Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 138

Будьте щасливі, зрадники! Вбивці! Шахраї! Проклинаю вас попелом!

Сюзен узяла Роланда за руку. На його потиск відповіла потиском. А коли підвела очі вгору, до Місяця-Демона, чиє лихе обличчя з холеричного червоно-помаранчевого стало сріблястим, подумала, що, натиснувши на гачок і обірвавши життя бідолашного Дейва Голліса, заплатила за своє кохання найдорожчою в світі монетою. Вона заплатила своєю душею. Якби Роланд її зараз покинув, то здійснилося б тітчине прокляття. Бо лишився б тільки попіл.

Розділ IX

СВЯТО

Щойно вони зайшли до стайні, тьмяно освітленої газовим ліхтарем, зі стійла висунулася тінь. І Роланд блискавично витяг револьвери, які вже встиг сховати. Але то був Шимі. Він дивився на нього з непевною усмішкою, піднявши руку, в якій тримав стремено. Але, впізнавши, хто зайшов, аж засяяв від щастя і кинувся до них.

Роланд сховав револьвери у кобуру і приготувався обійняти хлопця, та Шимі пролетів повз нього і кинувся обіймати Катберта.

— Гей, гей, — Катберт кумедно заточився, а тоді підняв Шимі над землею. — Любиш ти мене з ніг збивати, хлопче!

— Вона вас витягла! — крикнув Шимі. — Я знав, що вона звільнить вас, знав! Сюзен молодець! — Шимі пошукав поглядом Сюзен і знайшов її біля Роланда. Вона була досі бліда, проте вже нібито прийшла до тями. Шимі знову повернувся до Катберта і поцілував його просто в лоба.

— Ого! — сказав Катберт. — А це за що?

— Бо я люблю тебе, Артуре Гіте! Ти врятував мені життя!

— Ну, може, і врятував, — Катберт спантеличено всміхнувся (чуже сомбреро, і так занадто велике, смішно перехнябилося в нього на голові), — але якщо ми не поквапимося, не гарантую, що врятував його надовго.

— Коні осідлані, — сказав Шимі. — Сюзен звеліла мені їх осідлати. Я все правильно зробив. Тільки треба причепити це стремено до коня пана Стокворта, бо те, що на ньому, протерлося.

— Це пізніше, — сказав Алан, забираючи в нього стремено. Відклав його вбік і подивився на Роланда. — Куди поїдемо?

Перше, що спало Роландові на думку, — повернутися на цвинтар до мавзолея Торіна.

Від цих слів Шимі похолов від жаху.

— На кладовище? Коли Демон у повні? — він так рішуче захитав головою, що сомбреро злетіло і замигтіло волосся. — Там лежать мертві, сей Деаборн, але якщо їх дражнити, коли на небі Демон, то вони повстають з могил!

— Все одно нам туди не можна, — підтримала його Сюзен. — Містянки викладатимуть дорогу від Будинку-на-набережній квітами і мавзолей заквітчуватимуть теж. Якщо Олів буде спроможна щось робити, то керуватиме цим вона. Але з нею будуть моя тітка й Корал. А з ними нам краще не перетинатися.

— Гаразд, — сказав Роланд. — На коней і рушаймо. Сюзен, подумай. І ти, Шимі, теж. Нам потрібне місце, де ми зможемо перебути до світанку. Подалі від Великого Шляху, в будь-який бік від Гембрі, крім північного заходу.

— А чим поганий північний захід? — поцікавився Алан.

— Бо саме туди ми зараз і поїдемо. У нас є робота… і ми дамо їм знати, що ми нею займаємось. Найперше Елдредові Джонасу. — На його вустах промайнула лиховісна посмішка. — Я дам йому зрозуміти, що гру скінчено. Замків більше не буде. З’явилися справжні стрільці. Побачимо, як він з ними впорається.

Через годину, коли місяць уже піднявся над деревами, Роландів ка-тет прибув на нафтове поле Ситго. Заради безпеки вони їхали паралельно до Великого Шляху, але пересторога виявилася марною: на дорозі вони не зустріли жодного вершника, що їхав би в той чи інший бік. «Таке враження, що Жнива цього року скасовано, — подумала Сюзен… а тоді згадала про червоноруких опудал і здригнулася. Завтра вночі Роланду мали пофарбувати руки червоним. І пофарбують, якщо впіймають. — І не лише йому. Всім нам. Шимі також».

Вони прив’язали коней (і Капризного, котрий невдоволено, проте жваво трюхикав за ними на налигачі) до якогось давно поламаного пристрою в північно-східному кутку поля і повільно пішли до робочих вишок, що були скупчені в одній місцині. Розмовляли мало, та й то пошепки. На думку Роланда, на Ситґо було моторошніше, ніж на цвинтарі. Він сумнівався, що Місяць-Демон може підняти мертвих з могил. А от мерці на СИТҐО були дуже неспокійні: верескливі зомбі, що іржаво бовваніли в примарному світлі місяця, здіймаючи й опускаючи поршні, наче марширували ногами.

Втім, Роланд повів їх саме до діючої ділянки нафтової свердловини, повз таблички з написами «Ви наділи шолом?» і «Виробляємо нафту, переробляємо безпеку». Зупинилися біля підніжжя вишки, яка скреготала так гучно, що Роландові довелося кричати, аби його почули.

— Шимі! Дай мені кілька великих феєрверків!

Ще раніше Шимі вигріб жменю феєрверків із сідельної сумки Сюзен і тепер два простягнув Роланду. Взявши Берта попід руку, Роланд витяг його вперед. Вишку по периметру оточувала іржава огорожа. Коли хлопці спробували перелізти через неї, горизонтальні перекриття луснули від напруження, як старечі кістки. Вони нервово перезирнулися. На обличчя кожного набігали тіні від руху машинерії проти місяця.

Сюзен смикнула Роланда за рукав.

— Обережніше! — прокричала вона, змагаючись із ритмічним стукотом машинерії. Роланд побачив, що вона не боїться, лише збуджена і стривожена.

Всміхнувшись, він підтягнув її до себе і поцілував у мочку вуха.

— Будь готова тікати, — прошепотів він. — Якщо ми все зробимо правильно, то на Ситго з’явиться нова свічка. Пекельно потужна.

Вони з Катбертом пірнули під найнижчу перетинку опори вишки і стали біля машини, кривлячись від какофонії звуків. Роланда здивувало те, що за всі ці роки вишка взагалі не розвалилася. Внутрішні частини вишки було переважно впосаджено в іржаві металеві блоки, але він бачив і велетенський поворотний вал, поверхня якого блищала від нафти, що її, напевно, переганяли автоматичні насоси. Тут, у безпосередній близькості, відчувався запах газу, що нагадав йому про пальник, який ритмічно спалахував на іншому боці нафтового поля.

— Велетень напукав! — прокричав Катберт.

— Що?

— Я кажу, смердить, як… та, не зважай! Зробімо це, якщо зможемо… ми ж зможемо?

Роланд не знав. Він повільно підійшов до машинерії, що скреготала під металевими накривками, пофарбованими зеленою фарбою, на якій давно проступила іржа. Берт ішов слідом, хоч і не надто охоче. Вдвох вони ступили у короткий прохід, де смерділо і було нестерпно жарко, і він привів їх у самісіньке серце свердловини. Перед їхніми очима повертався вал на кінці поршня, розподіляючи краплини нафти по гладеньких боках. Поряд була вигнута труба — мабуть, переливна, подумав Роланд. З її кінця час від часу скрапувала нафта, і на підлозі утворилася чорна калюжа. Роланд показав на неї, і Катберт кивнув.

Кричати тут було б безглуздо. У центрі свердловини стояв неймовірний гуркіт. Однією рукою Роланд обійняв Катберта за шию і наблизив його вухо до своїх губів; другою рукою тримав перед очима Катберта феєрверк.

— Запали й тікай, — сказав він. — Я триматиму, скільки зможу, і чекатиму, поки ти відійдеш на достатню відстань. Я роблю це не лише заради тебе, але й для себе. Щоб вибігти звідси, мені потрібен безперешкодний шлях для відступу, розумієш?

Катберт кивнув і повернув стрільцеву голову так, щоб і самому можна було говорити йому на вухо.

— А якщо тут стільки газу, що все вибухне, коли я викрешу іскру?

Роланд відступив на крок назад. Зробив жест руками: мовляв, звідки мені знати? Розсміявшись, Катберт витяг з кишені коробку сірників, які перед виходом прихопив зі столу Ейвері. Питально звів брови: чи Роланд готовий? Той кивнув у відповідь.

Надворі віяв сильний вітер, проте під свердловину він проникнути не міг, тож вогник сірника палав рівно. Роланд простягнув феєрверк, і миттю болючий спогад пронизав його голову: мати ненавиділа ці штуки, завжди була переконана, що через них він може або втратити око, або йому відірве палець.