Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 125

Намети-атракціони в «Зеленому серці» відкрилися за два дні до Ярмарку Жнив, і до них потяглися перші відвідувачі — випробувати своє щастя на колесі, жбурлянні пляшок і кошику з кільцем. Ще там був поїзд, запряжений конячкою-поні, — візок, що возив радісних дітлахів вузькими рейками у вигляді вісімки.

(«Поні звали Чарлі?» — поцікавився у Роланда Едді Дін.

«Навряд, — відповів Роланд. — У Високій Мові є одне неприємне слово, схоже на це ім’я».

«Яке слово?» — спитав Джейк.

«Слово, що означає смерть», — відповів стрілець.)

Якийсь час Рой Діпейп спостерігав, як поні насилу тягне візок, описуючи вісімку, і з ностальгією згадав, як сам у дитинстві катався на такому візку. Звісно, більшу частину дитинства у нього вкрали.

Надивившись донесхочу, Діпейп неквапом рушив до офісу шерифа і зайшов усередину. Герк Ейвері, Дейв і Френк Клайпол займалися чищенням дивного пістрявого арсеналу зброї різних гатунків. Ейвері привітався з Діпейпом кивком і повернувся до свого заняття. Щось у його вигляді здалося Діпейпові дивним, і через декілька секунд він збагнув, що саме. Шериф нічого не їв. Уперше, відколи Діпейп приїхав до Гембрі, шериф не пхав собі до рота їдла, загрібаючи з тарілки, яка завжди була під рукою.

— Всі готові до завтрашнього дня? — спитав Діпейп.

Ейвері зиркнув на нього: напівроздратовано, напівглузливо.

— Що це, в біса, за питання?

— Питання, з яким мене прислав сюди Джонас, — відрубав Діпейп, і шерифова посмішка трохи зблякла.

— Еге ж, ми готові, — Ейвері провів м’ясистою рукою над зброєю. — Що, не бачиш?

Діпейп міг би процитувати стару приказку «не спробуєш — не дізнаєшся», але хіба в цьому був сенс? Діло мало вигоріти, лише якщо хлопці ні про що не здогадуються (як вважав Джонас). Але якщо їх не надурили, то хлопці виріжуть Геркові Ейвері його товстий зад і згодують росомахам. Хоча Роєві Діпейпу було до цього байдуже.

— Ще Джонас звелів нагадати, що бути треба рано.

— Еге-еге, ми будемо там рано, — погодився Ейвері. — Ці двоє і ще шестеро. З нами попросився Френ Ленґіл, а в нього є автомат. — Останнє слово Ейвері вимовив з такою гордістю, неначе зброя була не у Ленґіла, а в нього самого. І хитро зиркнув на Діпейпа: — А ти, трунорукий? Хочеш з нами? Раз — і ти помічник шерифа.

— У мене є інші справи. У Рейнолдза теж, — всміхнувся Діпейп. — У нас у всіх повно роботи, шерифе, адже на носі Жнива.

Того дня Сюзен і Роланд зустрілися в хатині на полі Поганої Трави. Дівчина розповіла йому про книгу з вирваними сторінками, а Роланд показав їй те, що залишив у північному кутку хижі, у схованці під купою напівзогнилих шкур.

Вона зазирнула у сховок, а тоді круглими від подиву і страху очима подивилася на Роланда.

— Що сталося? Що тебе лякає?

Він похитав головою. Нічого поганого не сталося… принаймні, такого, про що він міг би сказати. І все ж він відчував нагальну потребу зробити те, що зробив, залишити те, що залишив. Йому це підказала звичайна інтуїція, бо даром він не володів.

— Думаю, все гаразд… наскільки це взагалі можливо. Сюзен, наш єдиний шанс — захопити їх зненацька. Ти ж не збираєшся його втратити? Не збираєшся піти до Ленґіла і помахати в нього перед носом батьковим обліковим журналом?

Вона похитала головою. Якщо Ленґіл був винен у тому, в чому вона його підозрювала, то через два дні він отримає по заслузі. Жнива будуть чудові. Непоганий урожай. Але це… це лякало її, і вона так і сказала Роландові.

— Послухай, — Роланд узяв її обличчя в долоні й зазирнув у вічі. — Я лише намагаюся бути обережним. Якщо нічого не вийде (а таке може статися), ти єдина, хто зможе поїхати звідси. Ти і Шимі. Якщо це станеться, Сюзен, ти маєш прийти сюди і забрати мої револьвери. Поїхати з ними на захід, до Ґілеаду. Знайти мого батька. Покажеш йому револьвери, і він повірить, що ти та, за кого себе видаєш. Розповіси йому, що тут сталося. Це все.

— Якщо з тобою щось станеться, Роланде, я не переживу. Я помру.

Досі тримаючи її обличчя в долонях, він похитав ним з боку в бік.

— Ти зробиш це. Пообіцяй.

— Я… я обіцяю, Роланде. Обіцяю.

— Скажи вголос, що ти обіцяєш.

— Я прийду сюди. Візьму твої револьвери. Відвезу твоєму татові. Розповім, що сталося.

Він кивнув і відпустив її обличчя. На її щоках залишився ледь помітний слід його долонь.

— Ти налякав мене, — сказала Сюзен і похитала головою. Ні, трохи не так. — Ти мене лякаєш.

— Я такий як є, нічого не можу з цим вдіяти.

— А й не треба, — вона поцілувала його в ліву щоку, в праву, в губи. Запустила руку під сорочку і погладила сосок, відчуваючи, як він бубнявіє під пучкою її пальця. — Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка, — сказала вона, вкриваючи його обличчя лагідними поцілунками, — здійснять коханої мрію спочатку.

Після кохання вони лежали під ведмежою шкурою, яку привіз з собою Роланд, і слухали шелест вітру в траві.

— Люблю цей звук, — сказала вона. — Коли чую його, завжди хочеться стати часткою вітру… літати з ним туди, де літає він, бачити те, що він бачить.

— Цього року, якщо на те буде воля ка, побачиш.

— Еге ж. З тобою, — вона звелася на лікоть. Світло проникало крізь діри в стрісі й лягало плямами на її обличчя. — Роланде, я кохаю тебе. — Вона поцілувала його… і розплакалася.

Стривожений, він пригорнув її до себе.

— Що таке? Сью, що тебе бентежить, скажи?

— Не знаю, — відповіла вона і заплакала ще сильніше. — Знаю лишень, що на серці в мене тінь. — Вона подивилася на нього заплаканими очима. — Ти ж не покинеш мене, любий? Не поїдеш без Сью?

— Ні.

— Бо я віддала тобі все, що мала. І моя цнота — лише найменша частка цього, ти знаєш.

— Я ніколи не покину тебе, — але, попри ведмежу шкуру, йому раптом стало холодно, і вітер надворі, що так заспокоював ще кілька хвилин тому, тепер, здавалося, дихав, як звір. — Ніколи, клянуся.

— Мені все одно страшно. Страшно.

— Не треба боятися, — повільно, добираючи слова, сказав він… бо раптово йому забаглося сказати геть неправильні слова. «Ми поїдемо звідси, Сюзен. Не післязавтра, на Жнива, а зараз, негайно, цієї ж миті. Вдягайся, і ми поїдемо всупереч вітру, на південь, не озираючись. Ми будемо…»

— …зрадниками.

От ким вони стали б. І їх би завжди переслідували обличчя Алана і Катберта, обличчя всіх тих людей, що могли загинути в горах Шавед, вбиті зі зброї, яка мала б навіки лишатися у криптах. Решту життя їм не давали б спокою обличчя їхніх батьків. Врятуватися від них вони не змогли б навіть на Південному полюсі.

— Все, що від тебе вимагається післязавтра, — вдати, що ти нездужаєш після обіду, — вони вже проговорювали це раніше, але це єдине, що він міг придумати тієї миті, охоплений раптовим, безглуздим страхом. — Підеш до своєї кімнати, потім виберешся звідти, як тоді, коли ми зустрічалися на цвинтарі. Перебудеш у сховку. А тоді, о третій годині, приїдеш сюди і зазирнеш під шкури в кутку. Якщо моїх револьверів там не буде… а їх не буде, клянуся… тоді все гаразд, їдь зустрічати нас, до тієї місцини над каньйоном, про яку ми тобі казали. Ми…

— Еге ж, усе це я пам’ятаю. Але щось не так, — вона подивилася на нього, торкнулася його щоки. — Я боюся за тебе, Роланде, але не розумію чому.

— Усе буде добре, — сказав він. — Ка…

— Не кажи мені про ка! — закричала вона. — Прошу тебе! Мій батько казав, що ка — як вихор, воно змітає все на своєму шляху і ні на чиї благання не зважає. Скупе старе ка, як я ненавиджу його!

— Сюзен…

— Ні, нічого більше не кажи, — вона лягла на спину і скинула ведмежу шкіру подалі до ніг, розкривши тіло, за яке багато хто з чоловіків, значно могутніших за Гарта Торіна, віддав би півсвіту. На її білій шкірі дощем розсипалися намистини золотавого сонячного світла. Вона простягнула до Роланда руки. Ще ніколи він не бачив її такою вродливою, як тоді, з розпущеним волоссям, налякану. Пізніше він часто думав: «Вона знала. В глибині душі відчувала».