Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 114

— Скільки там люду і як вони чергують?

— Десятеро вдень. Дванадцятеро вночі. Ми з Роєм виходимо у кожну зміну, але кажу тобі, поки що тихо.

Джонас кивнув, але було видно, що він незадоволений. Він сподівався, що хлопці полізуть на Ситґо, так само, як мав надію розпалити конфлікт, вдершись у їхній барак, знищивши їхні речі й убивши голубів. Втім, вони досі сиділи у своєму триклятому Сховку. Він почувався, як тореадор на полі з трьома молодими бичками. Викинув червону ганчірку, дратував їх, як міг, але бики не хотіли нападати. Чому?

— А як проходить операція з перевезення?

— Усе чітко, — сказав Рейнолдз. — Чотири цистерни за ніч, попарно, за останні чотири ночі. Керує всім Ренфру, той, що з «Ледачої Сюзен». Ти досі не передумав лишити півдюжини для наживки?

— Атож, — сказав Джонас, і тієї ж миті хтось постукав у двері. Діпейп аж підскочив. — Це…

— Ні, — відповів Джонас. — Наш друг у чорній мантії відбув у іншому напрямку. Либонь, хоче підбадьорити й заспокоїти війська Доброго Чоловіка перед битвою.

Діпейп розреготався. Жінка у пеньюарі біля вікна дивилася на своє плетиво і мовчала.

— Заходьте! — гукнув Джонас.

До кімнати зайшов чоловік, одягнений у сомбреро, накидку й сандалії фермера чи vaquero.[23] Проте його обличчя було блідим, а пасмо волосся, що вибивалося з-під сомбреро, — світлим. Латіґо. Жорсткий, вимогливий, він не вибачав помилок. Але це не йшло в жодне порівняння з хихотливим чоловіком у чорному і це було велике полегшення.

— Радий вас бачити, джентльмени, — він зайшов досередини і зачинив за собою двері. Його невблаганне насуплене обличчя наче свідчило про те, що цей чоловік уже багато років не бачив нічого доброго. Можливо, навіть із самого свого народження. — Джонасе? Як справи? Просуваються?

— Справи добре, просуваються, — відказав Джонас, простягаючи руку. Латіґо сухо й рвучко її потис. З Діпейпом і Рейнолдзом він не привітався за руку, але глянув на Корал.

— Довгих днів і приємних ночей, леді.

— І вам, сей Латіґо, того самого зичу, тільки вдвічі більше, — відповіла Корал, не підводячи погляду від в’язання.

Латіґо сів на край ліжка, дістав з-під накидки кисет із тютюном і заходився скручувати цигарку.

— Я ненадовго, — сказав він уривчастим тоном мешканця півночі з Внутрішнього світу, де, наскільки було відомо Діпейпові, трахати північних оленів досі вважалося головним видом спорту. Звісно, якщо твоя сестра бігала прудкіше за тебе й наздогнати її ти не міг. — Залишатися довше було б нерозумно. Я не надто скидаюся на місцевого.

— Так, — здивовано сказав Рейнолдз. — Не надто.

Латіґо зиркнув на нього і знову перевів погляд на Джонаса.

— Більшу частину мого загону розквартировано за тридцять коліс звідси, у лісі біля Каньйону Петлі… до речі, що там так виє в тому каньйоні? Звук такий огидний, що коні харапудяться від нього.

— Тонкохід, — сказав Джонас.

— Людям теж страшно, якщо підходять надто близько, — сказав Рейнолдз. — Краще тримайтеся подалі, капітане.

— Скільки вас? — спитав Джонас.

— Сотня. Добре озброєних.

— Кажуть, вояки лорда Перта теж були добре озброєні.

— Ну й розумний же ти.

— Вони хоч бачили справжню битву?

— Достатньо, щоб мати про неї уявлення, — сказав Латіґо, і Джонас зрозумів, що він бреше. Досвідчених вояків Фарсон тримав у горах. А сюди прибуло невеличке експедиційне військо, в якому, певна річ, лише сержанти знали, як зводити курок.

— Дванадцятеро людей біля Скелі Вішальників охороняють цистерни, які привезли ваші, — сказав Латіґо.

— Мабуть, це навіть більше, ніж треба.

— Я ризикував, їдучи в цю занюхану діру, не для того, щоб ти піддавав сумніву мої рішення, Джонасе.

— Благаю прощення, сей, — байдуже відповів Джонас. Він сів на підлогу коло крісла Корал та заходився й собі крутити цигарку. Вона відклала в’язання вбік і запустила пальці в його волосся, гладячи його. Діпейп ніяк не міг дотумкати, що Джонас знайшов у цій жінці — йому самому вона здавалася лише потворною сучкою з великим носом і прищиками замість цицьок.

— Що ж до трьох молодих чоловіків, — сказав Латіґо тоном людини, яка переходить до суті справи. — Добрий Чоловік був дуже стурбований, коли почув, що в Меджисі з’явилися гості з Внутрішнього світу. А тепер я дізнаюся від тебе, що вони не ті, за кого себе видають. То хто ж вони насправді?

Джонас відштовхнув руку Корал, яка пестила йому волосся, наче відмахуючись од набридливої мухи. Не образившись, вона знову зайнялася в’язанням.

— Вони ще не юнаки, а лише хлопчиська — це раз. А по-друге, якщо їхній приїзд сюди — це ка… а наскільки мені відомо, сам Фарсон дуже переймається ка… тоді цілком можливо, що це наше ка, а не ка Альянсу.

— На жаль, Фарсон не чує твоїх теологічних висновків, — сказав Латіґо. — Ми привезли з собою рації, проте вони чи то зламані, чи то не працюють на такій відстані. Ніхто не знає, що з ними таке. Ненавиджу всі ці цяцьки. Боги насміхаються, коли їх бачать. Ми можемо розраховувати лише на власні сили, друже. Добре це чи погано.

— Не треба зайвий раз турбувати Фарсона, — сказав Джонас.

— Добрий Чоловік воліє вважати цих хлопців завадою на шляху до здійснення його планів. Гадаю, тобі Волтер сказав те саме.

— Еге ж. Я не забув ні слова з цієї розмови. Сей Волтер не з тих, кого можна легко забути.

— Так, — погодився Латіґо. — Він речник Доброго Чоловіка. І головна причина його відвідин — привернути вашу увагу до тих хлопців.

— Йому це вдалося. Рою, розкажи сею Латіґо про твій позавчорашній візит до шерифа.

Діпейп нервово прочистив горло.

— Шериф… Ейвері…

— Знаю його. Гладкий, як свиня у Повну Землю, — сказав Латіґо. — Продовжуй.

— Один із шерифових помічників передав тим хлопцям послання, коли вони рахували коней на Крутоярі.

— Яке послання?

— У День Жнив не з’являтися в місті, не виїжджати на Крутояр, залишатися поблизу свого барака, адже народ баронії не любить бачити на своїх святах чужинців, навіть якщо ці чужинці викликають у них симпатію.

— І як вони, проковтнули наживку?

— Миттю погодилися не потикати носа з дому під час свята, — сказав Діпейп. — Коли хтось їх про щось просить, вони стають м’які й поступливі, як віск. Авжеж, вони не повірили. Ніхто не заперечує проти присутності чужинців на святі Жнив. Взагалі-то, їх навіть запрошують на гулянки. І хлопцям це добре відомо, я впевнений. Суть у тому…

— …щоб змусити їх повірити, буцімто ми почнемо наступ у день Ярмарку, так, так, — нетерпляче закінчив замість нього Латіґо. — Я хочу знати, чи це їх переконало. Ви зможете схопити їх за день до Жнив, як обіцяли, чи вони чекатимуть?

Діпейп і Рейнолдз звернули погляди до Джонаса. Той сягнув рукою за спину і взявся за худе, проте привабливе стегно Корал. Ось і настала ця мить, подумав він. Все залежатиме від того, що він зараз скаже. Якщо він не помиляється, то Великим мисливцям за трунами подякують і заплатять… можливо, навіть понад міру. А якщо помилився, то їх усіх повісять, високо і на такій тугій линві, що їхні голови позлітають з плечей.

— Ми схопимо їх легко, як жовторотих пташенят на землі, — сказав Джонас. — За звинуваченням у зраді. Троє молодиків вельможного роду — шпигуни Джона Фарсона. Суцільний жах. Хіба це не пряме свідчення того, що ми живемо в лихі часи?

— Одного крику «Зрадники!» достатньо, щоб зібрався натовп.

Дивлячись на Латіґо, Джонас холодно всміхнувся.

— Сама по собі зрада — не надто доступне простому народові поняття, навіть якщо народ напідпитку, а підбурювачів купила Асоціація конярів. А от убивство… улюбленого мера…

Шокований, Діпейп перевів погляд на мерову сестру.

— Це буде тяжка втрата, — зітхнула вона. — Я буду настільки засмучена, що сама очолю той набрід.

І тут Діпейп нарешті дотумкав, що так приваблювало в ній Джонаса: ця жінка була не менш холоднокровна, ніж сам Джонас.