Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 127

— Ти не відповів на моє питання, — нагадав він. — А натомість сам почав питати. Ще одна така витівка, Джеку, і я переб'ю тобі лице стволом цього револьвера. Потім прострелю колінну чашку, і ти на все життя залишишся коником-стрибунцем. Я багато чого можу тобі відстрелити, але говорити ти зможеш. І не вдавай із себе недоумка, бо я знаю, що ти не дурний. Якщо й дурний, то тільки у виборі роботодавця. Тому я питаю ще раз: ти слухатимешся?

— А хіба я маю вибір?

Так само блискавично, як і перед тим, Едді вдарив Андоліні револьвером в обличчя. Сухо тріснула кістка вилиці. З правої ніздрі (не меншої од пащеки тунелю Квінз-Мідтаун, як здавалося Едді) шугонула кров. Андоліні закричав від болю, Тауер — від жаху.

Едді знову гепнув дулом револьвера під підборіддя Андоліні. Й, не зводячи з нього очей, сказав:

— Містере Тауер, наглядайте за другим. Якщо поворухнеться, дайте мені знати.

— Хто ви такий? — затинаючись, видушив з себе Тауер.

— Друг. Єдиний, хто може врятувати ваш зад. Наглядайте за ним, а я попрацюю.

— Д-добре.

Едді Дін знову зосередився на Андоліні.

— Я вирубав Джорджа, бо Джордж дебіл. Навіть якби він і переказав моє повідомлення, то сам би не повірив моїм словам. А як може людина переконати інших у тому, в що не вірить сама?

— Ніяк, — процідив Андоліні. Він злякано і водночас загіпнотизовано дивився на Едді, можливо, тому, що нарешті розгледів у незнайомцеві з револьвером реальну загрозу. Роздивився в ньому того, кого Роланд побачив одразу, попри те що Едді Дін був шмаркатим наркоманом, що сидів на героїні й тремтів од ломки. Джек Андоліні побачив перед собою стрільця.

— Правильно, — сказав Едді. — А ось і послання, яке ти передаси: Тауера не чіпати.

Джек затряс головою.

— Ти не розумієш. Тауер має те, що потрібне одній людині. Мій бос погодився це дістати. Він пообіцяв. А мій бос ніколи…

— …ніколи не порушує своїх обіцянок, я знаю. Тільки цього разу йому доведеться порушити, але це буде не його провина. Бо містер Тауер вирішив не продавати ділянку корпорації «Сомбра». Він продасть її… ммм… корпорації «Тет». Затямив?

— Містере, я тебе не знаю, але знаю свого боса. Він не зупиниться.

— Зупиниться. Бо містер Тауер більше не матиме що продати. Ділянка йому вже не належатиме. А тепер слухай мене уважно, Джеку. Слухай ка-мі, не ка-мей. — Слухай і запам'ятовуй, не будь дурнем.

Едді нахилився нижче. Джек вирячився на нього, загіпнотизований цими жахливими викоченими очима — світло-карі райдужні оболонки, налиті кров'ю білки, — й диким вищиром, який наблизився до його рота на відстань цілунку.

— Джеку, містером Кельвіном Тауером тепер опікуються значно могутніші й значно безжальніші люди, ніж ти можеш собі уявити. Люди, поряд з якими «Скеля» виглядає як дитина-квітка у Вудстоку. Ти маєш його переконати, що йому нічого не світить, якщо він і далі діставатиме містера Тауера. Натомість він усе втратить.

— Я не можу…

— І знай, що на цьому чоловікові тепер знак Ґілеаду. Якщо ти ще раз бодай пальцем до нього торкнешся, якщо твоя нога ще раз переступить поріг цієї крамниці, я прийду в Бруклін і вб'ю твоїх дружину та дітей. Потім знайду твоїх батька та матір і вб'ю їх. Потім сестер твоєї матері та братів твого батька. Потім твоїх дідів і бабів, якщо вони ще живі. А тебе залишу наостанок. Ти мені віриш?

Джек Андоліні далі безмовно витріщався в це страшне обличчя з налитими кров'ю очима, але тепер у ньому наростав жах. Бо він справді повірив. Хай ким був цей чоловік, він багато знав про Балазара і про його поточну оборудку. Та що там, про цю оборудку він знав більше, ніж сам Андоліні.

— Нас чимало, — вів далі Едді, — і в усіх нас одна справа: захищати… — Він мало не сказав: «захищати троянду». — … Кельвіна Тауера. Ми будемо наглядати за цим місцем, будемо наглядати за Кельвіном Тауером, за друзями Тауера… такими, як Діпно. — Едді задоволено відзначив, що в очах Андоліні промайнув подив. — Якщо хтось прийде сюди й хоча б підвищить на Тауера голос, ми повбиваємо всіх рідних цієї людини, а потім і її саму. Це стосується Джорджа, Чимі Дретто, Фігляра Постіно… і твого брата, Клаудіо.

Від кожного імені очі Андоліні розширювалися, але згадка про брата змусила його на мить заплющитись. Едді подумав, що, можливо, йому нарешті вдалося пробити захист і довести свою думку до свідомості Андоліні. Інше питання — чи зуміє Андоліні переконати Балазара. «Але, в принципі, це байдуже, — холодно подумав Едді. — Щойно Тауер продасть нам свою ділянку, нам буде однаково, що вони з ним зроблять, правда?»

— Звідки ти так багато знаєш? — спитав Андоліні.

— Це не має значення. Просто перекажи Балазару, нехай перекаже своїм друзям із «Сомбри», що ця ділянка більше не продається. Принаймні їм не продадуть. І скажи йому, що відтепер Тауер під захистом людей з Ґілеаду, людей великого калібру.

— Великого?..

— Значно небезпечніших, ніж ті, з ким твоєму Балазару доводилося мати справу в житті. Включаючи й корпорацію «Сомбра». Скажи йому, як він наполягатиме, в Брукліні з'явиться стільки трупів, що ними можна буде заповнити весь майдан Ґренд-Армі-Плаза. І багато серед них буде жінок і дітей. Переконай його.

— Я… я спробую.

Едді підвівся й зробив кілька кроків назад. Джордж Бйонді, скручений серед калюж бензину й уламків скла, поворухнувся і щось забурмотів. Дулом Роландового револьвера Едді показав Джеку, щоб він підводився.

— На твоєму місці я б постарався, — сказав він.

Тауер налив собі й Едді по чашці кави, але свою випити не зміг — надто сильно тремтіли руки. Поспостерігавши, як він безуспішно намагається надпити (згадався персонаж фільму «Бомби, що не розірвалися», який, знешкоджуючи снаряди, втратив самовладання), Едді його пожалів і вихлюпнув половину кави з Тауерової чашки в свою.

— Спробуйте тепер, — сказав він, підсуваючи чашку до власника книгарні. Тауер знову надів окуляри, але одну з дужок було погнуто, тож вони криво сиділи в нього на носі. Ліве скельце перетинала тріщина, схожа на блискавку. Каву пили за мармуровою стійкою, Тауер стоячи, Едді — сидячи на круглому стільці. Тауер приніс з собою книжку, яку Андоліні погрожував спалити першою, і поклав на стійку поряд із кавоваркою, неначе боявся випустити її з поля зору.

Дрижачою рукою Тауер підняв чашку (перснів на цій руці не було, відзначив Едді, на іншій теж) і вихилив її одним махом. Едді не зрозумів, чому він п'є таку несмачну чорну каву. Сам він пив вершки «Пів на пів» і тепер, після багатьох місяців (чи навіть року), які провів у світі Роланда, вважав, що вони смакують не гірше за збиті.

— Полегшало? — спитав Едді.

— Так. — Тауер визирнув у вікно, неначе боявся повернення сірого «лімузина», який всього десять хвилин тому зірвався з місця й, виляючи, помчав геть. Потім перевів погляд на Едді. Він досі побоювався цього молодого чоловіка, але жах перед ним розвіявся, коли Едді сховав величезного револьвера в «трофейний мішок свого друга», як він назвав потерту шкіряну сумку, що давно втратила колір, а замість «блискавки» зав'язувалася на шворку. Кельвін Тауер подумав, що разом з велетенським револьвером юнак прибрав найстрашніший вияв своєї особистості. І то було добре: так Тауеру було легше повірити, що юнак блефував, коли погрожував убити всіх родичів бандитів, а потім і їх самих.

— А де сьогодні ваш друзяка Діпно? — поцікавився Едді.

— Пішов до онколога. Два роки тому Аарон декілька разів побачив кров в унітазі, коли ходив по-великому. Коли ти молодий, то думаєш: «От чорт, геморой» — і купуєш тюбик мазі. А коли тобі за сімдесят, то припускаєш найстрашніше. У його випадку все погано, але не жахливо. У такому віці рак прогресує повільніше. Навіть він старіє. Дивно, правда? Словом, його опромінили радіацією й сказали, що рак відступив, але Аарон вважає, що з цією болячкою треба пильнувати завжди. Тому ходить до лікарів що три місяці. Зараз він там. І мене це тішить. Він хоч і старий шкарбан, та голова в нього гаряча.