Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 15

Джейк перегорнув сторінку. До вирваного розділу «Загадок і головоломок» залишалося зовсім трішки, пальцем він уже відчував зубчастий виступ там, де були колись сторінки. Дуже близько до кінця книжки. Він подумав про Аарона Діпно з «Мангетенського ресторану „Пожива для розуму“», Аарона Діпно, який запрошував заходити, коли заманеться, зіграти партію-дві в шахи, і так, до речі, старий жирдяй готував смачнющу каву. Могутня, як смерть, хвиля туги за домом накрила його з головою. За один-єдиний погляд на Нью-Йорк він готовий був продати душу. Трясця, та він би продав її за один ковток повітря із Сорок четвертої вулиці в годину пік.

Відігнавши од себе непрохані думки, він перейшов до наступної загадки.

— Я смарагди й діаманти, які розсипає місяць. Але невдовзі мене знаходить і збирає сонце. Що я таке?

— РОСА.

Так само безжально. Так само, не вагаючись.

Зелена крапка вже була близько від Топіки: долала останній відрізок відстані на карті. Джейк видавав загадки одну за одною, й на кожну з них Блейн відповідав. Перегорнувши останню сторінку, хлопчик побачив у рамочці примітку від автора чи редактора, чи як там називали тих, хто складав подібні книжки: «Сподіваємося, ви отримали втіху від унікального поєднання уяви й логіки, яке називається ЗАГАДКАМИ!»

«Я — ні, — подумав Джейк. — Ніякої втіхи я не отримав, бодай ви луснули». Втім, поглянувши на питання понад рамкою з повідомленням, він відчув, що в душі слабо зажевріла надія. І подумав, що бодай у цьому випадку вони справді притримали найсмачніше наостанок.

Зелена крапка на карті маршруту вже блимала неподалік від Топіки, на віддалі товщини пальця.

— Швидше, Джейку, — пробурмотіла Сюзанна.

— Блейне?

— ТАК, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА.

— Без крил, а літаю. Без очей, а бачу. Без рук, а долаю гори. Лютіша за будь-якого звіра, сильніша за будь-якого ворога. Я підступна, безжальна, висока. Зрештою, це я правлю світом. Що я таке?

Стрілець підвів погляд, сині очі зблиснули. Сюзанна поволі повертала сповнене надії обличчя від Джейка до карти маршруту. Але Блейн, як завжди, не забарився з відповіддю:

— ЧОЛОВІЧА Й ЖІНОЧА УЯВА.

Джейк хотів було посперечатися, але подумав, що не варто гаяти час. Правильна відповідь здавалася майже очевидною.

— Дякую-сей, Блейне, правильно.

— І ЯРМАРКОВИЙ ГУСАК, ЯК Я РОЗУМІЮ, ВЖЕ МАЙЖЕ МІЙ. ДО КІНЦЕВОЇ ЗУПИНКИ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД. ТИ МАЄШ ЩЕ ЩОСЬ ДОДАТИ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА? ВІЗУАЛЬНІ ДАТЧИКИ ПОВІДОМЛЯЮТЬ, ЩО ТИ ДІЙШОВ ДО КІНЦЯ СВОЄЇ книжки, ЯКА, МУШУ ЗАЗНАЧИТИ, ВИЯВИЛАСЯ НЕ ТАКОЮ ЦІКАВОЮ, ЯК Я СПОДІВАВСЯ.

— Критикувати легко, — майже пошепки сказала Сюзанна, витираючи з кутика ока сльозу. Не дивлячись на неї, стрілець узяв її за руку, і вона відповіла міцним потиском.

— Так, Блейне, у мене є ще одна загадка, — сказав Джейк.

— ЧУДЕСНО.

— З їдячого вийшло їстивне, а з сильного вийшло солодке.

— ЦЯ ЗАГАДКА ПОХОДИТЬ ЗІ СВЯЩЕННОЇ КНИГИ, ЯКА НАЗИВАЄТЬСЯ «БІБЛІЄЮ СТАРОГО ЗАВІТУ КОРОЛЯ ДЖЕЙМСА». — Блейн вочевидь розважався, і Джейк відчув, як згасає останній промінець його надії. Хотілося плакати, не так від страху, як від розчарування. — ЇЇ ВИГАДАВ САМСОН СИЛЬНИЙ. ЇДЯЧЕ — ЦЕ ЛЕВ, СОЛОДКЕ — ЦЕ МЕД, ЯКИЙ ЗРОБИЛИ БДЖОЛИ, ЩО ВГНІЗДИЛИСЯ В ЧЕРЕПІ ЛЕВА. ДАЛІ БУДЕ? У ТЕБЕ ЩЕ ЛИШАЄТЬСЯ ПОНАД ВІСІМНАДЦЯТЬ ХВИЛИН, ДЖЕЙКУ.

Джейк похитав головою. Він впустив «Загадки й головоломки» на підлогу й кволо всміхнувся з того, як Юк спритно підхопив книжку зубами й витягнув довгу шию, пропонуючи йому загадки. — Я вже всі прочитав. Все.

— ЧОРТ, МАЛИЙ, ОЦЕ ТАК ПРИКРІСТЬ, — тягуче наслідування Джона Вейна за тих обставин, у яких вони зараз опинилися, здалося Джейкові майже нестерпним. — СКИДАЄТЬСЯ НА ТЕ, ЩО Я ВИГРАВ ГУСАКА. БІЛЬШЕ НІХТО НЕ ХОЧЕ СКАЗАТИ ЗАГАДКУ? А ТИ, ШАЛАПУТЕ ЮК З СЕРЕДИННОГО СВІТУ? ТИ ЗНАЄШ ЯКІСЬ ЗАГАДКИ, МІЙ ПУХНАСТИЙ ДРУЖЕ?

— Юк! — глухо відповів пухнастик-шалапут крізь зуби, тримаючи книжку. Не перестаючи всміхатися, Джейк забрав її в нього і сів поряд із Роландом, а той обійняв його за плечі.

— СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА?

Не підводячи очей, вона похитала головою. Перевернула Роландову руку долонею догори й обережно водила по зашкарублих обрубках там, де були колись два його пальці.

— РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА? ТИ НЕ ЗГАДАВ ЩЕ ЯКИХОСЬ ЗАГАДОК З ЯРМАРКОВИХ СВЯТ У ҐІЛЕАДІ?

Роланд теж похитав головою… і раптом Джейк побачив, як Едді Дін підводить голову. На обличчі Едді грала особлива усмішка, в очах з’явився особливий блиск. І Джейк зрозумів, що не все ще втрачено. Зненацька в його душі розквітло сподівання, червоногаряче й напрочуд живе. Таке, як… як троянда. Троянда в розпал літа.

— Блейне? — тихо покликав Едді. Його голос здався Джейкові якимось придушеним.

— ТАК, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА. — Презирство в голосі не сплутаєш ні з чим.

— Я маю кілька загадок. Щоб час до Топіки швидше промайнув.

Ні, збагнув Джейк, — Едді не задихався, коли говорив. Він стримував сміх.

— КАЖИ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

Сидячи й слухаючи, як Джейк дочитує останні загадки, Едді міркував над історією про ярмаркового гусака, що її розповів Роланд. Чари асоціативного мислення проклали йому місток від пункту А до пункту Б — від гусака до Генрі. Або, образно висловлюючись мовою дзен, через Транспташині авіалінії: від гусака до індички. Якось вони з Генрі вгрузли в дискусію про те, як можна зіскочити з героїну. Генрі стверджував, що різка відмова й пов’язаний з нею вбивчий відхідняк (їхньою мовою це називалося «стати холодною індичкою») — не єдина можливість. Була ще така штука, сказав він, як стати прохолодною індичкою. Едді спитав Генрі, як назвати того, хто сидить на голці і щойно вколов собі передоз. І Генрі, навіть оком не змигнувши, відповів: «Це спечена індичка». Ото вони реготали… але тепер, через увесь цей довгий і дивний час, здавалося, що жартував тоді Генрі Дін з молодшого брата, не кажучи вже про нових друзів молодшого. Скидалося на те, що всі вони стануть спеченими індичками завчасу.

Якщо ти не перестанеш втикати.

Так.

То зроби це, Едді. Знову голос Генрі, цього старого постійного мешканця його голови, але тепер тверезий і розважливий. Генрі говорив як його друг, а не ворог, наче старі конфлікти нарешті залагоджено, а старі сокири закопано. Зроби це — змусь чорта стрибнути в пекельний вогонь. Мабуть, буде трохи боляче, але ти ще й не так забивався. Чорт, та я сам тебе дуже кривдив, і ти вижив. Нормально так вижив. І ти знаєш, куди дивитися.

Авжеж. Поки точилася розмова біля вогнища, Джейк врешті-решт зміг запалити хмиз. Роланд загадав малому загадку, щоб той розпружився, Джейк викресав іскру в хмиз, а потім вони разом посідали довкруж багаття й балакали. Балакали й гралися в загадки.

Едді згадав ще дещо. Поки вони мчали на південний схід уздовж шляху променя, Блейн відповів на сотні загадок, і всі вважали, буцімто кожну з них він розгадував без крихти вагання. Едді теж гадав так само… але тепер, прокручуючи в голові все змагання, він збагнув одну цікаву річ: Блейн-таки сумнівався.

Одного разу.

Він теж облажався. Як Роланд.

Хоч Едді дратував його доволі часто, але справжній гнів стрілець виявив лише раз: невдовзі по всій тій справі з вирізьблюванням ключа, коли Едді мало не задихнувся. Роланд спробував приховати всю міру свого гніву, замаскувавши його під звичайнісіньке роздратування, та Едді знав, що під ним криється. Він надто довго прожив з Генрі Діном і досі негативні емоції відчував шкірою. Тоді йому теж було боляче — не через Роландів гнів, а через презирство, яке вихлюпувалося зі стрільця замість гніву. Зневага завжди була мало не найулюбленішою зброєю Генрі.

«Чому мертве немовля перейшло дорогу? — спитав тоді Едді. — Бо його прикріпили до курки!»

Пізніше, коли Едді намагався захистити свою загадку, твердячи, що це несмак, але ж не безглуздий, Роланд відповів (і відповідь на диво звучала так, наче його вустами промовляв Блейн): «Мені байдуже до смаку. Ця загадка безглузда, і її не розгадаєш. Тому вона дурна. Хороша загадка такою не буває».