Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 123

— Тобто щури змінюються. Кожні двадцять три чи двадцять чотири роки.

— Так.

— І хто ж це? — спитав Едді. — Хто на таке здатен?

— Я не впевнений, але маю здогади.

— Тук? Це те, що передається у спадок, від батька синові?

— Едді, якщо ти відпочив, думаю, нам краще рушати далі.

— Оверголсер? Може, той тип Телфорд, схожий на телековбоя.

Роланд мовчки пройшов повз нього. Під його новими шорбутсами шурхотів гравій. Рожева сумка в лівій руці розгойдувалася вперед-назад. Куля всередині без угаву шепотіла про свої неприємні таємниці.

— Як завжди, балакучий, — буркнув Едді й пішов слідом.

Перший голос, що долинув з глибин печери, належав великому мудрецеві і видатному наркашу.

— Ой, подивіться, це моя маленька сестричка! — простогнав Генрі. Його голос, смішний і страшний водночас, нагадав Едді померлого партнера Ебенезера Скруджа в «Різдвяній пісні». — Дівчисько думає, що йому світить повернення в Нью-Йорк? Брате, якщо ти це зробиш, то потрапиш набагато далі. Краще залишайся там, де ти зараз… щось вирізьблюй… будь хорошим маленьким гомиком… — Мертвий брат розреготався. Живий здригнувся.

— Едді? — звернувся до нього Роланд.

— Слухай свого брата, Едді! — закричала його мати з темної горлянки печери. На кам'яній підлозі видніли розкидані маленькі кістки. — Він віддав за тебе життя, все своє життя, і найменше, чим ти можеш віддячити, — слухатися його!

— Едді, все гаразд?

Тепер заговорив Чаба Драбнік, Схибнутий Довбаний Угорець, як його називали в банді Едді. Чаба казав, щоб Едді дав йому сигарету, або він спустить з нього довбані штани. Відволіктися від цього лячного, але гіпнотичного бурмотіння коштувало Едді чималих зусиль.

— Так, — відказав він. — Напевно, так.

— Голоси долинають з твоєї голови. Печера якимось чином знаходить їх і відтворює, роблячи гучнішими. Я знаю, це трохи нервує, але то все не насправді.

— Брате, чому ти дозволив їм убити мене? — заридав Генрі. — Я все надіявся, що ти прийдеш, а ти не прийшов.

— Не насправді, — повторив Едді. — Все ясно. Що тепер?

— Якщо вірити обом історіям про це місце, які я чув від Каллагена і Хенчика, то двері відчиняться, щойно я підніму віко скриньки.

Едді нервово розсміявся.

— Мені не хочеться навіть, щоб ти витягав ту скриню з сумки, а ти говориш про те, щоб кришку відкрити.

— Якщо ти передумав…

Едді похитав головою.

— Ні. Я хочу зайти в ці двері. — Враз його обличчя просяяло в усмішці. — Ти ж не боїшся, що я піду шукати ширку? Що знайду торгівця і вмажуся?

— Брате, китайський білий! — збуджено заверещав з печери Генрі. — Ніґери продають найкращий!

— Анітрохи, — запевнив Роланд. — Мене багато всього тривожить, але тільки не твоє повернення до давніх звичок.

— Добре. — Едді зробив кілька кроків у глиб печери, щоб подивитися на двері. Якби не ієрогліфи і кришталева ручка з трояндою, вирізьбленою на ній, ці двері виглядали б точнісінько так само, як ті, на узбережжі. — А якщо їх обійти?..

— Якщо їх обійти, вони зникнуть, — відповів Роланд. — А далі — величезна прірва зі слизькими краями… аж до самого На'ару, наскільки мені відомо. На твоєму місці я був би обережнішим.

— Хороша порада, Прудконогий Едді каже спасибі. — Він спробував повернути кришталеву ручку й зрозумів, що вона не повертається. Але цього він і очікував. Тож відійшов назад.

— Ти маєш думати про Нью-Йорк, — сказав Роланд. — А саме, думаю, про Другу авеню. І про той час. Тисяча дев'ятсот сімдесят сьомий рік.

— Як можна думати про рік?!

Коли Роланд відповів, у його голосі зазвучали нотки нетерпіння.

— Пропоную думати про те, як усе було того дня, коли ви з Джейком ходили за молодшим Джейком.

Едді хотів було сказати, що то не той день, то зарано, але потім закрив рота. Якщо вони зрозуміли правила, він не міг повернутися в той день — ні в тодеші, ні у власному тілі. Якщо вони не помилялися, час-там був певним чином прив'язаний до часу-тут, тільки він плинув швидше. Якщо вони зрозуміли правила… якщо взагалі були правила…

То, може, сам вирушиш туди й побачиш?

— Едді? Хочеш, щоб я загіпнотизував тебе? — Роланд уже витягнув з патронташа патрон. — Це допоможе тобі ясніше побачити минуле.

— Ні. Краще я піду з незатьмареною свідомістю.

Едді кілька разів стиснув і розтиснув кулаки, водночас глибоко вдихаючи й видихаючи повітря. Його серце билося не надто швидко, насправді воно вповільнювало свій темп, але кожен удар, здавалося, відгукувався в усьому тілі. Господи, усе це було б набагато простіше, якби існували якісь ручки управління, які можна було б покрутити, щоб обрати потрібний час і місце, як на машині часу професора Пібоді[52] чи в тому фільмі про морлоків![53]

— Слухай, я нормально виглядаю? — спитав він у Роланда. — Тобто якщо я опинюся серед білого дня на Другій авеню, чи не збіжаться всі на мене подивитися?

— Якщо з'явишся перед людьми, неодмінно збіжаться. Раджу тобі не звертати уваги на тих, хто схоче з тобою побесідувати на цю тему, й одразу піти звідти.

— Це само собою. Я питаю, як мій одяг.

Роланд ледь помітно знизав плечима.

— Едді, я не знаю. Це твоє місто, не моє.

На це Едді міг би заперечити. Його місто — Бруклін. Тобто був його містом. На Мангетгені він бував зрідка, раз на місяць, не більше, і думав про нього як про закордон. Але, здається, він зрозумів, про що йдеться Роландові. Він подивився на себе неупередженим поглядом і побачив просту фланелеву сорочку з роговими ґудзиками, темно-сині джинси з гладенькими нікелевими заклепками замість мідних, ширінку на ґудзиках. (Застібки-блискавки Едді бачив у Ладі, але відтоді вони йому не траплялися на очі.) Після цієї ретельної інспекції він вирішив, що на нью-йоркських вулицях зійде за нормального. Якщо хтось придивиться до нього уважніше, то подумає, що він офіціант, який у свій вихідний закосив під хіпі. Але він сумнівався, що перехожі кидатимуть на нього навіть побіжні погляди. Проте була одна штука, яку він міг би додати до свого прикиду…

— У тебе є шмат шкіри? — спитав він у Роланда.

Надра печери вибухнули голосом містера Тьюбзера, вчителя Едді з п'ятого класу.

— Ти мав здібності! — скорботно закричав учитель. — Ти був чудовим учнем, і подивися, на що ти перетворився! Чому ти дозволив братові себе зіпсувати?

— Він дозволив мені померти! Він мене вбив! — схлипуючи, люто вигукнув Генрі.

Роланд зняв з плеча свій кошіль, поклав його на підлогу біля входу в печеру поруч з рожевою сумкою, відкрив і покопирсався там. Едді гадки не мав, скільки різних речей лежало в цьому кошелі, знав тільки, що він здавався бездонним. Нарешті стрілець знайшов те, про що питав Едді, й простягнув йому смужку шкіри.

Поки Едді підв'язував нею волосся (цей штрих мав довершити артистично-хіпозний образ), Роланд витяг із сумки те, що називав трофейним мішком, відкрив і заходився його спорожняти. Першим з'явився напівпустий кисет з тютюном, який подарував йому Каллаген, потім світло побачили монети й банкноти різних країв, набір для шиття, залатана чашка, яку він перетворив на компас неподалік від Шардикової галявини, шмат старої карти і нову карту, що її намалювали йому близнюки Тейвері. Коли мішок спорожнів, стрілець витяг з кобури на лівому стегні великого револьвера з сандаловим руків'ям. Прокрутив циліндр, перевірив набої, кивнув і поставив циліндр на місце. Потім поклав револьвер у мішок, міцно стягнув шворки і зав'язав їх тугим вузлом, що миттєво розв'язувався, якщо потягти. І простягнув мішок Едді, тримаючи його за потерту лямку.

Спочатку Едді відмовлявся його брати.

— Ні, чувак, це твій револьвер.

— За останні тижні ти носив його стільки ж, скільки і я. А може, навіть більше.

— Так, Роланде, але ми говоримо про Нью-Йорк. У Нью-Йорку всі крадуть.