Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 170

Стяги над вежками майоріли, як прапори на шкільному подвір’ї.

Над порожніми кукурудзяними полями каркали ворони. Минав третій тиждень після Жнив.

Віддалік скавулів і дзижчав тонкохід.

— Погляньте на ґрати цієї брами, — благоговійно сказала Сюзанна. — Придивіться уважно.

Джейк нахилився до жовтого прута, майже притулившись до нього носом, і світла жовта смуга лягла йому на обличчя. Спершу він не побачив нічого, а потім аж зойкнув від подиву. Те, що на перший погляд здалося якимись комахами, насправді було істотами — живими ув’язненими в ґратах істотами, що плавали крихітними косячками. Вони скидалися на акваріумних рибок, проте вигляд у них був навдивовижу людиноподібний («Це через їхні голови, — сказав собі Джейк. — Думаю, це тому, що в них людські голови»). Джейк неначе зазирав у вертикальне золотисте море, цілий океан у скляному пруті, й дивився, як у ньому плавають живі міфічні створіння, не більші за піщинки. Ось до скла підпливла крихітна жінка з риб’ячим хвостом і довгим білявим волоссям, що струмилося за нею в потоці води. Вона зиркнула на хлопчика-велетня круглими, переляканими й прекрасними очима та хутенько попливла геть.

Зненацька Джейк відчув запаморочення й слабкість. Він заплющив очі й зачекав, поки млість минеться, потім знову подивився на своїх супутників.

— Вони що, всі однакові?

— Мені здається, різні, — відповів Едді, котрий вже встиг зазирнути в два чи три прути брами. Він нахилився впритул до пурпурового, і його щоки освітило сяйво, наче від старомодного флюороскопа. — Ці чувачки схожі на пташок… крихітних таких пташок.

Джейк придивився і побачив, що Едді каже правду: всередині пурпурового прута плавали зграйки пташок. У своїх вічних сутінках вони запаморочливо пікірували вниз і мигтіли одна над одною, залишаючи манісінькі срібні стрічки бульбашок — сліди від крил.

— А вони справді там, усередині? — затамувавши подих, спитав Джейк. — Роланде, вони там чи ми їх лише уявляємо собі?

— Не знаю. Але здогадуюсь, на що схожі ці ґрати за задумом їхнього творця.

— І я здогадуюся, — сказав Едді, роздивляючись блискучі стрижні, наповнені ув’язненим світлом і життям. Кожна стулка воріт складалася з шести кольорових кілків. Центральний — тринадцятий — був широкий і плаский, а не круглий, і, коли браму відчиняли, розтулявся навпіл. Він був всуціль чорний, і всередині нічого не рухалося.

«Може, їх просто не видно, але там рухаються якісь істоти, — подумав Джейк. — Там є життя, жахливе життя. А може, і троянди. Троянди-потопельниці».

— Це Брама Чарівника, — мовив Едді. — Стрижні виготовлено таким чином, щоб вони нагадували кулі в Мерліновій веселці. А ось і рожевий.

Джейк нахилився вперед, спираючись руками на коліна. Він знав, що побачить, і не помилився: звичайно, коней. Крихітні табуни галопували крізь ту незрозумілу рожеву субстанцію — ні рідину, ні світло. Коні скакали в пошуках Крутояру, який їм, напевно, ніколи не знайти.

Едді потягнувся руками до центрального стрижня — чорного.

— Не треба! — застережно скрикнула Сюзанна.

Едді не послухався її, але коли торкався руками прута, Джейк помітив, що його груди на мить перестали здійматися, а губи стислися. Він зімкнув пальці й чогось чекав, можливо, що якась сила надішле йому сигнал прямісінько з самої Темної Вежі, змінить його чи навіть уб’є на місці. Коли нічого не сталося, Едді знову глибоко вдихнув і знічено всміхнувся.

— Електричного струму немає, проте…. — Він потягнув браму на себе, та вона не піддалася. — Зачинено. Я бачу те місце, де вона мала б розтулятися, але нічого не виходить. Роланде, хочеш спробувати?

Роланд потягнувся до брами, але Джейк ухопив його за руку нижче ліктя й зупинив, поки стрілець ще не встиг як слід струсонути грати.

— Навіть не намагайся. Так нічого не вийде.

— А як вийде?

Замість відповісти Джейк сів перед брамою, біля того місця, де закінчувався дивний різновид траси 70, і заходився взувати черевики, що йому дісталися. Якусь мить поспостерігавши за ним, Едді сів поруч.

— Мабуть, варто спробувати, — сказав він Джейкові, — хоч, напевно, це виявиться черговим хамлярем.

Джейк розсміявся, похитав головою і зав’язав шнурки на криваво-червоних «оксфордах». Вони з Едді добре знали, що це не хамляр. Цього разу ні.

— Гаразд, — мовив Джейк, коли всі взулися в червоні черевики (хлопчик подумав, що вигляд у них надзвичайно ідіотський, особливо в пари Едді). — Тепер на мій рахунок «три» ми всі клацнемо підборами. Ось так. — Він різко клацнув оксфордськими черевиками… і брама легенько здригнулася, як розхитана віконниця від повіву сильного вітру. Сюзанна скрикнула. У відповідь з Зеленого Палацу пролунав тихий приємний звук, наче завібрували стіни.

— Так, думаю, це вихід, — сказав Едді. — Але попереджаю тебе, що «Десь над веселкою»[56] не співатиму. Мій контракт цього не передбачає.

— А веселка — ось вона, — м’яко сказав стрілець, простягаючи скалічену руку до брами.

Едді враз перестав усміхатися.

— Так, я знаю. Мені трохи лячно, Роланде.

— Мені теж, — відказав стрілець. І Джейк помітив, що його обличчя справді бліде й хворе.

— Давай, сонечко, — підбадьорила Джейка Сюзанна. — Рахуй, поки всі ми не втратили самовладання.

— Один… два… три.

Вони урочисто і в унісон клацнули підборами: цок, цок, цок. Цього разу браму добряче струсонуло, а кольори вертикальних прутів пояскравішали. Співучий звук, що пролунав услід за цим, був тепер гучніший і приємніший — звук кришталевого келиха, що бринить від доторку руків’я ножа. Він бринів у мрійливій гармонії, що змушувала Джейка тремтіти: від втіхи і болю водночас.

Але брама не відчинилася.

— Що… — почав Едді.

— Я зрозумів, — перебив його Джейк. — Ми забули про Юка.

— О Господи, — підкотив очі Едді. — Я залишив свій світ, щоб подивитися, як малий натягає черевики на довбаного тхора. Застрель мене, Роланде, поки я не встиг дати потомство.

Роланд не звернув на нього жодної уваги. Він дивився на Джейка, котрий знову сів на асфальт і гукнув:

— До мене, Юк!

Шалапут охоче підбіг до господаря. До зустрічі з ними на Шляху Променя він був диким створінням, проте зараз покірно дозволив Джейкові себе взути, ба навіть сам вставив лапи в другу пару, щойно зрозумів принцип. Коли обидві пари черевичків вже надійно сиділи на його лапках (саме вони були найбільше схожі на рубінові черевички Дороті), Юк їх обнюхав і уважно подивився на Джейка.

Дивлячись тваринці у вічі, хлопчик тричі клацнув своїми підборами, не зважаючи на двигтіння брами й мелодійний передзвін, що полинув від стін Зеленого Палацу.

— А тепер ти, Юк!

— Юк!

Шалапут перекотився на спину, наче собака, що вдає мертвого, і якось здивовано та гидливо подивився на свої лапи. Це викликало у Джейка один спогад: як він намагався водночас постукати себе по животі й зробити кілька кругових рухів рукою по голові, і як сміявся батько, коли йому це вдалося не одразу.

— Роланде, допоможи мені. Він розуміє, що має робити, але не знає як. — Джейк глянув на Едді. — І без жартів, добре?

— Гаразд, — пообіцяв Едді. — Розумувати не буду. Гадаєш, клацнути підборами має лише Юк чи ми всі?

— Думаю, тільки він.

— Але не завадить разом з Мітчем клацнути й усім нам, — зауважила Сюзанна.

— З яким Мітчем? — не зрозумів Едді.

— Не зважай. Джейку, Роланде, продовжуйте. На рахунок «три».

Джейк узявся за Юкові передні лапи, Роланд — обережно за задні. Юк стривожено спостерігав, неначе боявся, що його зараз підхоплять у повітря й, розгойдавши, кинуть на землю, мов якір у воду, але не пручався.

— Раз, два, три.

Джейк і Роланд в унісон постукали передніми й задніми лапами шалапута одна об одну. Водночас клацнули власними підборами. Едді та Сюзанна вчинили так само.

Тепер гармонійний звук був протяжливий і низький, неначе вдарили у скляний церковний дзвін. Чорний прут посередині брами не розійшовся, а розпався, бризнувши в усі боки крихтами обсидіанового скла. Осколки посипалися на шкурку Юка. Він панічно скочив на ноги, вирвавшись із рук Джейка й Роланда, та відбіг на невеличку відстань. Прищуливши вуха, сів на білу лінію, що відділяла проїжджу частину від хідника, дивився на браму і важко дихав, висолопивши язика.