Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 37

Коли їм перевалювало за третій десяток, рунти старішали, раптово і страхітливо. Їхнє волосся сивіло й часто геть випадало. Очі ставали каламутними. М'язи, такі непомірні (як тепер у Тії Джефордс і Залмана Гуніка) здувалися й обвисали. Часом вони вмирали тихо і спокійно — уві сні. Але частіше їхній кінець був важким. Виступали виразки — у когось на шкірі, але частіше на шлунку чи в голові. У мозку. Всі ці смерті були передчасними: якби не Вовки, вони жили б ще довго. І багато хто з них вмирав у таких самих муках, як тоді, коли виростали з нормальних дітей до велетнів, — з криком болю на вустах. Едді подумав, що смерть цих недоумкуватих дуже нагадувала кінцеву стадію раку. І багатьох із них, напевно, родичі просто душили чи присипляли якимось міцним заспокійливим, що забирало їх далеко за межі сну, далеко за межі болю. Таких питань ставити не слід, але він здогадувався, що таке спіткало багатьох рунтів. Роланд часом уживав слово «дела», зазвичай легенько поводячи рукою у бік обрію.

Багатьох.

Відвідувачі з Кальї посміливішали, горе розв'язало їм язики й звільнило від пут пам'ять, тож вони могли говорити й говорити, нагромаджуючи сумні історії. Та Роланд їм цього не дозволив.

— Тепер розкажіть про Вовків, прошу. Скільки їх зазвичай?

— Сорок, — сказав Тіан Джефордс.

— По всій Кальї? — засумнівався Слайтмен-старший. — Ні, більше сорока. — І до Тіана, трохи вибачливим тоном: — Тіане, коли вони налітали востаннє, ти мав років дев'ять, не більше. А мені щойно минув двадцятий. У самому селі було їх, мабуть, із сорок, але на прилеглі ферми й ранчо вони теж нападали. Я б сказав, що в цілому їх було шістдесят, Роланде-сей, може, навіть вісімдесят.

Роланд питально подивився на Оверголсера, здійнявши брови.

— Минуло двадцять три роки, — сказав Оверголсер, — але мені здається, що справді десь шістдесят.

— Ви називаєте їх Вовками, але хто вони насправді? Це люди? Чи якісь істоти?

Оверголсер, Слайтмен, Тіан і Залія: якусь мить Едді відчував потоки їхнього кхеф, як вони обмінювалися ним, майже чув їх. І від цього почувався самотнім та відстороненим, наче тоді, коли бачиш парочку, яка цілується на розі вулиці, огорнувши одне одного в обійми, зазираючи одне одному в вічі, геть розчиняючись у почутті. Та чому б він мав так почуватися? У нього був свій ка-тет, свій кхеф. Не кажучи вже про свою жінку.

Тим часом Роланд ледь помітно, але нетерпляче крутив пальцем. Той жест Едді надто добре знав. «Швидше, люди, — промовляв він. — Марнуємо час».

— Ми не можемо сказати напевне, хто вони, — нарешті промовив Оверголсер. — Зовні подібні до людей, але носять маски.

— Вовчі маски, — сказала Сюзанна.

— Еге ж, дамочка, сірі, як їхні коні.

— То, ви кажете, вони всі приїжджають на сірих конях? — спитав Роланд.

Цього разу мовчанка було коротшою, але Едді досі мав те відчуття кхефу і ка-тету, обміну думками за посередництвом чогось настільки первісного, що його навіть не можна було назвати телепатією. То було щось сильніше за телепатію.

— Холєра ясна! — сказав Оверголсер, вочевидь маючи на увазі: «Трясця твоїй матері, якщо не хочеш мене образити, не повторюй цього питання». — Всі на сірих конях. І в сірих штанях, начебто шкіряних. Чорні чоботи з лихими гострими шпорами зі сталі. І маски. Ми знаємо, що то маски, бо знаходили їх викинуті. Зовні вони скидаються на сталеві, але на сонці гниють, як плоть. Гидота.

— Ага.

Оверголсер зиркнув на нього знущально, мовляв: «Ти тупий чи просто повільно доходить?» Потім Слайтмен сказав:

— Їхні коні прудкі, як вітер. Деякі садовлять одну дитину поперед сідла, а другу — ззаду, за спиною.

— Справді? — спитав Роланд.

Слайтмен значуще кивнув.

— Як богам спасибі. — Він побачив, що Каллаген знову креслить у повітрі хрест, і зітхнув. — Пробачте, панотче.

Каллаген стенув плечима.

— Ви жили тут задовго до того, як з'явився я. Закликайте всіх Богів, які вам до вподоби, головне, аби ви знали, що я вважаю їх фальшивкою.

— І приходять вони з Краю грому, — сказав Роланд, пускаючи останню репліку священика повз вуха.

— Еге ж, — мовив Оверголсер. — До нього десь сотня коліс. — Він показав на південний схід. — Тому що ми виходимо з лісу на останнє узвишшя землі перед Великою Дугою. Звідси відкривається вся Східна рівнина, а за нею лежить велика пітьма, як дощова хмара на обрії. Кажуть люди, що колись давно там можна було побачити гори.

— Як Скелясті гори з Небраски, — видихнув Джейк.

Оверголсер глянув на нього.

— Що кажеш, Джейку-сеу?

— Нічого, — збентежено всміхнувся Джейк до великого фермера. А Едді про себе відзначив, як назвав його Оверголсер. Не сей, а сеу. Ще одна цікава деталь.

— Ми чули про Край грому, — сказав Роланд. Без будь-яких емоцій його голос звучав страшнувато, і коли Едді відчув долоню Сюзанни в своїй руці, то подумки зрадів.

— Легенди розповідають, що це край, де мешкають вампіри, привиди і тахін, — сказала Залія. Її голос легенько, майже невідчутно тремтів. — Звісно, ці оповідки давні…

— Але вони правдиві, — втрутився Каллаген. Його власний голос був грубим, проте Едді почув у ньому страх. Виразно почув. — Вампіри таки існують… інші створіння, найпевніше, теж, а Край грому — їхнє кишло. Ми можемо поговорити про це іншим разом, стрільцю, як ти не від того. Тепер же просто послухайте мене, прошу. Про вампірів я знаю чимало. Навряд чи Вовки відводять до них дітей, але так, вампіри — це не вигадка.

— Чому ти говориш так, ніби я сумніваюся? — спитав Роланд.

Каллаген опустив погляд.

— Бо мало хто в це вірить. Я й сам колись не вірив. Я багато що ставив під сумнів і… — Його голос надломився. Він прочистив горло, проте здобувся лише на шепіт: —…собі на згубу.

Якусь хвилю Роланд мовчав, сидячи навпочіпки, припіднявши підошви своїх розбитих чобіт. Він обіймав руками свої кістляві коліна й легенько погойдувався вперед і назад. Нарешті мовив до Оверголсера:

— О якій порі дня вони з'являються?

— Мого брата Веланда забирали вранці, — відказав фермер. — Щойно після сніданку. Я пам'ятаю це, бо Веланд спитав у нашої матусі, чи може він взяти з собою до льоху своє горнятко кави. Та минулого разу… тоді, коли викрали Тіанову сестру і брата Залії та багатьох інших…

— Я втратив двох небог і небожа, — сказав Слайтмен-старший.

— Того разу дзвін на Залі зібрань заледве виголосив полудень. Ми завжди знаємо день, коли це трапиться, бо про нього нас сповіщає Енді. Принаймні це він може нам сказати. Ще ми чуємо гуркіт їхніх копит і бачимо на сході хмару куряви, яку вони здіймають…

— Отож ви знаєте, коли вони йдуть, — сказав Роланд. — А дізнаєтеся про це одразу з трьох джерел: від Енді, зі звуку копит і за хмарою куряви.

Збагнувши, на що натякає Роланд, Оверголсер густо почервонів, од пухких щік аж до шиї.

— Щоб ти знав, Роланде, вони мають зброю. Вогнепальну — рушниці, револьвери, такі, як носить ваш тет, гранати, — але не тільки. Інша їхня зброя, виготовлена ще за часів Древніх, страшна. Світляні палиці, що вбивають одним дотиком, дзизкучі кулі, що літають: їх ще називають гудючками чи сничами. Палиці начорно спалюють шкіру й зупиняють серце. Мабуть, вони електричні, а може…

Наступне слово, вимовлене Оверголсером, Едді розчув як «ант-ОМІЧНІ». Спершу він подумав, що фермерові йдеться про анатомію. І лише за мить збагнув, що, найімовірніше, те слово було «атомні».

— Щойно гудючки вас унюхають, вони сядуть вам на хвіст і наздоженуть, хоч би як швидко ви бігли, — енергійно доповів Слайтменів син. — Викрути й петляння теж не рятують. Скажи, тату?

— Холєра ясна, — підтвердив Слайтмен-старший. — А тоді порскають лезами, які летять так швидко, що їх навіть не видно. І розтинають вас на шматки.

— Всі на сірих конях, — замислено протягнув Роланд. — Усі однакового кольору. Ще щось?

Скидалося на те, що все вже розповіли. Вовки приїжджали зі сходу того дня, який провіщав Енді, й на годину Калья перетворювалася на кошмар: гуркіт копит сірих коней і крики безпорадних батьків. У повітрі майоріли зелені плащі. Вищирялися вовчі маски, що на вигляд здавалися металевими, але розкладалися під сонцем, як шкіра. Забирали дітей. Часом одну-дві пари могли недогледіти й залишити цілими та неушкодженими, і це наводило на думку про те, що чуття Вовків мало свої вади. Поза тим, подумав Едді, воно було майже бездоганним, адже якщо батьки кудись вивозили дітей (це траплялося нерідко) чи переховували вдома (а це відбувалося постійно), то Вовки однаково знаходили, до того ж украй швидко. Навіть під кучугурами гострокоренів чи під копицями сіна. Тих мешканців Кальї, що пробували чинити опір, убивали пострілом, підсмажували світляними палицями — чи то були якісь лазери? — або різали на шматки гудючками-летючками. Намагаючись уявити собі ці гудючки, Едді згадав кривавий фільм, на який його колись затягнув Генрі. «Фантазм»[26] — так він називався. Дивилися вони його в старому доброму «Маджестіку», на розі Бруклін і Маркі-авеню. Як і решта його колишнього життя, в «Маджестіку» смерділо сечею, попкорном і вином, яке продають у коричневих пакетах. Часом у проходах між сидіннями валялися голки від шприців. Нічого доброго, мабуть, у тому не було, але все-таки часом (зазвичай уночі, коли довго не йшов сон) у глибині душі він плакав за тим, давнім життям, часткою якого був «Маджестік». Плакав, як украдена дитина плаче за своєю мамою.