Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 160

— А ти? — спитав Едді.

Роланд глибоко вдихнув і видихнув повітря.

— Допоможу, якщо зможу.

— Ти що, підеш по нього? — Едді дивився на стрільця, і в його погляді прозирала недовіра. — Тільки не кажи, що підеш по нього сам.

Роланд глянув на хмару куряви й сіро-зелену мішанину під нею, з якої менш ніж за хвилину вже проступатимуть обриси коней і їхніх вершників. Вершників у вишкірених вовчих масках, обрамлених каптурами. Вони не скакали до річки — вони летіли.

— Ні, — відповів стрілець. — Не можу. Ховайтеся в укриття.

Едді ще якусь мить постояв, тримаючи руку на руків'ї револьвера. На його блідому обличчі відбивалася вся гама суперечливих емоцій. Потім мовчки відвернувся від Роланда і взяв Сюзанну за руку вище ліктя. Став біля неї навколішки і прослизнув до окопу. Роланд залишився сам. Він вдивлявся у порожню стежину, на лівому стегні в нього погойдувався великий револьвер.

Бенні Слайтмен був міцним хлопчиною, але навіть він не зміг зрушити з місця уламок скелі, який затискав ногу Френка Тейвері. Джейк побачив це одразу, з першого ж поштовху. Розумом (холодним, холодним розумом) він оцінив вагу полоненого хлопця проти ваги каменя-полонителя. Камінь вочевидь важив більше.

— Френсін.

Вона подивилася на нього вологими і переляканими очима.

— Ти любиш його? — спитав Джейк.

— Атож, усім серцем!

«Він і є твоє серце, — подумав Джейк. — Це добре».

— Тоді допоможи нам. За моєю командою тягни його щосили. Не звертай уваги на його крики, просто тягни.

Вона кивнула, неначе зрозуміла. Джейк дуже на це сподівався.

— Якщо й цього разу не витягнемо, доведеться його кинути.

— Нізащо! — закричала вона.

На суперечки часу не було. Джейк підійшов до Бенні й став навколішки біля плаского білого каменя. Під його щербатим краєм скривавлена щиколотка Френка зникала у чорній дірі. Хлопчик уже прийшов до тями й важко дихав. Його ліве око підкотилося від страху, праве потопало в крові. Над вухом звисав шмат відірваної шкіри.

— Ми трохи піднімемо камінь, а ти його витягнеш. На рахунок «три», — наказав Джейк дівчині. — Готова?

Френсін кивнула, і волосся водоспадом упало їй на обличчя. Але вона навіть не відгорнула його, лише міцно вхопила брата попід руки.

— Френсі, не роби мені боляче, — простогнав він.

— Замовкни, — сказала вона.

— Раз, — сказав Джейк. — Тягни цю байду щосили, Бенні, навіть якщо відчуєш, що яйця луснуть. Чуєш?

— Так, срака-мотика, рахуй.

— Два. Три.

Вони потягли, закричавши від зусилля. Камінь зсунувся. Френсін, теж із криком, потягла брата на себе.

Крик Френка Тейвері пронизав їхні вуха, і його нога вивільнилася.

Роланд почув хрипкі крики натуги, які затьмарив пронизливий вереск болю. Там щось сталося, і Джейк чимось зарадив. Питання було тільки в тому, чи достатньо було цього, щоб виправити ситуацію?

У повітря злетів фонтан бризок: то Вовки на повному ходу занурилися у Вайє й галопували вбрід на своїх сірих конях. Тепер стрілець бачив їх чітко. Вони скакали радами по п'ятеро й шестеро, пришпорюючи коней. Загалом близько шістдесяти. На дальньому боці ріки вони зникнуть за порослим травою крутим берегом, а потім знову вигулькнуть. До них залишатиметься менше милі.

Потім знову зникнуть, востаннє, за останнім пагорбом, усі, якщо триматимуться разом, як зараз, і для Джейка то буде останній шанс прийти й сховатися в укритті.

Роланд свердлив поглядом стежку, сподіваючись побачити на ній дітей — Джейка, — але ніхто не з'являвся.

Вовки зараз мчали західним берегом ріки, копита їхніх коней здіймали дощ із бризок, що в промінні ранкового сонця зблискували, мов золото. В усі боки розліталися грудки землі й фонтани піску.

Джейк узяв Френка під одну руку, Бенні — під другу, й так вони понесли його, швидко, не зважаючи на каміння під ногами. Френсін бігла слідом.

Вони проминули останній поворот, і Джейк відчув шалену радість — у канаві через дорогу стояв Роланд, стояв на варті, тримаючи здорову ліву руку на руків'ї свого револьвера, у зсунутому з лоба капелюсі.

— Це мій брат! — прокричала йому Френсін. — Він упав! Втрапив ногою в яму!

Зненацька Роланд зник.

Френсіс роззирнулася довкола: не злякано, а спантеличено.

— Що?..

— Не рухайся, — сказав Джейк, бо нічого більш путнього не спало на думку. Інших думок у нього не було. Якщо стрілець теж нічого не намислив, вони можуть загинути просто тут.

— Моя щиколотка… горить, — прохрипів Френк Тейвері.

— Заткнися, — сказав Джейк, і Бенні розсміявся. Радше від шоку, але сміх був справжній. Джейк глянув на нього понад головою заплаканого скривавленого Френка Тейвері… й підморгнув. Бенні підморгнув у відповідь. Отак просто вони знову стали друзями.

Лежачи в темряві сховку біля Едді й вдихаючи гострий запах прілого листя, Сюзанна зненацька відчула, як низ живота хапають перейми. Наступної ж миті лівий бік мозку пронизало списом гострого болю, від чого ліва половина обличчя й шиї заніміла. Водночас перед внутрішнім зором стали з'являтися видива великої бенкетної зали: печеня, що парує, фарширована риба, стейки, великі пляшки шампанського, чаші з соусом, червоне вино рікою. Вона почула, як хтось грає на фортепіано і співає. «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні мо-о-оє життя».

«Ні!» — закричала Сюзанна, опираючись силі, яка хотіла її поглинути. Чи було в тієї сили ім'я? Авжеж, було. Вона звалася Матір'ю, її рука колисала люльку, а рука, що колише люльку, править св…

Ні! Дай мені закінчити! Пізніше, якщо схочеш заволодіти тілом, я тобі допоможу! Але зараз я боротимуся зубами й нігтями! Навіть якщо для цього доведеться вбити себе і твоє дорогоцінне дитятко, я це зроблю. Чуєш мене, суко?

Якусь мить була лише темрява, відчуття ноги Едді, що притискалася до її стегна, заніміння в лівій половині обличчя, грім копит, що наближався, ядучий запах листя і звуки дихання Сестер, які готувалися до свого бою. А потім десь із надр голови, з-за Сюзанниного лівого ока, до неї вперше заговорила Мія. Кожне слово було чітким і ясним.

Що ж, бийся. Жінко. Чим зможу — допоможу. Але потім ти виконаєш обіцяне.

— Сюзанно? — пробурмотів Едді за її спиною. — Все гаразд?

— Так, — відповіла вона. І не збрехала. Спис гострого болю щез. Голос затих. Минулося жахливе заніміння. Але Мія причаїлася неподалік. Чекала.

Роланд лежав у канаві на животі, спостерігаючи тепер за Вовками внутрішнім оком уяви й інтуїції. Вершники вже були між виступом і пагорбом, їхні плащі майоріли на вітрі. За пагорбом вони мали зникнути десь на сім секунд. Звісно, якщо триматимуться колоною і перші ряди не вирвуться вперед. Якщо він правильно визначив їхню швидкість. Якщо так, то в нього буде п'ять секунд, щоб дати Джейкові та його товаришам знак, що можна рухатися. Чи сім. Якщо він був правий, вони матимуть сім секунд, щоб перебігти дорогу. Якщо ж помилився (чи вони перебігатимуть повільно), Вовки помітять або чоловіка в канаві, або дітей на дорозі, або їх усіх. Напевно, велика відстань не дозволить їм скористатися зброєю, але так чи інакше ретельно спланована засідка піде псу під хвіст. Найрозумнішим вибором у цій ситуації здавалося залишити дітей на розсуд долі. Чорт, четверо дітей на стежці, що веде до шахт, лише переконають Вовків у тому, що решту сховали в одній зі старих копалень.

«Годі роздумувати, — сказав Корт у його голові. — Як надумав щось робити, хробаче, то це твій єдиний шанс».

Роланд скочив на ноги. Просто навпроти нього, за купою наваленого каміння, що показувала місце, де стежина вливалася в Східний шлях, стояли Джейк і Бенні Слайтмен, притримуючи попід руки Френка Тейвері. Хлопець був увесь скривавлений — вочевидь з ним сталося щось серйозне. З-понад його плеча визирала сестра. Тієї миті вони виглядали не просто як близнюки, а як близнюки Каффін, що зрослися тілами.