Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 82

Марґарет Айзенгарт рвучко обхопила його за шию. Її шкіра була сухою і такою гарячою, що здавалося, ніби її лихоманить Вона наблизила свої неспокійні губи до його вуха, і Роландові здалося, ніби він відчуває запах кожного кошмару, які переслідували її відтоді, як вона вирішила покинути свій народ заради великого скотаря Кальї Брин Стерджис.

— Я бачила, як ти вчора ввечері балакав з Хенчиком, — тихо сказала вона. — Ти ж бачитимешся з ним ще, правда?

Роланд кивнув, заціпенівши від її хватки. Її сили. Від легких подмухів дихання, що лоскотали йому вухо. Невже глибоко в кожній людині, у кожній жінці, як ця, сидів божевільний?

— Добре. Чудово. Скажи йому, що Марґарет з Клану Червоної Стежини добре живеться з її чоловіком-язичником, еге ж, добре. — Її пальці на його шиї стислися ще сильніше. — Скажи йому, що вона ні про що не шкодує! Зробиш це для мене.

— Так, жінко, якщо ти цього хочеш.

Вона вихопила тарілку з його руки, не боячись її смертоносного леза. Здавалося, тримаючи її в руках, вона заспокоювалася. Глянула на нього очима, в яких стояли непролиті сльози.

— Ти говорив з моїм батьком про печеру? Про Печеру дверей?

Роланд кивнув.

— Чим ми поплатимося за твій прихід, смертоносний чоловіче зі зброєю?

До них підійшов Айзенгарт. Він непевно подивився на дружину, яка заради нього терпіла вигнання і зневагу свого народу. Тієї миті здавалося, що вона не впізнає його.

— Я виконую волю ка, — сказав Роланд.

— Ка! — закричала вона, і її верхня губа піднялася догори. Вишкір перетворив її гарне обличчя на огидну гримасу. Якби її зараз бачили хлопці, вони б злякалися. — Кожен баламут ним виправдовується! Засунь його собі в дупу зі своїм лайном!

— Я виконую волю ка. І ти чинитимеш так само, — повторив Роланд.

Вона дивилася на нього, наче не розуміючи. Роланд узяв гарячу руку, що вхопила його за потилицю, і стис, міцно, але не до болю.

— І ти чинитимеш так само.

Вона подивилася йому у вічі й опустила погляд.

— Еге ж, — пробурмотіла. — Ох, так, всі ми так чинитимемо. — Вона наважилася підвести на нього погляд. — Ти перекажеш Хенчику мої слова?

— Так, жінко, перекажу.

На подвір'ї, огорнутому сутінками, було тихо, лише віддалені звуки села порушували мовчанку. Ковбої досі стояли, прихилившись до загороди. Роланд легким кроком пішов до них.

— Доброго вечора, хлопці.

— Надіюся, в тебе все добре, — відповів один і торкнувся пальцями чола.

— Хай у вас буде ще краще, — побажав Роланд. — Місус кидала тарілку, добре кидала, ге?

— Як спасибі сказати, — погодився інший. — Місус ще ого-го.

— Ого-го, — кивнув Роланд. — А знаєте, що я вам скажу, хлопці? Перекинуся з вами слівцем, як-то кажуть.

Вони подивилися на нього насторожено.

Роланд підвів очі й усміхнувся до неба. Потім знову подивився на ковбоїв.

— Будьмо чесними. Вам, певно, схочеться потеревенити про це. Розповісти всім, що тут побачили.

Вони досі недовірливо зиркали на нього, не бажаючи визнавати очевидне.

— Бодай словом прохопіться — і я вас усіх уб'ю, — сказав Роланд. — Затямили?

Айзенгарт поклав йому на плече руку.

— Роланде, я певен…

Не обертаючись до нього, стрілець скинув його руку з плеча.

— Я питаю, затямили?

Вони закивали.

— Повірили, що мої слова — не порожній звук?

Вони знову закивали. Вигляд у них був переляканий, задоволено відзначив про себе Роланд. Правильно робили, що боялися.

— Я кажу спасибі.

— Кажу спасибі, — повторив один з ковбоїв. На лобі в нього проступив піт.

— Еге ж, — додав другий.

— Спасибі велике-велике, — сказав третій і нервово сплюнув довжелезний струмінь тютюну.

Айзенгарт спробував ще раз.

— Роланде, послухай, прошу…

Але Роланд не слухав. Його голова просвітліла від думок. Зненацька він дуже чітко уявив собі, яким буде їхній план дій. Принаймні план дій на цьому боці.

— Де робот? — спитав він у господаря ранчо.

— Енді? Думаю, пішов на кухню з хлопцями.

— Добре! У тебе тут є якийсь кабінет? — Він кивнув у бік комори.

— Еге ж.

— Ходімо туди. Ти, я і твоя жінка.

— Я хотів би відвести її в дім, — сказав Айзенгарт. «Я волію забрати її куди завгодно, аби подалі від тебе», — прочитав Роланд у його погляді.

— Наша розмова буде недовгою, — сказав Роланд. І не збрехав. Він уже побачив усе, що йому було потрібно.

У кабінеті був лише один стілець — біля столу. На нього сіла Маргарет. Айзенгарт примостився на ослінчику. Роланд присів навпочіпки, спершись спиною об стіну. Перед собою він тримав відкритий кошіль. Він уже показав їм карту двійнят. Айзенгарт не одразу збагнув, на що хотів звернути їхню увагу стрілець (можливо, й досі не до кінця розумів), але жінка зрозуміла все. Не дивно, що вона не залишилася з манні, подумав Роланд. Манні були мирним народом. А Марґарет Айзенгарт — ні. В усякому разі, якщо ближче з нею познайомитися, це ставало очевидним.

— Нікому про це не розповідайте, — попередив Роланд.

— Або ти нас уб'єш, як наших ковбоїв? — поцікавилася вона.

Роланд терпляче глянув на неї, і під його поглядом вона почервоніла.

— Вибач, Роланде. Я засмучена. Так буває, коли кидаєш тарілку зопалу.

Айзенгарт обійняв її за плечі. Тепер вона зраділа його обіймам і поклала голову йому на плече.

— Хто ще з вашого гурту так само вправний з тарілкою? — спитав Роланд. — Є такі?

— Залія Джефордс, — без вагань відповіла вона.

— Правду кажеш?

Вона енергійно закивала.

— Залія б розрізала ту картоплину, навіть якби стояла на двадцять кроків далі, ніж я.

— Ще хтось є?

— Сейрі Адамс, жінка Дієґо. І Розаліта Муньйос.

Почувши це, Роланд здивовано підняв брови.

— Еге ж. Після Залії Розі найкраща. — Коротка пауза. — Ну і я, мабуть.

Немовби величезний тягар упав йому з плечей. Раніше він був переконаний, що якимось чином їм удасться принести зброю з Нью-Йорка чи знайти її на східному березі ріки. Але, схоже, потреба в цьому відпала. От і добре. У Нью-Йорку на них чекали інші справи, справи, пов'язані з Кельвіном Тауером. І йому не хотілося без нагальної потреби поєднувати ці два діла.

— Я хочу, щоб ми — ти, я і ті жінки — зустрілися в будинку Старого. Приходьте лише ви вчотирьох. — Він метнув блискавичний погляд на Айзенгарта і знову подивився на Айзенгартову сей. — Без чоловіків.

— Хвилиночку, — запротестував Айзенгарт.

Роланд підняв руку.

— Ще нічого не вирішилося.

— Якраз це мені й не подобається, — буркнув Айзенгарт.

— Помовч хвилинку, — цитьнула на нього Марґарет. — Коли ти хочеш нас зібрати?

Роланд подумки порахував. Лишилося двадцять чотири дні, можливо, вже двадцять три, а ще багато чого треба було побачити. А ще була річ, схована у церкві Старого, з нею теж слід було розібратися. І старий манні, Хенчик…

Втім, він знав, що зрештою той день настане і події розігруватимуться блискавично. Так було завжди. П'ять хвилин, щонайбільше десять, і все скінчено, добре це чи погано.

Фокус був у тому, щоб підготуватися до цих кількох хвилин якнайкраще.

— За десять днів, — відповів він. — Увечері. Ми влаштуємо для вас чотирьох змагання.

— Гаразд, — кивнула вона. — Це ми можемо. Але, Роланде… я не кину жодної тарілки, пальцем не поворухну, якщо мій чоловік буде проти.

— Розумію, — не став сперечатися Роланд, наперед знаючи, що вона чинитиме так, як він скаже. Коли настане час, вони всі так чинитимуть.

У кабінеті було маленьке віконце, брудне й заросле павутиною, але крізь його шибки можна було побачити, як марширує подвір'ям Енді. У сутінках, що поволі густішали, його електричні очі спалахували й згасали. Він бурмотів під носа якусь пісеньку.

— Едді каже, що роботи запрограмовані на виконання певних завдань, — сказав Роланд. — Енді виконує ваші накази?

— Переважно так, — відповів Айзенгарт. — Але не завше. До того ж він не завжди вештається поряд.