Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 143

— Так, — кивнув хіпі в ковбойському капелюсі, — я теж. Але іноді мені здається, що я щось чую. — Він здійняв праву руку, виставивши пальці літерою V. — Мир, брате.

— Мир, — відповів таким самим знаком Каллаген.

Коли ковбой-хіпі пішов, Каллаген провів рукою по шерехатих дошках паркана й рваному плакату з рекламою «Війни зомбі». Понад усе в світі йому зараз хотілося перелізти через паркан і побачити троянду… а може, впасти перед нею на коліна й помолитися їй. Але на тротуарі було повно людей, на нього вже кидали здивовані погляди. Дехто, як і ковбой-хіпі, безсумнівно, відчував енергетику цього місця. Найкраще він міг прислужитися великій силі, що співала за парканом (чи то була троянда? лише троянда, не більше?), захищаючи її. А це означало оберігати Кельвіна Тауера від тих, хто спалив його книгарню.

Так, ведучи рукою по паркану, він повернув на Сорок шосту вулицю. Попереду на цьому боці височіло зелене скляне громаддя готелю «ООН Плаза». «Калья, Каллаген, — подумав він. — Калья, Каллаген, Кельвін. Калья-чотири, троянда за дверима, Калья-Каллаген, Кельвіна оберігаємо».

Так священик дійшов до кінця паркана. Спершу не побачивши нічого, занепав духом. Але потім придивився уважніше, й напис був там, унизу: п'ять цифр, надряпаних чорним фломастером. Каллаген сягнув у кишеню по уламок олівця, який завжди був з ним, потім відірвав кутик від плаката, реклами бродвейського мюзиклу «Стрибун з башти». На нього й переписав п'ять цифр.

Йому не хотілося йти, але він знав, що мусить. Ясно мислити так близько від троянди годі було й сподіватися. «Я повернуся, — сказав він їй і, на превеликий подив, почув відповідь: — Так, отче, приходь. Кама-комала».

На розі Другої й Сорок шостої він озирнувся. Двері до печери були на місці, пливучи над тротуаром. Від готелю йшла немолода вже пара, судячи з путівників у руках — туристи. Не перестаючи балакати, вони наблизилися до дверей і обійшли їх. «Не бачать їх, але відчувають», — подумав Каллаген. А якби на тротуарі було стільки людей, що не розминутися й не обійти? Тоді вони занурилися б прямісінько в мерехтливу пляму, що висіла в повітрі, й не відчули, мабуть, нічого, крім миттєвого холоду й запаморочення. А може, до їхніх вух долинула б ледь чутна похмура музика дзвіночків, а ніздрі вловили слабенький запах горілої цибулі чи присмаленого м'яса. І тієї ночі у скороминущих снах вони відвідали б місця, значно химерніші за Місто розваг Нью-Йорк.

Він міг би вже повертатися. Мав би повертатися, бо ж отримав те, по що прийшов. Але в кількох кроках звідти розташовувалася нью-йоркська публічна бібліотека. Там, за кам'яними левами, навіть людина без цента в кишені могла отримати крихту інформації. Наприклад, про місце, якому належав поштовий індекс. А ще, правду кажучи, йому просто не хотілося так швидко залишати Нью-Йорк.

Він махав руками, поки стрілець не звернув на нього увагу. Ігноруючи погляди перехожих, Каллаген тричі виставив уперед розчепірені долоні, не впевнений, що стрілець збагне. Але, схоже, Роланд зрозумів. Він урочисто кивнув і задер догори великого пальця.

Каллаген припустив мало не підтюпцем. Хай якою приємною зміною для нього був Нью-Йорк, не слід було в ньому затримуватися. Роландові, напевно, було непереливки. А якщо вірити Едді, він був ще й у небезпеці.

Стрілець добре зрозумів, про що говорив Каллаген. Тричі по десять пальців: тридцять хвилин. Панотцеві потрібно було ще півгодини на тому боці. Роланд здогадався, що той хоче дізнатися, яке місто криється за цифрою, записаною на паркані. Якби йому це вдалося, було б чудово. Знання давало владу. А іноді, коли часу було обмаль, воно гарантувало швидкість.

Кулі у вухах повністю блокували голоси. З дзвіночками все було не так просто, але й вони долинали притлумлено. І це справді допомагало, бо дзеленчання було гіршим за нестерпний голос тонкоходу. Кілька днів — і Роланда сміливо можна було б здавати в притулок для душевнохворих. Але півгодини він витримає. Якщо ж стане несила, жбурне щось у двері, щоб привернути Каллагенову увагу, й він повернувся раніше.

Якийсь час Роланд дивився, як перед Каллагеном простирається полотно вулиці. Двері на узбережжі були інакші: там він дивився на світ очима Едді, Одетти, Джека Морта. Цього разу все було трохи не так, бо він бачив Каллагенову спину і його обличчя, коли той озирався (а траплялося це часто).

Щоб згаяти час, Роланд підвівся — пороздивлятися книжки, які так багато важили для Кельвіна Тауера, що той висунув Їхню безпеку як умову співпраці. Першою стрілець витяг книжку з зображенням голови чоловіка на обкладинці. Чоловік курив люльку, а на голові мав чудернацького капелюха, схожого на мисливський. У Корта був схожий. В дитинстві Роланд думав, що Кортів капелюх, увесь у плямах від поту, з розсатаними шворками, значно цікавіший, ніж капелюх Стівена Дескейна, його батька. Слова на обкладинці належали до світу Нью-Йорка. Роланд легко міг би їх прочитати, якби перебував на тому боці. Але тут розбирав дуже мало, і результат читання доводив до сказу незгірш за дзвіночки.

— Сер-лок Гонс, — уголос читав стрілець. — Ні, Голмс. Прізвище Одеттиного батька. Чотири… мовісті. Мовісті? — Ні, перша літера — п. Чотири повісті, автор: Сірлок Голмс. — Він розгорнув книжку, поштиво провів рукою по титульній сторінці, вдихнув її запах: перчені, ледь солодкаві пахощі старого доброго паперу. Роланд зміг прочитати лише один з чотирьох заголовків: «Знак чотирьох». Інші три назви, крім слів «Собака» і «Етюд», були для нього нісенітницею. — Знак — це сіґул, — розтлумачив він сам собі. А полічивши кількість літер у заголовку, розсміявся. Їх було лише дванадцять. Він поставив книгу на місце й узяв іншу, цього разу з солдатом на обкладинці. Лише одне слово зумів прочитати в назві — «мертвий». Глянув на третю книжку. На обкладинці цілувалися чоловік і жінка. Так, у романах вони завжди цілувалися, людям таке подобалося. Поклавши книжку, Роланд вирішив перевірити, як справи у Каллагена. І побачив, що панотець заходить до великої кімнати, де було повно книжок і «жур-гнавів», як називав їх Едді… хоча Роланд досі не знав, що таке особливе гнав Жур і чому про це треба було так багато писати.

Він витяг із шафи ще одну книжку і всміхнувся. На обкладинці було зображено церкву, за яку сідало червоне сонце. Будівля трохи нагадувала церкву Світлої Діви. Роланд почав гортати книгу. Слів була сила-силенна, але розбирав він лише одне з кожних трьох, та й то насилу. Картинок не було. Він уже збирався поставити книгу на місце, як раптом щось привернуло його увагу. Не просто впало, а стрибнуло у вічі. На мить Роланд навіть перестав дихати.

Він стояв, забувши про передзвін, більше не переймаючись великою кімнатою з книжками, до якої зайшов Каллаген. Він став читати книжку з церквою на обкладинці. Принаймні намагався. Слова розпливалися перед очима, і певності в тому, що він правильно все зрозумів, не було. Але, боги! Якщо помічене справдиться…

Інтуїція підказувала йому, що це ключ. Але до яких дверей?

Він не міг прочитати достатньо слів, щоб знати напевне. Але книжка в нього в руках неначе вібрувала. І Роланд подумав, що ця книга була чимось подібним до троянди…

…хоча троянди існували й чорні.

— Роланде, я знайшов! Це маленьке містечко в центрі штату Мен, називається Іст-Стоунгем, за сорок миль на північ від Портленда і… — Він замовк, пильно придивляючись до стрільця. — Що таке?

— Передзвін, — швидко відповів стрілець. — Навіть кулі у вухах не допомогли від нього врятуватися. — Двері було зачинено, дзвіночки стихли, але голоси не вщухали. Наразі Каллагенів батько запитував, чи журнали, які Донні ховав під ліжком, були підходящим читвом для християнського хлопчика і що буде, коли мати їх знайде? Тож коли Роланд запропонував залишити печеру, Каллаген радо погодився. Він надто добре пам'ятав ту розмову зі своїм старим. Закінчилася вона тим, що вони обидва поставали навколішки в ногах його ліжка й проказали молитву. Три «Плейбої» вкинули до сміттєспалювальної печі на задньому дворі.