Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 148

Корделія зробила крок назад, остаточно опустивши імпровізованого дрючка.

— Ні, я… я не можу впустити тебе до свого дому… Шкода тебе такою бачити, але… але в мене добра репутація… люди бачать, і взагалі…

З цими словами вона зиркнула на Хай-стрит, наче сподіваючись, що мешканці міста вишикувалися за парканом у ряд і підглядають за нею, щоб рознести плітки по всьому місті. Але там не було ані душі. Гембрі наче вимерло. Вулиці були порожні, не чути було звичного радісного гамору. Корделія знову перевела погляд на істоту, що скоцюрбилася на її клумбі з зів’ялими від морозу квітами.

— Це зробила… твоя небога, — прошепотіло створіння. — В усьому… вона винна…

Поліно випало з руки, зачепивши щиколотку, але Корделія цього навіть не помітила. Руки стислися в кулаки.

— Допоможи, — прошамкала Рея. — Я знаю… де вона… ми… можемо щось зробити… ми вдвох, як жінки…

Корделія ще трохи повагалася, а потім підійшла до старої, опустилася навколішки й обхопила її рукою за плечі, допомагаючи звестися на ноги. Від неї так тхнуло, що Корделію мало не знудило. То був сморід плоті, що розкладалася.

Кістляві пальці погладили щоку і шию Корделії, коли вона допомагала відьмі зайти в будинок. Від огиди шкіра Корделії вкрилася пухирцями, але вона не відсахнулася, аж поки Рея, охкаючи і випускаючи гази, не впала у крісло.

— Слухай сюди, — просичала стара відьма.

— Слухаю. — Корделія підтягнула стілець і сіла біля неї. Хай навіть відьма стояла на порозі смерті, проте її погляд справляв магнетичний вплив, і щойно її очі зустрічалися з твоїми, годі було відірватися од них. Рея запустила пальці за пазуху своєї брудної сукні, дістала звідти якийсь срібний медальйон і почала швидко рухати ним уперед-назад, наче перебираючи чотки. Корделію, яка всю ніч не могла склепити повік, зненацька потягнуло на сон.

— Змагатися з іншими нам не до снаги, — почала Рея. — І куля вислизнула з моїх рук. Але вона!.. Її повезли назад до мерового будинку, і ми могли б узяти її на себе. Це нам під силу, еге ж.

— Ти нічого не можеш узяти на себе, — відсторонено сказала Корделія. — Ти помираєш.

Рея хрипко розсміялася, і разом зі сміхом з її рота витекла цівка жовтуватої слини.

— Помираю? Ні! Я просто змучена, мені треба відпочити. А тепер слухай мене, Корделіє, дочко Гірама і сестро Пата!

Вона вхопила Корделію за шию кістлявою, проте навдивовижу сильною рукою і підтягнула ближче до себе. Водночас другою рукою піднесла срібний медальйон до широко розплющених очей Корделії й почала коливати його. Стара карга щось шепотіла, і Корделія закивала у відповідь на знак розуміння.

— Тоді зроби це, — відпускаючи її, промовила відьма. Геть виснажена, вона відкинулася на спинку крісла. — Негайно, бо такою я довго не протягну. А опісля мені знадобиться трохи часу. Щоб ожити.

Корделія встала і пішла на кухню. Там, на столі біля рукомийника, стояла дерев’яна колодка, в яку було встромлено два гострі ножі. Взявши один із них, жінка повернулася. Її очі були відсторонені і якісь неживі, як у Сюзен, коли та стояла у дверях Реїної хатини в світлі Місяця-Цілунку.

— Ти помстишся їй? — спитала Рея. — Бо для цього я до тебе прийшла.

— Міс О-Яка-Краля, — ледь чутно пробурмотіла Корделія. Вільною рукою, у якій не було ножа, вона торкнулася щоки, де досі виднів слід від попелу. — Так. Я відплачу їй, авжеж.

— Смертю?

— Еге ж. Її чи моєю.

— Не бійся, — сказала Рея. — Помре вона, а не ти. А тепер оживи мене, Корделіє. Дай мені те, що мені потрібно!

Корделія розстебнула гудзики на сукні спереду і оголила майже пласкі груди й живіт, що за останній рік чи два збільшився, перетворившись на кругленьке охайне пузце. Втім, рештки талії у неї все ж таки вимальовувалися. Саме туди вона і спрямувала ножа. Лезо розітнуло нижню сорочку й шкіру. На білій бавовні вздовж порізу розквітла кривава пляма.

— О, так, — прошепотіла Рея. — Як троянда. Вони часто мені сняться, квітки троянд, і те, що чорніє за ними на краю світу. Підійди! — Вона схопила Корделію ззаду за поперек і наблизила до себе. Потім подивилася Корделії в обличчя, вищирилася й облизнула зашерхлі губи. — Добре. Чудово.

Корделія стояла нерухомо і невидющим поглядом дивилася поперед себе, коли Рея з Коосу втопила обличчя в поріз на її животі й почала пити кров.

Спершу Роланд навіть зрадів, зачувши притлумлений брязкіт кінської збруї, що долинав до того місця, де вони втрьох причаїлися в густій траві. Проте коли звук був уже зовсім поряд і вони могли чути гомін голосів і тихий цокіт копит, йому стало страшно. Бо якщо вершники проїжджатимуть неподалік — це одне, але якщо раптом вони мчать просто на них, то їм утрьох, як кротам, що волею лихої долі потрапили під лезо плуга, не уникнути загибелі.

Авжеж, не для того їх привело сюди ка, щоб вони так по-дурному скінчили свої життя, чи не так? Поле Поганої Трави тяглося на багато миль, тож невже загін вершників міг промчати саме через те місце, де сиділи Роланд і його друзі? І все ж вони наближалися, дедалі чіткішими ставали брязкіт і голоси людей.

Алан перелякано зиркнув на Роланда і показав ліворуч. Але стрілець похитав головою, зробивши жест долонями до землі: мовляв, сидимо тихо. Проте нічого іншого їм не лишалося — надто пізно було ворушитися: їх могли помітити.

Роланд витяг револьвери.

Катберт і Алан наслідували його.

Втім, побоювання не справдилися: плуг пройшов небезпечно близько, проте не зачепивши кротів. Крізь траву хлопці бачили, як мигтять коні й вершники. Роланд одразу ж збагнув, що очолювали загін Джонас, Діпейп і Ленґіл, котрі втрьох скакали поряд. Слідом за ними їхало щонайменше дванадцятеро інших. За стіною трави вони здавалися розмитими плямами чалої кінської масті й барвистих червоних із зеленим накидок. Вервечка вершників була довжелезною. І Роланд сподівався, що в пустелі вона видовжиться ще більше, а отже, їм трьом буде легше здійснити свій задум.

Хлопці чекали, поки вершники проїдуть, затискаючи своїм коням морди, щоб котрийсь із них, бува, не привітався з побратимами, які мчали повз них. Коли промайнув останній вершник, Роланд повернув до друзів серйозне й бліде обличчя.

— На коней, — сказав він. — Настав час Жнив.

Стежкою, яку протоптав Джонасів загін, вони рушили до краю Поганої Трави і вийшли з поля в тому місці, де трава зріділа й починалися хирляві чагарники, за якими відкривалася пустеля.

У високості самотньо завивав вітер, жбурляючись величезними жменями піску під темно-синім небом без жодної хмарини. Неначе затягнуте плівкою око трупа, згори вниз зиркав Місяць-Демон. За двісті ярдів попереду видніли спини вершників, що замикали загін Джонаса. Вони їхали по троє, з низько насунутими на голови сомбреро, згорблені. Накидки в них на спинах надималися на вітрі, мов вітрила.

Роланд перемістився таким чином, що посередині їхньої трійці опинився Катберт. У руці в нього була рогатка. Шість сталевих кульок він передав Аланові, а ще шість — Роландові. Питально здійняв брови. Роланд кивнув, і вони рушили.

Їх огортали хмари куряви, і крізь пелену часом здавалося, що вершники попереду — лише безтілесні тіні, а часом вони цілковито зникали з поля зору. Проте хлопці невпинно наближалися до загону. Роланд їхав напружено, щохвилини очікуючи, що котрийсь із вершників озирнеться й помітить їх. Але, вочевидь, жоден з них не хотів підставляти обличчя різкому вітрові, що шмагав піском. До того ж піщана кірка притлумлювала цокіт кінських копит, і навряд чи хтось міг їх почути.

Коли до крайніх вершників загону лишалося щонайбільше двадцять ярдів, Катберт кивнув. На такій відстані він уже міг поцілити. Алан простягнув йому кульку. Сидячи в сідлі рівно, наче шпагу проковтнув, Катберт натягнув рогатку, почекав, поки стихне порив вітру, і випустив кульку. Вершник ліворуч смикнувся, наче вжалений, спробував підняти руку і випав із сідла. Неймовірно, проте жоден із його compa eros цього не помітив. Щойно один із них, той, що їхав праворуч, щось угледів, Катберт знову натягнув джгут, і вершник посередині упав на шию своєму коневі. Переляканий кінь став на диби, і вершник безвільно повалився назад. У падінні сомбреро злетіло з його голови. Нога застрягла в стремені, коліно хруснуло — цей звук доніс до вух Роланда вітер.