Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 174

Роланд підняв кулю (вона лягла на долоню, мов рідна, мов усі ці роки там і лежала) і зазирнув у її серпанкові тривожні глибини.

— Ти справді прожила зачакловане життя, — прошепотів до кулі Роланд. Згадалася Рея — така, якою він бачив її в цій кулі, з насмішкуватим поглядом старечих очей. Згадались язики великого жнив’яного багаття, що здіймалися довкола Сюзен, а в мареві спеки мерехтіла її краса. Мерехтіла, як міраж у пустелі.

«Клята цяцька! — подумав він. — Якби я жбурнув тебе на підлогу, то ми всі втопилися б у морі сліз, яке б ринуло з твого розколотого черева… морі сліз тих людей, яким ти провістила лиху долю».

А чому б не зробити це? Якщо кляту штуковину не розбивати, вона могла би придатися їм у пошуках Шляху Променя, проте Роланд сумнівався в тому, що їм потрібна ця допомога. Цок-Цок та істота, що називала себе Флеґґом, виявилися в цьому сенсі їхніми останніми перешкодами. Зелений Палац був їхніми дверима назад до Серединного світу, віднині підвладними їм. Стрілець і його друзі завоювали їх силою.

Але ти ще не можеш піти, стрільцю. Ти ще не розповів свою історію до кінця, не описав останню подію.

Кому належав той голос? Ваннаєві? Ні. Корту? Ще раз ні. То не був і голос його батька, який одного разу витяг його з ліжка повії. То був найсуворіший голос, голос, який він часто чув у своїх тривожних снах, такий жаданий і такий рідкісний гість. Ні, не той голос, цього разу не він.

Цього разу він чув голос ка — того ка, що мов вихор. Роланд багато розповів про той жахливий чотирнадцятий рік свого життя… але не все, не до кінця. Як і в історії Детти Волкер та Синьої Тітки, де фігурувала особлива тарілка, було ще щось. Дещо приховане. Він розумів, що питання не в тому, чи зможуть вони вчотирьох вибратися з Зеленого Палацу й віднайти Шлях Променя. Під загрозою опинилося саме існування їхнього ка-тету. Якщо вони залишаться разом, то він більше не зможе нічого від них приховувати: доведеться розповісти про те, що він бачив, коли востаннє зазирав у магічну кулю того року, давно похованого в товщі часу. Через три ночі після бенкету. Доведеться їм розповісти…

«Ні, Роланде, — прошепотів голос. — Не просто розповісти. Цього разу ні. Ти й сам це розумієш».

Так. Він розумів.

— Підійдіть, — сказав стрілець, звертаючись до своїх супутників.

Вони повільно скупчилися довкола нього. Їхні широко розплющені очі поволі затопило світло кулі. Всі, навіть Юк, уже майже поринули в гіпнотичний стан.

— Ми ка-тет, — промовив Роланд, простягаючи кулю до них. — Одне ціле й один з багатьох. На початку свого пошуку Темної Вежі я втратив кохання свого життя. А тепер погляньте в цю кляту річ, і побачите, кого я втратив невдовзі. Подивіться раз і назавжди. Дивіться дуже уважно.

Вони дивилися. Куля в піднятих руках Роланда запульсувала швидше, а потім затягла їх у свої глибини й помчала у вихорі. В коловороті рожевого смерчу вони полетіли над чародійською веселкою до Ґілеаду, яким він був колись.

Розділ IV

КУЛЯ

Джейк з Нью-Йорка стоїть у горішній галереї Великої Зали Ґілеаду — не просто резиденції мера, а цілого замку посеред зеленого краю. Він роззирається навколо і бачить Сюзанну та Едді, що стоять біля гобелена. Їхні очі широко розплющені, руки тісно переплетені. Сюзанна теж стоїть — у неї знову є ноги, принаймні, зараз. Замість взуття, яке вона називає «чохлами», на ній рубінові черевички, такі самі, які були у Дороті, коли вона ступила на поріг свого роду Великої Зали, щоб знайти Чарівника Оза, того хамляра.

«У неї є ноги, бо це сон», — думає Джейк, але знає, що це не сон. Він опускає погляд і бачить Юка, який дивиться на нього занепокоєним розумним поглядом своїх очей із золотистою облямівкою. На ньому досі червоні пантофельки. Джейк нахиляється і гладить Юка по голові. Відчуття шкурки шалапута цілком реальне. Ні, це не сон.

Втім, Роланда з ними немає. Їх четверо, а не п'ятеро. Джейк починає усвідомлювати ще одне: повітря в коридорі рожевувате, а довкола смішних старомодних електричних лампочок, що освітлюють коридор, обертаються маленькі рожеві ореоли. Щось має статися, якась сцена зараз розіграється перед їхніми очима. Й одразу ж, наче за покликом його думки, хлопчик чує клацання підборів. Хтось наближається.

«Я знаю цю історію, — думає Джейк. — Мені її розповідали».

Побачивши, як з-за рогу виходить Роланд, хлопчик розуміє, що це за історія: в ній Мартен Бродклоук зупинить Роланда, коли той проминатиме покої матері, йдучи на дах у пошуках прохолоди. «Агов, хлопче! — покличе Мартен. — Заходь. Не стовбич у коридорі! Твоя мати хоче тебе бачити». Та, звісно, то неправда, і скільки б часу не спливло, правдою це не стане. Насправді Мартен хоче, щоб хлопчик побачив свою матір і збагнув, що Ґабріела Дескейн стала коханкою придворного чаклуна його батька. Мартен хоче підштовхнути хлопця до того, щоб він завчасу пройшов випробування на дорослість, поки його батька немає вдома, тож нікому буде його спинити. Він хоче прибрати цуценя з дороги, поки в цуцика не виросли зуби, достатньо великі, щоб кусатися.

Зараз вони це все побачать, сумна комедія розгорнеться перед їхніми очима за визначеним наперед сценарієм. «Я ще занадто маленький для цього», — думає Джейк. Проте це не так. Роланд буде лише на три роки старший за нього, коли приїде до Меджису й на Великому Шляху зустріне Сюзен. Лише на три роки буде старший, коли покохає її, лише на три роки старший, коли її втратить.

«Все одно я не хочу цього бачити…»

І не побачить. Роланд наближається, і Джейк розуміє, що все вже сталося. Бо зараз не серпень, час Повної Землі, а пізня осінь чи рання зима. Роланд одягнений у накидку-пончо, нагадування про поїздку до Зовнішньої Дуги. Щоразу, коли він робить видих, з рота й носа у нього вириваються струмочки пари: у Ґілеаді нема центрального опалення, тут, угорі, зимно.

Сталися й інші зміни: Роланд тепер носить на стегнах револьвери, що належать йому за правом народження, великі, з сандаловими руків'ями. «Батько віддав йому їх на бенкеті», — здогадується Джейк, достоту не розуміючи, звідкіля він це знає. А Роландове обличчя, хоч і досі юне, вже не таке відкрите й недосвідчене, як у хлопчика, що п'ять місяців тому тинявся цим коридором. Відтоді хлопчик, якого Мартен планував заманити в пастку, багато пережив, і битва з Кортом була найлегшим випробуванням з усіх витриманих.

Іще дещо помічає Джейк: на ногах у хлопчика-стрільця червоні ковбойські чоботи. Втім, сам стрілець навіть не підозрює про це. Бо відбувається це все не наяву.

Але щось реальне у цьому все-таки є. Вони всередині магічної кулі, їх підхопив рожевий смерч (рожеві ореоли довкола лампочок нагадують Джейкові Водоспад Гончих Псів і місячні веселки, що обертаються в тумані), і все це відбувається повторно.

— Роланде! — кличе Едді з того місця коло гобелена, де стоять вони з Сюзанною. Жінка зойкає і хапає його за плече, щоб він замовк, проте Едді не звертає на неї уваги. — Роланде, не треба! Не варто!

— Ні! Олан! — дзявкає Юк.

Роланд не звертає на них обох ані найменшої уваги й проходить повз Джейка, мало не зачепивши його, проте не помітивши. Для Роланда їх не існує. Хоч він і в червоних чоботях, та цей ка-тет у далекому майбутньому.

Він зупиняється біля дверей у віддаленому кінці коридору, якусь мить вагається, потім стукає кулаком. Едді кидається до нього, не випускаючи Сюзанниної руки. Скидається на те, що він просто тягне жінку за собою.

— Ходімо, Джейку, — гукає до хлопчика Едді.

— Ні, я не хочу.

— Тут штука не в тому, що ти хочеш чи не хочеш. Ми повинні це побачити. Якщо ми не можемо його зупинити, то принаймні маємо зробити те, для чого нас сюди покликано. Ходімо!

З важким від страху серцем, з напруженим вузлом у животі Джейк плентається за Едді. Коли вони підходять до Роланда — револьвери на його худих стегнах здаються величезними, а його гладеньке, проте вже змучене обличчя викликає у Джейка бажання розплакатися, — стрілець знову стукає в двері.