але очей вона не опустила і її простягнута рука не тремтіла.

— Цей папірець має залишатися в мене, тітонько.

— Хто навчив тебе так зі мною розмовляти? — спитала Корделія, ледь не плачучи від люті. Сюзен на мить здалося, що її голос подібний до звуку тонкоходу, хоч ця думка й була майже блюзнірською. — Зі мною, жінкою, яка виростила сироту без матері? З сестрою нещасного покійного батька цієї сироти?

— Ти знаєш хто, — не опускаючи руки, сказала Сюзен. — Я мушу тримати цей папірець при собі і передати мерові Торіну. Вона сказала, що їй байдуже, яка буде подальша доля папірця, нехай мер хоч дупу ним собі підітре. — Бачити, як почервоніла від таких слів тітка, було дуже приємно. — Але доти він має зберігатися в мене.

— Ніколи про таке не чула, — пхикнула тітка Корделія, але брудний клапоть віддала. — Довірити такий важливий документ якомусь дівчиську, це ж треба.