Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 112

— Не знаю. Та мені й байдуже. Зараз мене більше цікавить, як захистити Шимі, щоб його не спіткала кара за те, що він віддав листа мені. А ще — як зробити так, щоб та стара відьма Рея не розповіла вдруге про те, що вже намагалася розпатякати.

— Я припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав Роланд, — але любов до Сюзен я помилкою не вважаю. Змінити щось мені було понад силу. І їй також. Ви мені вірите?

— Так, — миттю озвався Алан.

І Катберт, хоч і не відразу, неохоче, проте сказав:

— Еге ж, Роланде.

— Я був зарозумілий і дурний. Якби ця записка потрапила до її тітки, Сюзен могли відправити у вигнання.

— А нас — до дідька в пекло. Шляхом просування голів у зашморг, — сухо додав Катберт. — Хоча, звісно, в порівнянні з вигнанням це дрібниці.

— А як вчинимо з відьмою? — спитав Алан. Роланд криво посміхнувся і глянув на північний захід.

— Рея, — сказав він. — Баламутка з неї першокласна. А баламутів треба тримати під наглядом.

Низько опустивши голову, він побрів до барака. Катберт глянув на Алана й помітив, що в нього теж трохи заплакані очі. Берт простягнув руку. Якусь мить Алан просто дивився на неї, потім кивнув (радше собі, ніж Бертові) і потис її.

— Ти вчинив так, як мусив вчинити, — сказав Алан. — Спершу я сумнівався, але тепер уже ні.

Катберт видихнув повітря.

— І зробити це інакше я не міг. Якби я його не заскочив зненацька…

— …то на тобі не лишилося б живого місця від чорних синців.

— Повір, кольорів було б значно більше, — відказав Катберт. — Я б мінився барвами, як веселка.

— Чародійська веселка, — сказав Алан. — Кинь монетку, і кольорів стане більше.

Катберт розсміявся. Удвох із Аланом вони пішли назад до входу в барак, де Роланд знімав сідло з Бертового коня.

Катберт рвонувся було допомогти, але Алан притримав його за рукав.

— Облиш. Краще йому зараз побути на самоті.

Вони пішли досередини. Через десять хвилин Роланд, зайшовши сам, побачив, що Катберт грає його картами. І виграє.

— Берте, — покликав він.

Катберт підвів погляд.

— Завтра вранці нам з тобою треба дещо зробити. На одному пагорбі Коосу.

— Ми її вб’ємо?

Роланд глибоко замислився.

— Варто було б.

— Еге ж. Варто. Але чи вб’ємо?

— Ні, якщо не будемо змушені це зробити. — Пізніше він гірко пошкодує про це своє рішення, але розумітиме, чому вчинив саме так. Тієї осені в Меджисі він був лише хлопчиком, ненабагато старшим за Джейка Чемберза. А підліткові нелегко прийняти рішення про вбивство. — Якщо вона нас не змусить.

— Либонь, краще б вона змусила, — сказав Катберт. Говорив він, як безжальний стрілець, проте вигляд при цьому мав стурбований.

— Так. Мабуть. Але навряд чи до цього дійде, бо вона підступна, як чорт. Готуйся рано встати.

— Гаразд. Віддати тобі карти?

— Зараз, коли ти майже його розгромив? Нізащо.

Роланд пройшов повз них до свого ліжка. Там сів і втупився поглядом у свої руки, складені на колінах. Можливо, він молився, а можливо, просто перебував у глибокій задумі. Катберт дивився на нього кілька секунд, а тоді знову повернувся до своїх карт.

Наступного ранку ще ледве сонце встигло піднятися над обрієм, як Роланд із Катбертом уже виїхали. На світанку Крутояр, досі зволожений ранковою росою, наче палахкотів помаранчевим полум’ям. Повітря було морозним, і дихання хлопців та їхніх коней виривалося хмарками пари. Цей ранок вони обидва запам’ятають навіки. Вперше в житті вони виїхали з револьверами в кобурах, уперше в житті виїхали в світ як стрільці.

Катберт не зронив жодного слова. Він знав, що варто йому розтулити рота, як звідти потоком поллються звичні нісенітниці. Роланд був мовчазний від природи. Лише одного разу за всю ту поїздку вони обмінялися кількома словами.

— Я сказав, що припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав йому Роланд. — Тієї, через яку мені принесли цю записку, — він торкнувся нагрудної кишені. — Хочеш знати, що то була за помилка?

— В усякому разі не кохання до неї, — сказав Катберт. — Ти назвав його ка, і я з тобою згоден, — щойно вимовлені, слова принесли йому величезне полегшення. І він у них повірив. Тепер Катберт навіть міг би прийняти саму Сюзен — не як коханку його найкращого друга, дівчину, котру він сам зажадав з першого погляду, але як частку їхніх переплетених доль.

— Ні, — сказав Роланд. — Не кохання, а те, що я вважав, буцімто кохання може існувати окремо від усього іншого. Буцімто я міг жити двома життями: бути одним з тобою й Аланом, займатися нашою роботою, і іншим — з нею. Я думав, що кохання піднесе мене вище ка, як крила піднімають пташку над усім, що може вбити її і з’їсти. Розумієш?

— Кохання тебе засліпило, — Катберт говорив навдивовижу лагідно як для молодого чоловіка, що останні два тижні переживав пекельні муки.

— Так, — гірко відповів Роланд. — Засліпило… але тепер я прозрів. Їдьмо хутчіш, коли твоя ласка. Хочу швидше з цим покінчити.

Вони піднімалися поораною борознами від коліс дорогою для диліжансів, якою в сяйві Місяця-Цілунку йшла на Коос Сюзен (та Сюзен, яка тоді знала про життя набагато менше), наспівуючи «Безжурне кохання». В тому місці, де тракт повертав на Реїне подвір’я, хлопці зупинили коней.

— Який краєвид, — пробурмотів Роланд. — Звідси видно всю пустелю.

— Чого не скажеш про краєвид, що відкривається просто перед нашими очима.

То була правда. На городі було багато незібраних овочів-мутантів, а опудало, що над ними головувало, здавалося чи то поганим жартом, чи то поганим знаком. На подвір’ї стирчало лише одне самотнє дерево, скидаючи тепер сухе листя, наче старий стерв’ятник — пір’я. За деревом видніла сама хатина відьми, з грубого каміння, з чорним від сажі комином, що стримів угору на даху. На одному його боці жовтою фарбою було криво намальовано відьмацький знак. У дальньому кутку подвір’я, під зарослим лозою вікном, стояла дровітня.

Таких хатин Роланд бачив чимало (дорогою з Ґілеаду вони втрьох проминули їх безліч), але ще ніколи в нього не було такого дивовижного відчуття зла, що причаїлося в хатині. Зовні начебто нічого дивного, але надто невідпорним було відчуття чиєїсь присутності. Когось, хто зачаївся і вичікував.

Катберт теж це відчував.

— Маємо під’їхати ближче? — він ковтнув слину. — Маємо зайти? Бо… Роланде, двері відчинені. Бачиш?

Роланд бачив. Відчинені, наче вона їх чекала. Наче запрошувала зайти всередину, розділити з нею якийсь немислимий сніданок.

— Лишайся тут, — Роланд поїхав уперед.

— Ні! Я з тобою!

— Ні, ти прикривай ззаду. Якщо мені треба буде зайти, я гукну тебе… але якщо я піду всередину, стара, що там живе, помре. Але, як ти й казав, це буде на краще.

Із кожним Вітровим кроком відчуття чогось поганого в свідомості й серці Роланда дедалі міцніло. Там стояв нестерпний сморід, схожий на запах гнилого м’яса і гарячих напівзотлілих помідорів. Напевно, він ширився з хатини, але водночас неначе піднімався з самої землі. І з кожним кроком завивання тонкоходу гучнішало, ніби його посилювала атмосфера тієї місцини.

«Сюзен приходила сюди сама, в темряві, — подумав Роланд. — О боги. Я не впевнений, що зміг би піднятися сюди вночі навіть разом із друзями».

Він зупинився під деревом і зазирнув у відчинені двері, до яких лишалося зо двадцять кроків. Побачив щось подібне до кухні: ніжки стола, спинку стільця, брудне вогнище. І жодних ознак господині дому. Але вона була там. Роланд відчував на собі погляд її очей, що повзали по ньому, як огидні комахи.

Я її не бачу, бо вона напустила чарів, щоб зробити себе невидимою… але вона там.

І саме тієї миті він її начебто побачив. Повітря в дверному проході праворуч якось дивно мерехтіло, наче його підігрівали. Роландові казали, що невидимку можна побачити, якщо повернути голову і подивитися бічним зором. Саме це він щойно і зробив.