Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 127

Рейнолдз незлюбив Раймера з першої їхньої зустрічі, що відбулася в лісі далеко на захід від міста — у тому самому лісі за Каньйоном Петлі, де зараз було розквартировано основний контингент війська Латіґо. Ніч була вітряна, і коли вони з мисливцями за трунами вийшли на маленьку галявину, де Раймер у компанії Ленґіла та Кройдона грівся біля багаття, поли Рейнолдзового плаща замайоріли довкола нього.

— О, сей Манто, — сказав Раймер, і двоє його супутників розсміялися. Жарт був невинний, Раймер не хотів його образити, проте Рейнолдз так не вважав. У багатьох краях, де йому довелося побувати, слово «манто» означало не плащ, а «той, що стає раком». Насправді цим жаргонним слівцем називали гомосексуалістів. Те, що Раймер (звичайний селюк під пихатою маскою цинічного мудреця) просто цього не знав, ніколи не спадало Рейнолдзові на думку. Він знав, коли люди його принижували. І якщо міг помститися, завжди так і чинив.

Для Кімби Раймера настав час розплати.

— Рейнолдз? Що ти тут робиш? Як ти сюди по…

— Ти, мабуть, прийняв мене за іншого ковбоя, — сказав чоловік, що сидів на ліжку. — Рейнолдза тут нема. Тут лише сеньйор Манто. — Він вийняв руку з-під плаща, і в ній виявився величезний гострий ніж. (Рейнолдз купив його на Нижньому ринку спеціально для такої оказії.) Він заніс його над канцлером і по саме руків’я встромив довжелезне лезо в груди Раймера, наштрикнувши його на ніж, як комаху. «Як клопа», — подумав Рейнолдз.

Лампа випала з Раймерових рук і скотилася з ліжка. Впала на підставку, але не розбилася. На дальній стіні борюкалася спотворена тінь Кімби Раймера. Над нею голодним стерв’ятником нависала тінь убивці.

Рейнолдз підніс угору руку, якою тримав ножа. Повернув її так, щоб було видно маленьке синє татуювання у формі труни між великим і вказівним пальцями, і підніс до очей Раймера. Він хотів, аби це було останнім, що Раймер побачить у своєму житті, перш ніж вирушити на галявину, де кінчається земний шлях.

— Ну ж бо, побачимо, як ти тепер з мене насміхатимешся, — сказав Рейнолдз, погрозливо посміхаючись. — Ну ж бо.

Коли до п’ятої години лишалися лічені хвилини, мер Торін пробудився від кошмару. Йому наснилося, що над баронією кружляє птах з рожевими очима. Там, куди падала його тінь, трава жухла, листя осипалося з дерев, гинув урожай. Тінь перетворювала його зелену й любу серцю баронію на спустошену землю. «Це моя баронія, але і птах теж мій, — подумав він перед тим, як прокинутись, скрутившись у дрижачий клубок на краю ліжка. — Мій птах, це я його сюди пустив, це я випустив його з клітки».

Торін знав, що тієї ночі йому більше не заснути. Налив собі склянку води, осушив її, а тоді пішов до свого кабінету, неуважно витягаючи нічну сорочку, що застрягла між половинками його кістлявої задниці. Помпон на кінчику його нічного ковпака теліпався між лопатками, на кожному кроці похрустували коліна.

А щодо почуття вини, яке його навідало уві сні… ну, з цим було покінчено. Джонас і його друзі отримають те, заради чого сюди приїхали (і непоганий куш), наступного дня. А ще через день їх тут уже не буде. Лети геть, пташко з рожевими очима і отруйною тінню, лети туди, звідки прилетіла, і забирай з собою Великих мисливців за трунами. Торін подумав, що до Кінця Року вже буде надто заклопотаний, стромляючи свій кінець у щілину, тож усі ці речі вивітряться у нього з голови. І сни також.

Крім того, сни, в яких не було видимих пересторог, були лише снами, а не поганими знаками.

Видимим передвістям можна було би вважати чоботи, що виднілися з-під портьєр у кабінеті (чи то пак носки чобіт), але Торін не глянув у той бік. Його погляд прикипів до пляшки біля його улюбленого крісла. Пити кларет о п’ятій ранку — не та звичка, якої варто було набувати, але один раз не зашкодить. Йому наснилося страхіття, і врешті-решт…

— Завтра Жнива, — сказав він уголос, опускаючись у крісло з підголів’ям біля каміна. — На честь свята не гріх і склянку перехилити.

Він налив собі келих вина, останній у своєму житті, і випив, відчуваючи, як у животі зароджується тепло і поволі підіймається до горла. Так набагато краще. Жодних тобі велетенських птахів, жодних нищівних тіней. Він потягнувся, сплів свої довгі кістляві пальці й несамовито ними захрустів.

— Ненавиджу, коли ти так робиш, кістлявий вилупку, — проговорив голос просто над лівим вухом у Торіна.

Торін підскочив. Серце у грудях зробило шалений стрибок. Порожній келих вилетів з рук, але в нього не було підставки, яка б пом’якшила падіння, тож він розбився на друзки об камін.

Не встиг Торін закричати, як Рой Діпейп зірвав з нього нічний ковпак, вхопив за жалюгідні рештки шевелюри і смикнув за волосся на себе. Ніж, що його Діпейп тримав у руці, мав значно скромніші розміри, ніж той, яким скористався Рейнолдз, проте з завданням перерізати мерові горло він упорався успішно. Кров забила червоним фонтаном у пітьму кімнати. Діпейп відпустив волосся Торіна, відступив назад до укриття портьєр, за якими ховався, і підняв щось із підлоги. То був Катбертів вартовий. Діпейп відніс і кинув його на коліна мерові, який конав у кріслі.

— Птах… — пробелькотів Торін із повним крові горлом. — Птах!

— Атож, старий. А ти молоток, що помітив у таку хвилину, — Діпейп знову відтягнув Торінову голову назад і двома спритними рухами ножа виколов йому очі. Одне око полетіло в згаслий камін, друге вдарилося об стіну і сповзло на долівку біля інструментів для розпалювання вогнища. Права нога Торіна смикнулася і завмерла.

Лишалося зробити ще одну справу.

Діпейп роззирнувся, побачив Торінів нічний ковпак і вирішив, що помпона на його кінчику цілком достатньо. Піднявши ковпак з долівки, він занурив його в калюжу крові і намалював сігул Доброго Чоловіка…

на стіні.

— Так, — пробурмотів він, відступаючи на крок назад і дивлячись на своє творіння. — Якщо це їх не прикінчить, тоді їх не прикінчить ніщо.

Цілковита правда. Лишалося тільки одне питання: чи візьмуть Роландів ка-тет живим.

Джонас проінструктував Френа Ленґіла, як саме він має розташувати своїх людей. Двоє повинні були засісти в стайні, ще шестеро — надворі, з яких троє мали сховатися за іржавими рештками старих інструментів, двоє — причаїтися за вигорілим каркасом колишнього будинку, один (Дейв Голліс) мусив сидіти на даху стайні й підглядати з-за гребеня даху. Ленґіл був радий бачити, що люди з його загону всерйоз поставилися до завдання. Так, справді, їхніми ворогами були хлопчаки. Але не слід було забувати, що одного разу ці хлопчаки вже обставили самих Великих мисливців за трунами.

Поки вони не наблизилися до Смуги К, шериф Ейвері справляв враження командира їхнього загону. Але недовго. Неподалік бараків командування взяв на себе Френ Ленґіл. Через плече в нього був перекинутий автомат, а постава, коли він сидів у сідлі, була прямою, як колись у двадцять років. Ейвері, вочевидь знервований і задиханий, сприйняв це радше з полегшенням, ніж з образою.

— Ви розташуєтеся так, як мені сказали, бо це гарний план, і я проти нього нічого не маю, — сказав Ленґіл, звертаючись до свого загону. У пітьмі їхні обличчя здавалися розмитими білими плямами. — Від себе додам лише одне. Хоч нам це й не потрібно, але краще взяти їх живими. Треба віддати їх на суд баронії, посполитих, нехай вони їх розтерзають. Тож скажу так: якщо буде вагома причина стріляти — стріляйте. Але тому, хто стрілятиме без причини, я відірву голову. Затямили?

Відповіді не було. Схоже, всі зрозуміли.

— Гаразд, — сказав Ленґіл із кам’яним обличчям. — Даю вам хвилину перевірити, чи ваша збруя не бряжчатиме, а тоді виступаємо. І з цієї хвилини щоб анічичирк.

Того ранку Роланд, Катберт і Алан вийшли з барака о чверть на шосту і стали поряд на ґанку. Алан допивав каву, Катберт позіхав і потягувався, Роланд застібав сорочку, дивлячись на південний схід, у бік Поганої Трави. Але думав він не про засідки, а про Сюзен. Про її сльози. «Скупе старе ка, як я його ненавиджу», — сказала вона.