Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 111

— Допоможи мені! Благаю, допоможи! — вигукує отець Каллаген і мчить просто на шибку, плечем уперед. Ще одна рука ковзає по його голові, намагаючись вчепитися в волосся, а потім зникає. Шибка осипається довкола нього скалками, і от він уже стоїть у холодному повітрі, під лапатим снігом. Він дивиться униз під лаковані черевики, теж куплені з цієї сприятливої нагоди, і бачить Мічиган-авеню, іграшкові машини й людей, схожих на мурах.

Він відчуває їхнє розчарування — Сейра, людей закону й упирів, що скупчилися біля розбитого вікна й дивляться, очам не вірячи.

«Це справді виведе мене з гри навіки… чи не так?» — думає Каллаген.

А потім з дитячим подивом: «Це моя остання думка. Це кінець».

І він падає.

Каллаген замовк і, трохи соромлячись, подивився на Джейка.

— А ти пам'ятаєш, як це було? Як ти… — Він прочистив горло. — …помирав?

Джейк серйозно кивнув.

— А ви хіба ні?

— Я пам'ятаю, як дивився на Мічиган-авеню під моїми новими черевиками. Пам'ятаю, якими були відчуття, коли я стояв у повітрі… начебто стояв… посеред снігопаду. Пам'ятаю, як Сейр щось кричав якоюсь іншою мовою. Лаявся. Такі горлові слова могли бути лише лайкою. Пригадую, я ще подумав: «Він перелякався». Такою й була моя остання думка — про те, що Сейр перелякався. Потім настала темрява. Я ширяв у ній. Десь віддалік лунав передзвін, і він наближався, неначе дзвіночки було прикріплено до якоїсь машини, що повним ходом летіла мені назустріч.

Там було світло. Я бачив світло у темряві. Я подумав, що це досвід смерті, описаний Кюблер-Рос, і пішов на світло. Мені було однаково, де вмирати, тільки б не на Мічиган-авеню, з потрощеними кістками, в калюжі крові й оточенні натовпу. Але я не розумів, як таке могло статися. Не можна впасти з тридцять третього поверху, а потім отямитися.

А ще я хотів забратися подалі від тих дзвоників. Їхня гучність невпинно наростала. У мене засльозилися очі. Звісно, я радів, що мої очі й вуха досі зі мною, але той передзвін робив усю вдячність, яку я відчував, суто теоретичною.

Я подумав: «Мені треба дійти до цього світла». І я побрів до нього. Я…

Він розплющує очі, але ще до цього ніздрі вловлюють запах. То пахощі сіна, тільки дуже слабкі, майже вивітрені. Можна сказати, привид запаху. А він сам? Чи він привид?

Він сідає й роззирається довкола. Якщо це загробне життя, тоді всі священні книги світу, включаючи ту, за якою він проповідував сам, помиляються. Тому що він не в раю і не в пеклі. Він у стайні. На підлозі — жмути білої давньої соломи. У дощаних стінах — тріщини, крізь які ллється яскраве світло. Те світло, на яке він ішов з пітьми, думає він. Світло пустелі. Чи є в нього конкретні причини так вважати? Можливо. Повітря, яке він втягує крізь ніздрі, сухе. Це те саме, що вдихати повітря іншої планети.

«Може, це і є інша планета, — думає він. — Планета Загробне Життя».

Передзвін ще не стих, він приємний і жахливий водночас, але вже потроху стихає… стихає… і замовкає. Каллаген відчуває слабкі подмухи гарячого вітру. Він проникає крізь шпарини в стінах, і кілька соломинок піднімаються над підлогою, кволо танцюють і знову лягають.

Тепер з’являється інший шум. Аритмічний стукіт. Якась машина, і не в найкращому (судячи зі звуку) стані. Він підводиться. Тут спекотно, і на обличчі та руках одразу ж виступає піт. Він дивиться на себе й бачить, що новий одяг із «Ґранд-Рівер» десь подівся. На ньому джинси й блакитна сорочка, тонка й м’яка від частого прання. На ногах пара старих чобіт зі стоптаними підборами. Схоже, в них пройшли не одну спраглу милю. Він згинає ноги, намагаючись відчути, чи є переломи. Начебто немає. Потім руки. Нема. Він пробує клацнути пальцями. Вони легко виконують завдання — лунає тихе сухе клацання, наче переламуються галузки.

«Невже все моє життя було сном? — думає він. — А це дійсність? Якщо так, то хто я і що тут роблю?»

А з напівмороку за його спиною долинає той незмінний стомлений звук: стук-СТУК-стук-СТУК-стук-СТУК.

Він повертається в той бік і охкає від побаченого. Посеред покинутої стайні стоять двері. Їх не вмонтовано в стіну, вони просто стоять. Завіси є, але, наскільки він може бачити, вони кріплять двері лише до повітря. Посередині видніють ієрогліфи. Він не може їх прочитати. Підходить ближче, наче це допоможе їх зрозуміти. І в певному сенсі допомагає. Бо він бачить, що дверна ручка — кришталева, з вирізьбленою на ній трояндою. А він читав Томаса Вулфа: камінь, троянда, незнайдені двері. Камінь, троянда, двері. Каменя ніде немає, але, можливо, саме його позначає ієрогліф.

«Ні, — думає він. — Ні, це слово „незнайдені“. Може, камінь — це я».

Він торкається кришталевої ручки. Немовби за сигналом

(сіґулом, думає він)

машинний стукіт стихає. Дуже слабкий і дуже віддалений, долинає до його вух передзвін. Він пробує повернути ручку. Вона не піддається. Ні на крихту не повертається. Таке враження, що її вмуровано в бетон. Коли він приймає руку, дзеленчання припиняється.

Він обходить двері, щоб побачити їх з іншого боку, й вони зникають. Повертається назад, і вони виявляються на місці. Він тричі повільно обходить їх по колу, відмічаючи точку, в якій двері зникають з одного боку й з’являються з іншого. Він змінює напрям на протилежний. Те саме. Що за дурня?

Він задумливо роздивляється двері, потім іде в глиб стайні, шукаючи машину, яку чув. Іти не боляче. Якщо він тільки-но впав з висоти, його тіло ще не отримало про це сигнал. Але ж як тут спекотно!

Він проходить повз кінські стійла, давно покинуті. Бачить купу давнього сіна, на ній — складену ковдру й дошку для нарізання хліба. На ній лежить шматок сушеного м’яса. Каллаген піднімає його, нюхає, відчуває запах солі. «Солонина», — думає він і відправляє м’ясо до рота, не надто боячись отруїтися. Чи можна отруїти того, хто вже й так мертвий?

Жуючи, він продовжує свій огляд. В глибині стайні є маленька кімната, більше схожа на прибудову. У її стінах кілька шпарин, крізь які він зазирає всередину й бачить машину, що стоїть на бетонному острівці. Усе в стайні шепоче про довгі роки й запустіння, але цей пристрій, схожий на машину для доїння корів, здається новісіньким. Ні іржі, ні пилу. Каллаген підходить ближче. Збоку в апараті стирчить хромована рурка. Під нею — стік для води. Сталеве кільце довкола нього вологе. Зверху на машині є маленька металева пластинка, біля неї — червона кнопка. На пластинці вибито напис:

На червоній кнопці — слово «УВІМК» Каллаген натискає її. Втомлений стукіт поновлюється, і за мить з хромованої рурки уже тече вода. Він підставляє руки. Вода крижана, тисячами голок коле перегріту шкіру. Він п’є. Вода ні солодка, ні кисла, і він думає: «На великих глибинах такого поняття, як смак, не існує. Це…»

— Здоров, фадда.

Від несподіванки Каллаген скрикує. Його руки злітають угору, і на мить діаманти крапель зблискують у запиленому сонячному промені й падають між двома покорченими дошками. Він рвучко повертається на стесаних підборах чобіт. За дверима насосної зали стоїть чоловік у мантії з каптуром.

«Сейр, — думає Каллаген. — Це Сейр, він пішов за мною слідом, пройшов крізь ті бісові двері…»

— Спокійно, — каже чоловік у мантії. — «Легше на поворотах», як сказав би стрільців новий друг. — І довірчим тоном: — Його звуть Джейк, але економка зве його Бамою. — А потім жвавим тоном людини, якій щойно сяйнула геніальна думка: — Я ж можу тобі його показати! Їх обох! Може, ще не пізно! Ходімо! — Він простягає руку. Пальці, що стримлять з рукава мантії, довгі, білі й якісь неприємні. Як воскові. Каллаген не зрушує з місця, чоловік у мантії намагається його напоумити. — Ходімо. Ти не можеш тут залишатися. Це лише придорожня станція. Тут ніхто не залишається надовго. Ходімо.