Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 47

Як і казав Джейк, щит мав вельми непрезентабельний вигляд і потребував чи оновлення, чи повної заміни. Джейк не забув напис фарбою з балончика через увесь щит, і Едді пам'ятав його з Джейкової розповіді, не тому, що цей напис був якимось значущим, якраз навпаки — тому що він був дивним. Як і очікувалося, він був на місці. БАНҐО СКАНК.[31] Візитівка якогось вуличного грамузляльника.

— Мені здається, номер телефону на щиті тепер інший, — сказав Джейк.

— Справді? А який був раніше? — спитав Едді.

— Не пам'ятаю.

— Тоді звідкіля впевненість, що тепер він інакший?

У іншому місці, в інший час ці питання могли б роздратувати Джейка. Але тепер, під заспокійливим впливом троянди, він лише всміхнувся.

— Не знаю. Нізвідкіля, мабуть. Але він стовідсотково виглядає не так. Як табличка у вітрині книгарні.

Роланд не чув їхнього діалогу. У своїх ковбойських чоботах він переступав через цегляні кучугури, дошки й товчене скло, і його очі блищали навіть у темряві. Він побачив троянду. Поблизу неї, в тому місці, де Джейк знайшов свого ключа, щось лежало, та Роланд навіть не глянув, що то. Всю його увагу полонила троянда, що росла на трав'янистому клапті землі. Трава була забризкана пурпуровою фарбою. Він опустився на коліна. За мить Едді підійшов до нього ліворуч, а Джейк — праворуч.

Троянда міцно стулилася під пологом ночі, але коли всі вони стали навколішки, пелюстки стали розгортатися, немовби на знак привітання. Гомін, мов янгольський спів, заповнив собою весь пустир.

Попервах Сюзанна почувалася нормально. Вона трималася попри те, що втратила понад півтора фунта зросту — зросту тієї людини, якою вона прибула сюди, до Нью-Йорка, — і тепер знову повернулася до своєї знайомої (й огидно підлеглої) пози. Вона наполовину сиділа, наполовину стояла навколішках на брудному тротуарі, спираючись спиною об паркан, що оточував пустир. У голові промайнула саркастична думка: „Все, чого мені зараз бракує, — картонної таблички з написом і консервної бляшанки“.

Вона не втратила самовладання навіть тоді, коли побачила, як мертва жінка переходить через Сорок шосту вулицю. Рятував спів — як вона зрозуміла, голос троянди. Юк теж допомагав, притискаючись до неї своїм теплим тільцем. Вона попестила шовковисту шубку, щоб його справжність допомогла їй відновити душевну рівновагу. Вона знову і знову повторювала собі, що вона не схибнулася. Ну гаразд, не помітила вона, як спливло сім хвилин. Можливо. А може, стався якийсь збій у нутрощах того новомодного годинника. Ну добре, бачила вона мертву жінку, яка переходила через дорогу. Знову ж таки, можливо. Але то могла бути якась засмоктана наркоманка, у Нью-Йорку їх греблю гати…

Наркоманка, з чийого рота виповз зелений хробачок?

— Це могло мені привидітися, — сказала вона пухнастикові. — Правда ж?

Юк нервувався, не знаючи, куди йому раніше дивитися: на Сюзанну чи на автомобілі з увімкненими фарами, що мчали повз них і, напевно, здавалися йому велетенськими хижаками з очима-ліхтарями. Він нервово заскімлив.

— До того ж скоро хлопці повернуться.

— Опці, — з надією в голосі погодився пухнастик.

Чому я не пішла з ними? Едді міг би понести мене на спині, він безліч разів таке робив, з ранцем і без нього.

— Я не могла, — прошепотіла вона. — Просто не могла.

Тому що якась частка її душі боялася троянди. Боялася наближатися до неї. Невже це вона керувала її розумом ті сім зниклих хвилин? Сюзанна побоювалася, що так і було. Але зараз ця частка зникла. Забрала свої ноги й пішла ними гуляти Нью-Йорком зразка 1977 року. Погано. Але водночас вона забрала з собою Сюзаннин страх перед трояндою, а це вже було добре. Вона не хотіла боятися чогось настільки потужного і дивовижного.

Ще одне „я“? Думаєш, жінка, якій належали ноги, була іншою твоєю особистістю?

Інакше кажучи, різновидом Детти Волкер?

Від цієї думки в неї мало не вирвався крик. Тепер вона розуміла, як почувається жінка, якій за п'ять років після нібито вдалої операції лікар каже, що рутинна флюорографія виявила пляму на її легені.

— Тільки не це, — прошепотіла вона тихо й розпачливо, коли повз неї саме проходила група перехожих. Всі вони, як один, намагалися йти подалі від паркану, хоча для цього їм довелося ущільнитися на хіднику. — Не це. Цього не може бути. Я вже ціла. Я… мене полагодили.

Як давно немає її друзів?

Вона глянула на годинник, що блимав. 8:42, але вона не знала, чи можна йому вірити. Відчуття було таке, що минуло більше часу. Набагато більше. Може, варто озватися до них. Просто гукнути. Агов, як ви там?

Ні. Цього не буде. Ти стрілець, дівчино. Принаймні так говорить він. І так він вважає. Але він змінить думку, якщо ти заволаєш, мов дурнувата школярка, яка побачила під кущем гримучу змію. Ти сидітимеш і чекатимеш. Ти витримаєш. Ти не сама — є Юк, і ти…

Аж раптом вона побачила, що на іншому боці вулиці стоїть чоловік. Просто стоїть собі коло газетного кіоску. Голий. Рваний розріз у формі рогатки, зашитий великими чорними стібками, починався біля його паху, піднімався вгору й розгалужувався на грудній клітці. Чоловік витріщався на неї порожніми очима. Витріщався крізь неї. Крізь світ.

Шанси на те, що це галюцинація, розвіялися, коли загавкав Юк. Він дивився просто на голого мертвяка.

Сюзанна передумала мовчати і пронизливо закричала, кличучи Едді.

Коли троянда відкрилася, явивши очам шкарлатне горнило під пелюстками й жовте сонце, що палахкотіло посередині, Едді побачив усе, що мало значення.

— О Боже, — зітхнув Джейк збоку від нього, але Едді здалося, що це зітхання долинуло здаля, з-за тисячі миль.

Перед поглядом Едді розгорталися великі події й промахи. Ось Альберта Ейнштейна в дитинстві мало не збиває фургон молочника, коли він переходить вулицю. Підліток Альберт Швайцер вилазить з ванни й мало не підсковзується на шматку мила, що лежить біля витягнутої пробки. Нацистський оберлейтенант спалює аркуш паперу, на якому зазначено дату й місце вторгнення у День „Д“. Едді побачив, як чоловік, що планував отруїти Денверський водогін, помирає від серцевого нападу на зупинці для відпочинку на трасі 80 в Айові з пакетом макдональдсівської картоплі-фрі на колінах. Побачив, як терорист, нафарширований вибухівкою, зненацька повертає геть від заповненого людьми ресторану в місті, яке скидалося на Єрусалим. Терориста злякало і відвернуло небо та думка про те, що воно простирається над головами всіх: і справедливих, і несправедливих. На очах у Едді четверо чоловіків рятували миленького хлопчика від монстра, у якого замість голови було одне суцільне око.

Але найважливішою була величезна і дедалі більша вагомість маленьких речей: від літаків, що могли розбитися, та не розбилися, до чоловіків та жінок, які опинилися в правильному місці в правильний час і стали засновниками поколінь. Він бачив, як обмінювалися поцілунками в дверних проходах, як повертали гаманці, як люди, що опинилися на роздоріжжі, обирали правильне відгалуження шляху. Тисячі випадкових зустрічей, що не були випадковими, десятки тисяч правильних рішень, сотні тисяч правильних відповідей, мільйони безіменних добрих учинків. Бачив старих з Річкового Перехрестя й Роланда, що став навколішки на землю, щоб отримати благословення тітоньки Таліти, ще раз почув, як вона радо й охоче благословляє його. Як вона просить його покласти хрестик біля підніжжя Темної вежі й назвати ім'я Таліти Анвін на найдальшому кінці світу. У палаючих пелюстках троянди він бачив саму Вежу й миттєво осягнув її призначення: вона розпросторювала лінії сили на всі світи, що існували, і утримувала їхню рівновагу в великій спіралі часу. За кожну цеглину, що впала на землю, а не на голову якійсь дитині, за кожне торнадо, що оминуло трейлерний парк, за кожен снаряд, що не вистрелив, за кожну руку, що утрималася від насильства, відповідала Вежа.