Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 125

Едді кивнув.

— Дякую-сей.

— Дякую-що?

— Нічого, — сказав Едді й поспішив далі.

«До п'ятнадцятого липня лише три тижні, плюс-мінус, — думав він. — Щось мало, аби почуватися спокійно».

Так, але, якщо сьогодні йому вдасться переконати Кельвіна Тауера продати йому ділянку, питання часу втратить свою важливість. Колись, дуже давно, Генрі хвалився перед друзями, що його маленький брат самого диявола намовить стрибнути в пекельне багаття. Едді сподівався, що не втратив свого вміння переконувати. Отже, на порядку денному укласти невеличку угоду з Кельвіном Тауером, інвестувати в нерухомість, потім півгодини відпочинку: потинятися містом, купити шоколадне морозиво або…

Плин його думок обірвався, і він так різко загальмував, що хтось врізався в нього ззаду і вилаявся. Едді не відчув удару й не почув лайки. Бо побачив попереду припаркований темно-сірий лімузин «лінкольн». Цього разу не перед пожежною колонкою, а трохи далі.

Балазарів «лінкольн».

Едді рушив далі, тихо радіючи, що Роланд умовив його взяти з собою револьвер. І що цей револьвер був повністю заряджений.

Дошка стояла у вітрині (стравою дня був обід з Нової Англії: Натаніель Готорн, Генрі Девід Торо і Роберт Фрост, десерт пропонували на вибір: Мері Маккарті чи Ґрейс Металіос), але на дверях висіла табличка: «Вибачте, ЗАЧИНЕНО». Цифровий годинник на будівлі банку трохи далі від «Вежі могутності» показував 3:14 дня. Хто зачиняє крамницю о чверть на четверту в робочий день?

Той, до кого завітав важливий клієнт, от хто, подумав Едді.

Він склав руки ківшиками, щоб світло не заважало зазирнути крізь вітрину в крамницю. Побачив круглий столик з дитячими книжками. Праворуч була стійка, що мала старовинний вигляд, ніби на ній бракувало тільки балона з газованою водою, як було модно на зламі XIX — ХХ століть. Тільки сьогодні за нею ніхто не сидів, навіть Аарон Діпно. За касовим апаратом теж нікого не було, хоча Едді бачив, що над його віконцем стирчить помаранчевий язичок стрічки: «ПРОДАЖУ НЕМАЄ».

Крамниця стояла порожня. Кельвіна Тауера кудись викликали, можливо, щось сталося з кимось із родичів…

«Справа таки нагальна, — пролунав у голові Едді голос стрільця. — І приїхала вона в сірому автодиліжансі. Поглянь ще раз на стійку, Едді. Тільки цього разу роззуй очі».

Іноді Едді думав голосами інших. Напевно, так робили багато людей — то був спосіб трохи змінити ракурс, поглянути на речі під іншим кутом. Але зараз у нього не було відчуття, що це його власні думки. Цього разу голос старого, довготелесого і злого справді звучав у його голові.

Едді знову подивився на стійку. І побачив розкидані шахові фігури на мармурі, перекинуту кавову чашку. Помітив окуляри, що лежали на підлозі між двома високими стільцями. Одне скельце тріснуло.

Він відчув, що десь у надрах голови зароджується гнів. Поки що його пульсація була слабкою, але з попереднього досвіду Едді знав, що поступово вона набуватиме швидкості й сили, стане гострою і зрештою заблокує свідомі думки. А тоді начувайтеся всі, хто опиниться в межах досяжності Роландового револьвера. Якось він запитав у Роланда, чи трапляється таке з ним? І Роланд відповів: «Так буває з кожним з нас». Коли Едді похитав головою і сказав, що він не такий, як Роланд, і Сьюз та Джейк теж не такі, стрілець промовчав.

Тауер і його особливі клієнти на складі, подумав він, на тому складі, який він пристосував під кабінет. І цього разу вони прийшли не для того, щоб поговорити. Едді не сумнівався, що Балазарові джентльмени вирішили освіжити пам'ять містера Тауера, нагадати йому про те, що наближається п'ятнадцяте липня, а заразом і про те, яким має бути найрозумніше рішення.

Коли слово «джентльмени» зринуло в думках Едді, воно принесло з собою новий спалах люті. Цілком підходяще слово для типів, що розбивають окуляри гладкого й сумирного власника книгарні, а потім тягнуть його на задвірки й там тероризують. Джентльмени, бля-комала!

Він поторсав ручку дверей. Замкнено, але зламати замок — раз плюнути. Двері ходили в одвірку, як розхитаний зуб. Стоячи біля дверей і вдаючи, ніби його дуже зацікавила якась книга (принаймні він сподівався, що справляє таке враження), Едді почав натискати: спершу на ручку, потім привалився до дверей, наче хотів відпочити.

«Дев'яносто дев'ять відсотків зі ста, що на тебе ніхто не дивиться. Це ж Нью-Йорк, правда? Не підкажете, як пройти до міської ради, чи мені одразу йти на хрін?»

Він натиснув сильніше. І хоч зробив це не на повну силу, але щось тріснуло і двері подалися вперед. Едді без вагань увійшов, наче мав на це повне право, і зачинив за собою двері. Але клямка не зачинилася як слід. Едді взяв з дитячого столика книжку «Як Ґрінч украв Різдво», вирвав останню сторінку (Ніколи не подобалося, чим там усе закінчується), склав її втричі й запхав між дверима і одвірком, щоб двері не відчинялися. Потім роззирнувся навколо.

Тепер, коли сонце сховалося за вестсайдськими хмарочосами, у порожній книгарні стало темно. Жодних звуків…

Ні. Якийсь звук був. Притлумлений крик з глибин крамниці. «Обережно, працюють джентльмени», — подумав Едді й відчув новий, гостріший напад люті.

Він смикнув за зав'язку на Роландовому мішку й підійшов до дверей з написом: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ». Довелося обійти купу розкиданих книг у паперових обкладинках і перевернутий стелаж, старомодний, із тих, що траплялися в аптеках. Кельвін Тауер ухопився за нього, коли Балазарові джентльмени тягли його на склад. Едді цього не бачив, але міг собі уявити.

Двері були незамкнені. Едді витяг Роландового револьвера і поклав мішок на підлогу, щоб він не заважав у вирішальний момент. Потім потроху, дюйм за дюймом, відчинив двері, що вели до складу, пригадуючи, де стоїть стіл Тауера. Якби вони його побачили, він би метнувся до них, лементуючи на всю горлянку. За словами Роланда, якщо тебе помітили, завжди треба кричати на всю горлянку. Бо так можна ошелешити ворога і це дасть секунду-дві переваги, які можуть стати вирішальними.

Але цього разу обійшлося без криків і атаки. Чоловіки, яких він шукав, були у відгородженому кабінеті. Їхні тіні знову химерно виростали й стрибали по стіні. Тауер сидів на стільці, але стілець більше не стояв біля столу. Його поставили між двох з трьох шафок для документів. Без окулярів Тауерове приємне обличчя виглядало беззахисним. Обидва гості дивилися на нього, тобто стояли спиною до Едді. Тауер міг би його побачити, але всю його увагу було прикуто до Джека Андоліні і Джорджа Бйонді. Неприкритий жах, написаний на обличчі Тауера, змусив Едді пережити ще одну хвилю злості.

У повітрі пахло бензином. Едді здогадувався, що цей запах міг налякати навіть найхоробрішого власника крамниці, а надто якщо він владарює в паперовій імперії. Вищий з двох бандитів — Андоліні — стояв біля заскленої книжкової шафи зі скляними дверцятами заввишки зо п'ять футів. Її дверцята були розчахнені, п'ять-шість полиць усередині було заставлено книгами в прозорих поліетиленових обгортках. Андоліні піднімав одну з них над головою, до абсурду схожий на персонажа телемагазину. Коротун, Бйонді, так само здіймав скляну банку з бурштиновою рідиною. Сумнівів у тому, що в ній, не було.

— Містере Андоліні, будь ласка, — благав Тауер дрижачим голосом. — Будь ласка, це дуже цінна книга.

— Це й так ясно, — сказав Андоліні. — У цій шафі всі книги цінні. Я так розумію, у вас є примірник «Уліса» з автографом, потягне на двадцять шість тисяч доларів.

— Джеку, ти що? — щиро здивувався Джордж Бйонді. — Як це книжка коштує двадцять шість штук?

— Я не знаю, — відповів Андоліні. — Може, ви нам розкажете, містере Тауер? Чи можна на «ти», Кел?

— Свого «Уліса» я зберігаю в банківській комірці, — сказав Тауер. — Він не продається.

— Але ці продаються, — зауважив Андоліні. — Чи не так? Бачу, на цій написано олівцем цифру сім тисяч п'ятсот. Звісно, не двадцять шість штук, але все одно можна нову машину купити. Тож от як ми вчинимо, Кел. Ти слухаєш?