Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 62

І відсахнувся.

— До мене прийшов письменник, — сказав він. — Бен Мірс.

— Здається, я читав його книжку, — пригадав Едді. — «Танець у повітрі», так вона називалася. Про чувака, якого повісили за вбивство, яке насправді вчинив його брат, так?

Каллаген кивнув.

— Саме так. Разом з місцевим учителем, Метью Берком, вони вважали, що в Джерусалемз-Лоті орудує вампір, до того ж такий, який перетворює на вампірів інших.

— А хіба вони не всі такі? — зачудувався Едді, згадавши десь так із сотню фільмів, переглянутих у «Маджестіку», і приблизно тисячу коміксів, куплених (а часом і поцуплених) у Далі.

— Не всі. Я до цього дійду, а поки що просто послухайте. Там був ще хлопчик, який вірив у це, десь віку вашого Джейка. Мене вони не переконали, спершу я не повірив, але вони самі були переконані, й мені було дуже важко суперечити їхній запеклості. Але в Лоті щось-таки діялося, це я знав точно. Зникали люди. Містечком ширилася паніка. Сидячи тут, на сонечку, годі це описати, але там панував жах. Я відправляв жалобну церемонію на похороні іншого хлопчика. Його звали Деніел Ґлік. Навряд чи він був першою жертвою вампіра в Лоті й точно не останньою, але він був перший, хто від цього загинув. У день похорону Деніела моє життя безповоротно змінилося. Я кажу не про кварту віскі на день. Щось змінилося в моїй голові. Я це відчув. Наче тумблер повернувся. І хоч я вже цілу вічність не мав у роті ні краплини віски, він досі повертається.

«Це сталося, коли ти пішов у тодеш, отче Каллаген», — подумала Сюзанна.

«Це сталося, друже, коли тебе накрило дев'ятнадцять, — подумав Едді. — Чи дев'яносто дев'ять. Чи й те, й те разом».

Роланд просто слухав. Його розум зараз був чистий від будь-яких думок. Досконала машина для сприймання інформації.

— Той письменник, Мірс, закохався в дівчину, Сюзен Нортон. І вампір її забрав. Напевно, почасти тому, щоб продемонструвати свою силу, а почасти — щоб покарати Мірса за те, що той насмілився організувати гурт, ка-тет, аби полювати на нього. Ми пішли до будинку, який купив вампір, старої руїни, яку називали Марстен-Гаузом. Істота, що там мешкала, була відома під іменем Барлоу.

Каллаген замовк. Він сидів у глибокій задумі й дивився крізь них невидющими очима, бо бачив ті давні часи. Та врешті-решт продовжив.

— Барлоу там не було, але він залишив по собі дівчину. І листа. Його було адресовано нам усім, але звертався вампір особисто до мене. Тієї ж миті, як я побачив її неживу на підлозі в підвалі Марстен-Гауза, я збагнув, що все це правда. Лікар, який був із нами, прослухав її груди, поміряв тиск — просто для певності. Серце не билося. Тиск був нульовий. Та коли Бен встромив їй у груди кілка, вона ожила. Порснула кров. Вона кричала і кричала. Її руки… я пам'ятаю тіні її рук на стіні…

Едді стис Сюзаннину долоню. Вони напружено слухали, вірячи й не вірячи водночас. То був не балакливий поїзд, чию життєдіяльність підтримували не надто справні комп'ютерні плати, і не чоловіки та жінки, що опустилися до первіснообщинного стану. То було щось подібне до невидимого демона, що прийшов туди, звідки вони видобували Джейка. Чи охоронця дверей у Датч-Гіл.

— І що він, той Барлоу, написав у листі? — спитав Роланд.

— Що моя віра слабка, я маю зректися свого сану. Авжеж, він мав рацію. Єдиним, у що я по-справжньому вірив на той час, було віскі «Бушмілз». Просто я цього не знав. Зате він знав. Випивка — теж упир, а свій свояка вгадає здалека.

Той хлопчик, що був з нами, вважав, що цей принц усіх вампірів наступними збирається вбити його батьків чи зробити з них вампірів. Щоб помститися. Вампір тримав хлопчика в полоні, але той зумів утекти, вбивши вампірового помічника, Стрейкера.

Роланд кивнув. Цей хлопчик дедалі більше нагадував йому Джейка.

— Як його звали?

— Марк Петрі. Я пішов з ним до нього додому, з усіма оберегами, які мала в своєму арсеналі церква: хрестом, столою, святою водою і, авжеж, з Біблією. Але я звик вважати ці речі символами, і то була моя ахіллесова п'ята. Барлоу був там. Він захопив батьків Петрі. А потім схопив хлопчика. Я підняв хреста. Він засяяв. Упир закричав від болю. — Каллаген посміхнувся, згадавши вереск агонії. І від цієї посмішки в Едді все похололо всередині. — Я сказав йому, якщо він хоч пальцем зачепить Марка, я знищу його. І тієї миті я був на це спроможний. Він теж це розумів. І відповів, що я не встигну, бо спершу він розірве хлопцеві горло. І це справді було так.

— Мексиканська нічия, — пробурмотів Едді, згадавши той день біля Західного моря, де в нього сталася сутичка з Роландом у разюче подібній ситуації. — Мексиканська нічия, хлопче.

— І що тоді сталося? — спитала Сюзанна.

Посмішка Каллагена зів'яла. Тепер він потирав свій шрам правою рукою, так само, як стрілець тер стегно — начебто сам цього не усвідомлюючи.

— Вампір зробив одну пропозицію. Він відпустить хлопця, якщо я опущу розп'яття. Ми станемо віч-на-віч беззбройні. Його віра проти моєї. Я погодився. Боже поможи, я погодився. Хлопчика

Хлопчика вже нема, він зник, наче вир на темній воді.

Барлоу немовби збільшується в розмірах. Його волосся, по-європейському зачесане назад, неначе розвівається довкола голови ореолом. На ньому темний костюм і яскраво-червона краватка, зав'язана бездоганно, і Калагену він видається часткою пітьми, що його оточує. Батьки Марка Петрі з розтрощеними черепами лежать біля його ніг, мертві.

— Виконуй свою частину угоди, шамане.

Але хіба йому конче необхідно дотримуватися домовленості? Чому б не завдати удару першим? Чи вбити його на місці?Якась неправильна думка, жахливо неправильна, але він не може збагнути, що в ній не так. І всі ті модні слівця, що допомагали йому під час попередніх криз, тут не згодяться. Це не аномія, не брак співчуття і не екзистенційна туга двадцятого століття. Це упир. І…

І його хрест, який доти яскраво світився, темнішає на очах.

Страх клубком розпечених дротів падає йому в живіт. Барлоу йде до нього через кухню Петрі, й Каллаген добре бачить його ікла, тому що Барлоу посміхається. Це посмішка переможця.

Каллаген відступає на крок назад. Потім на два. Потім його сідниці впираються у край стола, а стіл відсувається до стіни, і йому вже нікуди відступати.

— Сумно бачити, як віра підводить людину, — каже Барлоу і тягнеться до нього.

Та й чому б йому не тягтися? Хрест у руках Каллагена вже згас. Тепер це лише шмат гіпсу, дешевка, яку його мати купила в дублінській крамничці сувенірів, цілком можливо, що за здирницькою ціною. Сила, що струменіла від нього по руці, духовний струм, якого було досить, щоб змести стіни й потрощити камінь, щезла.

Барлоу виймає хрест з його пальців. Каллаген скрикує, як дитина, що раптом усвідомила: бабай існує насправді, й весь цей час він терпляче вичікував у шафі, поки не трапиться слушна нагода. І лунає звук, який відтоді переслідуватиме його до кінця життя, від Нью-Йорка й потаємних доріг Америки до зустрічей анонімних алкоголіків у Топіці, де він нарешті протверезів, і аж до кінцевої зупинки в Детройті та його життя тут, у Кальї Брин Стерджис. Він пам'ятатиме той звук, коли на його лобі з'явиться шрам і він покірно очікуватиме смерті. Він пам'ятатиме той звук, коли його смерть нарешті настане. Той звук — сухий тріск двічі поспіль, коли Барлоу переламує перекладини хреста, і глухий стукіт, коли він кидає їх на підлогу. А ще він пам'ятатиме неймовірно сміховинну думку, яка спадає йому поки Барлоу тягнеться до нього руками: «Господи, от би зараз випити».

Панотець подивився на Роланда, Едді й Сюзанну, як людина, що пам'ятає найнайгіршу мить свого життя.

— У групах анонімних алкоголіків вічно проголошують якісь приказки й гасла. І щоразу, коли я згадую ту ніч… як Барлоу бере мене за плечі… пам'ять підсовує мені одне гасло.