Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 89

Джеймі підводиться у канаві, ноги тремтять і погрожують от-от підігнутися. Снич робить ще одну петлю й повертається, цього разу він летить просто на нього, але повільно, неначе джерело, яке живить його енергією, майже виснажилося. Джемі видряпується на дорогу, падає на коліна біля палаючих решток тіла Поукі й хапає його арбалет, як ключку для гри в очки — за протилежний кінець. Снич неквапом плине до нього. Джеймі замахується арбалетом, і коли річ опиняється на достатній відстані, прибиває його до землі, як велетенського жука. Куля падає на землю біля одного з зірваних шорбутсів Поукі й лежить, сердито дзумлячи й силкуючись піднятися.

— Маєш, паскудо! — кричить Джеймі, водночас несамовито нагрібаючи на смертоносну кулю жмені землі. Він плаче. — На тобі! На! На! — Нарешті снич зникає, похований під купою білої куряви, що дзижчить, тремтить і зрештою нерухоміє.

Не підводячись, — у нього нема сил, щоб зіп’ятися на ноги, поки що нема, він насилу вірить, що лишився живий, — Джеймі Джефордс навколішках повзе до страховиська, якого вбила Моллі… Воно мертве чи принаймні лежить нерухомо. Він хоче стягти з нього маску, побачити обличчя. Перше, що він робить, — наче вередлива дитина, б’є істоту обома ногами. Тіло Вовка коливається з боку в бік і знову нерухоміє. Від нього чимось жахливо смердить. З маски, яка, здається, тане на очах, здіймається в повітря дим, що тхне тліном.

«Мертвий, — думає хлопець, якому судилося стати дідом, найстарішим серед людей Кальї. — Еге ж, мертвий, без сумніву. Ну ж бо, мишача душе, знімай маску!»

Під розпашілим осіннім небом він береться за тліючу маску, що на дотик здається якоюсь металевою сіткою, стягує її й бачить…

Спершу Едді навіть не помітив, що старий замовк, — так його загіпнотизувала ця розповідь. Він бачив усе так чітко, наче то він був там, на Східному шляху, стояв навколішках у пилюці, поклавши арбалет на плече, як бейсбольну битку, готовий вдарити по сничу, що наближався.

Потім Сюзанна проїхала повз ґанок з мискою мішанки для курей на колінах, прямуючи до комори. Вона глянула на них допитливо. Й Едді прокинувся. Він не розважатися сюди прийшов.

— І? — спитав Едді в старого, коли Сюзанна зникла в дверях комори. — Що ви побачили?

— Га? — В дідових очах була така порожнеча, що Едді мало не заплакав з відчаю.

— Що ви побачили?! Коли зняли маску?

Якусь мить у дідовому погляді не було жодної думки — світло ввімкнене, та нікого нема вдома. Та потім (лише зусиллям волі, як здалося Едді) старий отямився. Озирнувся за спину, на будинок. Подивився на чорну горлянку комори й вогник фосфорного світла в її надрах. Окинув поглядом усе подвір'я.

«Він боїться, — зрозумів Едді. — Наляканий до смерті».

Він спробував переконати себе, що це лише стареча параноя, але теж відчув, як його пробирає мороз.

— Нахилися ближче, — промимрив дідо. І коли Едді виконав наказ: — Єдиний, кому я розповідав, був мій син Люк… Тіанів батько. То було багато років по тому. Він сказав, щоб я нікому про це ні пари з вуст. А я йому: «Але, Люкі, що як це поможе? Поможе, коли вони прийдуть наступного разу?»

Дідові губи ледь ворушилися, але його сильний акцент майже зник, тож Едді чудово розумів кожне слово.

— І він сказав: «Тату, якщо ви думали, що це поможе, чого ж досі мовчали?» А я нічого не зміг йому відповісти, юначе, бо щось підказувало мені тримати рота на замку. Та й що б це дало? Що б це змінило?

— Я не знаю, — чесно відповів Едді. Їхні обличчя майже дотикалися. Едді відчував у диханні старого запахи яловичини й підливки. — Звідки мені знати, якщо ви так і не розповіли, що побачили?

— «Червоний король завжди знаходить своїх посіпак, — сказав мій хлопчик. — Ліпше, щоб ніхто й ніколи не взнав, що ви там були і що ви там бачили, інакше вони пронюхають про це, еге ж, навіть у Краї грому». А бачив я жахливе, юначе.

Шаленіючи від нетерплячки, Едді, проте, вирішив, що краще не підганяти старого.

— Що то було, діду?

— Я бачив таке, шо Люк і не повірив мені до кінця, що я таке бачив. Він подумав, що його батько понавигадував собі різних небилиць про те, як він убивав Вовків, щоб бути героєм. Та навіть дурник би допетрав, що коби я понавидумував, то казав би, шо то я вбив Вовка, а не Дулінова жінка.

Логічно, подумав Едді, але дідо прозоро натякає, що привласнював лаври собі частіше, ніж колись давно, як інколи казав Роланд. І мимохіть усміхнувся.

— Люкі боявся, що хтось почує мою розповідь і повірить. І що вона дійде до Вовків, і я пропаду ні за цапову душу через свої брехні. Які на ділі були правдою. — Він благально подивився на Едді своїми сльозливими старечими очима, силкуючись розгледіти в темряві його обличчя. — Але ж ти мені віриш?

Едді кивнув.

— Я знаю, що ви кажете правду. Але хто… — Едді помовчав. «Хто міг на вас настукати?» — крутилося в нього на язиці, але дід міг і не зрозуміти. — Але хто міг вас видати? Кого ви підозрювали?

Дід роздивлявся сутінкове подвір'я, потім наче хотів щось сказати, але передумав.

— Розкажіть, — наполягав Едді. — Скажіть, що ви…

Велика суха рука, дрижача від старості, але досі напрочуд сильна, обхопила його шию й притягнула ближче. Колючі вусі залоскотали вухо Едді, від чого він здригнувся всім тілом і по шкірі побігли мурашки.

Догоріли останні промені дня, на Калью спустилася ніч, і дідо прошепотів дев'ятнадцять слів.

Очі Едді Діна зробилися круглими. Першою думкою було те, що тепер принаймні все ясно з кіньми — сірими кіньми. Друга думка: «Авжеж. Це ж логічно. Ми мали б самі здогадатися».

Вимовивши дев'ятнадцяте слово, дідо замовк. Рука, що стискала потилицю Едді, опустилася на коліна. Едді повернувся до нього обличчям.

— Правда?

— Еге ж, стрільцю, — сказав старий. — Свята правда. Не скажу за них усіх, бо під схожими масками можуть ховатися різні лиця, але…

— Ні, — заперечив Едді, думаючи про сірих коней. Не кажучи вже про сірі штани. Зелені плащі. Все було дуже логічно. Як там співалося в тій пісні, яку любила його мати? «Ти тепер в армії, а не в селі за плугом. Не для наживи гнеш спину, сучий ти сину, ти тепер в армії». — Я маю розповісти цю історію моєму дінові.

Дідо повільно кивнув.

— Еге. Яко собі хочеш. Я, шоп ти знав, у гніву з хлопцем. Люкі хтів класти криницю, де Тіан 'казував лозою.

Едді кивнув так, ніби все зрозумів. Пізніше Сюзанна йому розтлумачила: «Я не ладнаю з хлопцем. Люкі хотів викопати криницю там, куди Тіан показав лозиною».

— Лозоходець? — з темряви спитала Сюзанна. Вона підкотила нечутно і тепер зробила рукою жест, наче тримала дужку.

Старий здивовано глянув на неї.

— Лозошукач, еге ж. Я був проти, та, відколи Вовки забрали 'го сестру, Люкі робив усе, шо хтів малий. Як то — шоб хлопець сімнайцяти літ та й показував, де криницю копать, хай він сто разів чує воду? Однак Люкі 'чав копать, і вода була, кажу вам, ми вже бачили, як вона блищить, і запах чули, але тут глина пропалилася й поховала мого хлопчика живцем. Коли ми його відкопали, він уже пішов на галявину, наковтався грязюки й глини.

Повільно, дуже повільно старий витяг з кишені носовичка й витер очі.

— Відтоді ми з хлопцем слова доброго не чули один від одного. Та криниця завжди буде між нами. Але він правду каже — тре' дати тим Вовкам прикурки. Скажіт йому, шо його дідо гордиться ним, дуже гордиться, срака-мотика! Він правдивий Джефордс! Усі минулі роки ми не схиляли голови, в ньому це говорить наша кров. — Він кивнув, цього разу повільніше. — Повідай усе своєму діну! Кожне слово! А як шось просочиться… якшо Вовки прийдуть з Краю грому по такого старого пердуна, як я…

Він оголив жалюгідні рештки зубів у страхітливій, як здалося Едді, посмішці.

— Я ше зможу зарядити арбалета. І шось підказує моні, шо твоя темненька навчиться шпурлять тарілку, хоч і має короткі ноги.

Старий поглянув у пітьму.

— Хай приходять, — тихо сказав він. — Кінець — ділу вінець, срака-мотика. Кінець — ділу вінець.