Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 120

— Ви заберете в неї кулю? — спитала вона, обіймаючи Роланда ззаду за пояс, коли вони поверталися до Будинку-на-набережній.

— Краще нехай поки що залишається там. Кристал їй передав на зберігання Джонас, від Фарсона, я в цьому не сумніваюся. Його відправлять на захід разом з усім награбованим добром — це теж поза сумнівом. До нього дійде черга, коли ми розбиратимемося з цистернами і Фарсоновими вояками.

— Ми заберемо кулю з собою?

— Заберемо чи розіб’ємо. Мабуть, варто було б відвезти її батькові. Але це ризиковано. Нам слід бути обережними. Ця штукенція дуже могутня.

— А якщо відьма побачить, що ми замислили? І попередить Джонаса чи Кімбу Раймера?

— Якщо вона не побачить, як ми їдемо забирати її скарб, то сумніваюся, що вона знатиме про наші плани. Ми добряче її налякали. А якщо кристал справді оволодів нею, то вона нічого не робить, лише весь час у нього вирячується.

— І не випускає з рук. Вона його так просто не віддасть.

— Еге ж.

Вітер крокував стежкою в прибережному лісі. Крізь негусті зарості вони бачили порослий плющем сірий мур, що оточував будинок мера, і чули ритмічне ревіння хвиль, які накочували на рінь.

— Зможеш без проблем зайти всередину, Сюзен?

— Не бійся, зможу.

— Ти зрозуміла, що ви з Шимі маєте робити?

— Еге ж. Я вже давно не почувалася так добре. Неначе мій розум нарешті прояснився, його більше не затьмарює давня тінь.

— Подякуй за це Аланові. Сам би я не впорався.

— Він володіє магією.

— Так. — Вони вже були біля дверей для слуг. Сюзен легко зіскочила з коня. Роланд теж спустився і став коло неї, обійнявши за талію. Дівчина підвела погляд догори, на місяць.

— Дивися, на ньому вже видно лише Демона. Бачиш?

Гострий, мов лезо, ніс, вишкірена в посмішці щелепа. Очей поки що не було, але він бачив і так.

— Змалечку я дуже боялася, — шепотіла Сюзен, щоб її не почули за муром. — Коли Демон був у повні, я затуляла фіранки. Боялася, що він мене помітить, простягне руку вниз, забере до себе і з’їсть, — її губи тремтіли. — Діти такі дурні, правда?

— Буває, — сам він у дитинстві не боявся Місяця-Демона, але тут, у Меджисі, Демон вселяв у нього страх. Майбутнє здавалося таким темним, а шпарина, крізь яку відкривався прохід до світла, — такою вузькою. — Я кохаю тебе, Сюзен. Усім серцем.

— Я знаю. Я теж тебе кохаю, — вона поцілувала його в губи. На мить приклала його руку до своєї груді, потім поцілувала теплу долоню. Він тримав її в обіймах, а вона дивилася повз нього на місяць, що ріс у небі.

— Тиждень до жнив, — сказала вона. — Fin de а о — так його називають пастухи і селяни. А в твоїх краях теж так його називають?

— Десь так, — відповів Роланд. — Його називають завершенням року. Жінки роздають подаруночки й поцілуночки.

Вона тихо розсміялася, притулившись до його плеча.

— Отже, я почуватимусь там не такою вже й чужою.

— Всі свої найміцніші поцілунки ти маєш притримати для мене.

— Обіцяю.

— Хай там що станеться, ми будемо разом, — сказав він. Але Місяць-Демон над їхніми головами глузливо посміхався у зоряній темряві над Чистим морем, наче знаючи, що на них чекає інше майбутнє.

Розділ VI

ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ

Тож у Меджисі настає fin de а о, що його ближче до центру Серединного світу називають завершенням року. Настає, як і тисячу років тому… або навіть десять чи сто тисяч років тому. Ніхто не може сказати напевне. Світ зрушив з місця, і час став дивним. У Меджисі кажуть: «Час — це обличчя на воді».

На полях докопують останню картоплю чоловіки й жінки в рукавичках і своїх найщільніших плащах (адже вітер змінив напрям, тепер він дме зі сходу на захід, налітає шквалами, а в повітрі завжди стоїть запах солі — так пахнуть сльози). Los саmpesinos радісно докопують останні рядки, теревенячи про те, що робитимуть і як розважатимуться на Ярмарку Жнив, але й вони відчувають старечий смуток осені в повітрі — прощання з роком. Рік тікає від них, біжить, як вода в струмку, і хоча ніхто про це не говорить уголос, всі це відчувають.

Молоді хлопці (цими мало-не-штормовими днями в садах неподільно порядкують лише вони), сміючись, зривають останні яблука в садах. Вони моторно лазять по деревах, наче шукаючи воронячих гнізд, а в небі над ними, яскраво-синьому, безхмарному небі летять у теплі краї ключі гусей, хрипко викрякуючи своє «прощавайте».

З води витягають маленькі рибальські човники. Роздягнені до пояса, попри прохолодну погоду, господарі вишаровують їхні боки й фарбують наново, співаючи старих пісень…

…і передаючи по колу флягу з ґрафом. На воді лишаються тільки великі човни. Вони описують чималі кола, перевіряючи неводи — так вівчарка оббігає стадо овець. Опівдні затока мерехтить рідким осіннім вогнем. Чоловіки на човнах сідають, підібгавши під себе ноги, і обідають, знаючи: все, що вони бачать, — їхнє, і крапка… принаймні до того часу, поки не налетять сірі вітри осені, затираючи небокрай, і не почнуть кашляти на землю мокрим снігом і порошею.

Мчить рік, добігає свого кінця.

Вночі на вулицях Гембрі тепер горять святкові ліхтарі, а руки опудал пофарбовано в червоний. Усюди висять амулети на Жнива. Жінки хоч і цілуються та отримують поцілунки на вулицях і обох базарах (часто — від зовсім незнайомих чоловіків), але майже перестали злягатися. Тимчасово. В Ніч Жнив всі покладуть край цій прикрій затримці. А до свята Повної Землі наступного року вже буде зібрано звичний урожай немовлят.

На Крутоярі несамовито гарцюють коні, наче розуміючи (а швидше за все, так і є), що час їхньої волі майже закінчився. А коли налітає вітер, вони стрімголов збігають униз, стають мордами на захід, демонструючи задницями, звідки йде зима. На ранчо знімають москітні сітки й вішають віконниці. На величезних кухнях ранчо і менших фермерських ніхто не краде поцілунків і навіть не думає про секс. Це час стерилізувати і консервувати. Від світанку аж до ночі на кухнях стоїть пара і пульсує спека. Далеко розносяться пахощі яблук, буряків, квасолі, моркви й солонини. Жінки весь день крутяться, як білки в колесі, а вночі напівмертвими падають на ліжка і сплять, поки темна ранкова година наступного дня не покличе їх назад до кухні.

На подвір’ях палять листя. З кожним наступним днем тижня обличчя Демона на місяці проступає дедалі чіткіше, а червонорукі опудала все частіше летять у полум’я. На полях палає бадилля кукурудзи, і в ці багаття часто вкидають опудал. Їхні червоні руки і гаптовані білі очі безмовно горять під поглядами чоловіків, що стоять довкола вогнища. Всі мовчать і серйозно дивляться у вогонь. Ніхто не сміє вимовити уголос, які жахливі стародавні обряди вони відтворюють та яких грізних богів задобрює спалення опудал, але всім це добре відомо. Зрідка хтось із чоловіків пробурмоче під ніс два слова: гори?, гори?.

Завершують, завершують, завершують рік.

Надворі спалахують феєрверки (раз у раз щось так гахкає, що навіть спокійні тяглові коні задкують від страху) і розлягається луна від дитячого реготу. На ґанку продуктової крамниці, через дорогу від «Раю для подорожніх», обмінюються поцілунками — часом вологими, відкритими, солодкими, з язиком, а от повіям Корал Торін («наложницям за покликом», як люблять себе називати неземні створіння на кшталт Ґерт Моґґінс) нудно. Цього тижня клієнтів у них буде — кіт наплакав.

Це не Кінець Року, коли спалюють зимові колоди, і весь Меджис танцюватиме в коморах… втім, насправді це кінець року. Справжній кінець, коли зібрано врожай, спалено бадилля, і це знають усі — від Стенлі Руїса, що стоїть за шинквасом під Зірвиголовою, до найостаннішого пастуха Френа Ленґіла, котрий випасає худобу на найдальшому краю Поганої Трави. У чистому повітрі розноситься луна, у венах циркулює туга за іншими, далекими краями, а в серці тужливо, мов вітер, співає самотність і розпач.