Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 132

— Якщо ти повернешся і скажеш, що я розбила його об твою потворну стару пику, тебе теж вб’ють, — прошамкала Рея. Зблизька Джонасові було видно, як глибоко в’їлася в неї хвороба. Куля в руках скелета з рештками волосся на черепі тремтіла. Ще трохи — і вона її впустить. Щонайбільше через хвилину. Джонас відчув, як на чолі проступають краплини поту.

— Еге ж, матінко. Але ти маєш знати, що перед лицем смерті я звик забирати причину своїх негараздів із собою. А причина моїх негараздів — це ти, люба.

Вона знову хрипко прокаркала і кивнула з розумінням.

— Все одно він Фарсонові тепер ні до чого, — сказала вона. — Він знайшов свою господиню, тому й згас від звуку твого голосу.

«Цікаво, скільки людей вважали, що кристал належить лише їм», — подумав Джонас. Нестерпно хотілося стерти з чола піт, поки він не потрапив у очі, але Джонас тримав руки перед собою, на луці сідла. Він не наважувався подивитися на Рейнолдза чи Діпейпа і міг лише сподіватися, що вони не втручатимуться. Відьма балансувала на межі фізичного й розумового колапсу, і найменший рух міг призвести до катастрофи.

— Кажеш, господиню свою знайшов? — Джонасу здалося, що вихід є. Якщо пощастить. І цей вихід міг стати вдалим і для неї. — То що нам з цим робити?

— Візьми мене з собою, — її обличчя скривилося у пожадливій гримасі. Вона скидалася на труп, що намагається чхнути. «Вона не збагне, що конає, — подумав Джонас. — Дякувати богам». — Візьми кулю, але й мене візьми. Я поїду з вами до Фарсона. Я стану його провидицею, і ніщо не стоятиме на заваді, коли я читатиму для нього в кулі те, що в ній відбувається. Візьми мене з собою!

— Гаразд, — сказав Джонас. Саме на це він і розраховував. — Хоча рішення Фарсона від мене не залежить. Ти це розумієш?

— Еге.

— Добре. А тепер давай кулю. Я поверну її тобі на зберігання, якщо захочеш, але поки що маю пересвідчитися, що вона ціла.

Відьма повільно опустила кристал. Джонас не був упевнений, що навіть у її обіймах куля в цілковитій безпеці, але зітхнув з полегшенням. Вона почовгала до нього, і йому довелося докласти зусиль, щоб втримати на місці коня, який сахнувся від неї.

Він перехилився через сідло, простягаючи руки по кристал. Відьма глянула на нього знизу вгору. Її старечі очі під вкритими кіркою повіками досі не втратили гострого блиску. Одна повіка по-змовницькому підморгнула йому.

— Я знаю, що ти замислив, Джонасе. «Я візьму кулю, а тоді пристрелю її». Адже так? Біди не буде. Але біда буде, і тобі, і твоїм посіпакам. Уб’єш мене — і куля більше ніколи не засвітиться перед Фарсоном. Можливо, одного дня хтось і зможе її розбурхати, але не Фарсон… А коли Фарсон побачить, що його іграшка зламана, хіба він залишить тебе в живих?

Але це Джонас уже обміркував.

— У нас домовленість, матінко. Ти їдеш на захід із кристалом… якщо не помреш дорогою. Даруй мені, але в тебе не надто здоровий вигляд.

Вона захихотіла.

— Та нічого, я почуваюся краще, ніж виглядаю. До того, як мій годинник зупиниться, ще роки й роки!

«Здається, ти помиляєшся, матінко», — подумав Джонас, але зовні залишився незворушним, лише простягнув руки до скляної кулі.

Рея тримала її ще кілька секунд. Угоду вони уклали, проте розстатися з кулею вона не могла. Жадоба сяяла в її очах, як місяць крізь туман.

Джонас терпляче тримав руки простягнутими і чекав, поки вона змириться з реальністю. Якщо вона віддасть кристал, у них буде шанс. Якщо ні, то всі, хто був на тому кам’янистому, порослому зіллям подвір’ї, швидше за все скінчать на шибениці.

Зітхнувши від жалю, вона нарешті передала кулю йому в руки. Щойно кристал опинився у нього, в скляних глибинах зажевріла і запульсувала жарина рожевого світла. Голову Джонаса пронизав спалах болю… і водночас у яйцях з’явилося приємне відчуття.

Неначе здаля, до нього долинуло клацання — Діпейп і Рейнолдз зводили курки.

— Зброю геть, — наказав Джонас.

— Але ж… — збентежився Рейнолдз.

— Вони думали, що ти хочеш вколошкати стару Рею, — захихотіла відьма. — Добре, що ти тут за головного, а не вони, Джонасе… може, тобі відомо те, чого не знають вони.

Так, йому було дещо відомо. Він знав, яку небезпеку чаїть у собі гладенька скляна річ, що її він тримав у руках. Забажай кристал — і Джонасова душа опинилася б у його безроздільному володінні. І за місяць він перетворився б на таку саму жалюгідну істоту, як і ця відьма: кістляву, вкриту виразками і надто одержиму, щоб усвідомлювати це чи звертати увагу.

— Я сказав, геть зброю! — закричав він.

Перезирнувшись, Рейнолдз і Діпейп сховали револьвери в кобури.

— Для цієї штуки був мішок, — сказав Джонас. — Мішок на зав’язці, лежав у коробці. Принеси його.

— Еге ж, — відповіла Рея, неприємно всміхаючись. — Але він не завадить кулі забрати твою душу, якщо вона цього захоче. Не думай, що перехитруєш її. — Вона скинула оком на інших двох, і її погляд спинився на Рейнолдзі. — У моєму сараї є візок і пара сірих козлів. — Вона зверталася до Рейнолдза, але не зводила очей з кристала… і Джонас відчув, що і йому самому нестерпно хочеться в нього зазирнути.

— Не тобі мене вчити, — огризнувся Рейнолдз.

— Їй ні, а от мені можна, — Джонас зиркнув на кристал, водночас боячись і жадаючи побачити в глибині рожеву іскру життя. Нічого. Холодний і темний. Він змусив себе перевести погляд на Рейнолдза. — Іди по візок.

Дзижчання мух Рейнолдз почув ще на порозі перекособочених дверей хліва, і одразу збагнув, що Реїні козли більше ніколи не возитимуть жодних візків. Вони лежали в своєму стійлі, розпухлі й мертві, задерши догори ноги. В очах кишіла черва. Сказати точно, коли Рея востаннє їх годувала і напувала, було неможливо, але, судячи зі смороду, Рейнолдз припустив, що аж ніяк не менше тижня тому.

«Її надто цікавило те, що показувала скляна куля, а на решту було начхати, — подумав він. — І нащо їй та дохла змія на шиї?»

— Навіть знати не хочу, — пробурмотів він, затуляючи носа нашийною хусткою. Єдине, чого він прагнув насправді, — якнайшвидше забратися звідти.

Він помітив візок, пофарбований начорно, з золотими кабалістичними знаками на боках. Він нагадав Рейнолдзові візок із трупарні чи поховальні дроги. Ухопившись за ручки, він вивіз цей засіб пересування з сараю так швидко, як тільки міг. Решту міг зробити Діпейп. Причепити візок до коня і відтягти смердючу тушку старої відьми… куди? Хтозна. Може, Елдред знає.

Хитаючись, Рея вийшла з хатини. В руках у неї був мішок на шворці, в якому мисливці доправили їй кристал. Але зупинилася, нашорошила вуха, дослухаючись, коли Рейнолдз поставив своє питання.

Джонас замислився, а тоді відповів:

— Для початку до Будинку-на-набережній. Атож, до завтрашнього вечора нехай і вона, і ця скляна дрібниця побудуть там.

— Я ніколи там не була, — сказала Рея, підходячи до них. Опинившись біля Джонасового коня, котрий знову шарахнувся від неї, вона розв’язала мішечок. Після секундного вагання Джонас опустив кулю всередину. Вона випнулася внизу, і мішок набув форми сльози.

Рея підступно посміхнулася.

— Може, Торіна побачимо. Я йому щось покажу в іграшці Доброго Чоловіка, еге ж, його це дуже зацікавить.

— Навіть якщо ти й зустрінеш його, — сказав Джонас, спускаючись з коня, щоб допомогти запрягти Діпейпового коня у візок, — то лише в такому місці, де не потрібна жодна магія, щоб бачити на віддалі.

Вона ошелешено подивилась на нього. А тоді на її обличчя поволі повернулася хитра посмішка.

— Либонь, наш мер потрапив у халепу!

— Можливо, — погодився Джонас.

Вона загиготіла, а тоді заквоктала на всю горлянку. Коли вони виїжджали з подвір’я, вона досі каркала від сміху, сидячи у візку, прикрашеному кабалістичними знаками, неначе Чорна Королева на троні.

Розділ VIII

ПОПІЛ

Паніка надзвичайно заразна, особливо в ситуаціях, коли нічого не відомо і довкола тебе вирують події. Сюзен покотилася вниз масним схилом паніки, щойно побачила старого mozo Міґеля. Він стояв посеред подвір’я Будинку-на-набережній, притискаючи до грудей мітлу, і з нещасним виглядом дивився на вершників, що мчали повз нього. Сомбреро хилиталося на мотузку в нього на спині. Сюзен охопив жах, коли вона побачила, що Міґель, зазвичай чистий, охайний і підтягнутий, надягнув свою накидку навиворіт. По його щоках текли сльози. Він повертався, як флюгер, намагаючись привітатися з вершниками, яких упізнав, і Сюзен мимохіть згадала малюка, якого бачила перед платформою сцени, що насувалася просто на нього. Той так само чеберяв ніжками, але його вчасно встиг забрати батько. А хто забере Мігеля?