Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 106

— Ну й хрін з нею, — видихає Ленні/Білл, не перестаючи тягтися скальпелем. Каллаген бачить гостре, як бритва, лезо, що тремтить від збудження, яке передається йому від пальців. Потім воно зникає з його поля зору. Щось холодне торкається його лоба, одразу ж стає розпеченим, а Шерлок Голмс так і не приходить на допомогу. Ось уже кров заливає йому очі, застилаючи зір, а їх усе нема — Джеймса Бонда Перрі Мейсона Тревіса Лі Еркюля Пуаро Міс Довбаної Марші, нікого.

В його пам’яті зринає довге біле обличчя Барлоу. Волосся вампіра розвівається довкола його голови. Барлоу простягає руки.

— Підійди, фальшивий священику, — каже він. — Пізнай істинну релігію. — З сухим тріском вампірові пальці двічі переламують хрестика — подарунок від матері.

— Ох ти ж, тупий засранцю, — стогне Джордж/Норт, — це не свастика, це довбаний хрест! Ану віддай!

— Норте, дай я хоч спробую, я ще не закінчив!

Вони чубляться над ним, як малі діти, а його яйця болять, і ниє зламана щелепа, і зір застує потік крові. Скільки було суперечок у сімдесяті роки про те, живий Бог чи помер. Та ж подивіться на нього! Лише подивіться! Які можуть бути сумніви?

І саме тієї миті з’являється кавалерія.

— Що саме ти маєш на увазі? — спитав Роланд. — Мені кортить це почути, отче.

Вони досі сиділи за столом на веранді, але вечеря скінчилася, сонце сіло і Розаліта винесла свічники. Каллаген перервав свою розповідь, щоб запросити її приєднатися до них, і вона сіла. За сітками від комах, на темному подвір'ї, дзижчали спраглі світла комахи.

Джейк відправив імпульс і прочитав стрільцеві думки. Втративши терпець від усієї цієї секретності, він запитав сам:

— Отче, кавалерією були ми?

Вираз крайнього здивування на Роландовому обличчі змінився усмішкою. Та Каллаген здивовано глянув на нього.

— Ні, — сказав він. — Не думаю.

— Ти не бачив їх, адже так? — спитав Роланд. — Ти так і не побачив людей, котрі тебе врятували.

— Я вже казав, що в Братів Гітлера був ліхтарик, — продовжив розповідь Каллаген. — Це правда. Але в тих інших хлопців, у кавалерії…

Хай хто вони такі, у них прожектор. Він заливає колишню пральню світлом, сліпучішим за спалах дешевого «полароїда», і на відміну від спалаху, світло постійне. Джордж/Норт і Ленні/Білл затуляють очі. Каллаген би теж затулив, якби його руки не були зв’язані.

— Норте, кидай пістолет! Білле, кинь скальпель! — Голос, що лине з-за величезного ліхтаря, лячний, бо його власник переляканий. Це голос людини, яка здатна практично на все. — Рахую до п’яти, а потім пристрелю вас обох, бо ви на це заслуговуєте. — І голос за ліхтарем починає рахувати, але не повільно й помпезно, а в страхітливому темпі. — Раздватричотири… — Неначе власникові голосу не терпиться вистрелити, а для цього швидше покінчити з бісовими формальностями. У Джорджа/Норта й Ленні/ Білла нема часу на роздуми. Вони жбурляють пістолет і скальпель на підлогу, пістолет вистрілює, вдарившись об запорошений лінолеум, лунає гучне «БАХ», наче з іграшкового пістолета, зарядженого кульками. Каллаген гадки не має, куди влучила куля. Можливо, навіть у нього. А якби це сталося, він би відчув? Сумнівно.

— Не стріляй, не стріляй! — вищить Ленні/Білл. — Ми не, ми не, ми не…

— Що ви «не»?

Продовжити цю думку Ленні/Білл неспроможний.

— Руки вгору! — Це вже інший голос, але він теж іде з-за сліпучого, як сонячна гармата, сяйва. — Тягніться до неба! Негайно, момзери!

Їхні руки злітають догори.

— Ні, з цим заждіть, — каже перший голос. Напевно, вони чудові хлопці, Каллаген би залюбки включив їх до свого списку кандидатів на отримання різдвяних листівок, але відчувається, що вони ніколи не робили нічого подібного. — Роззувайтеся! Штани геть! Ворушіться!

— Якого хріна… — починає Джордж/Норт. — Ви що, копи? Тоді прочитайте нам наші права, нашу довбану Міранду…

За сяйвом лунає постріл. Каллаген бачить помаранчевий спалах. Напевно, це пістолет, але порівняно зі скромною пукалкою тридцять другого калібру він як яструб поряд з колібрі. Гуркіт вибуху колосальний, а одразу за ним сиплеться тиньк і в приміщенні здіймається хмара старої пилюки. Джордж/Норт і Ленні/Вілл кричать. Каллагену здається, що один з його рятівників, можливо, той, хто не стріляв, теж скрикує.

— Роззувайтеся й скидайте штани! Швидко! Швидко! Раджу встигнути до того, як я дорахую до тридцяти, інакше ви трупи! Раздватричотирип’я…

Темп рахунку знову не залишає часу на роздуми, не кажучи вже про заперечення. Джордж/Норт пробує сісти, і Голос номер два попереджає:

— Тільки сядь, і тобі гаплик.

Тож Брати Гітлера вовтузяться довкола рюкзака, «полароїда», пістолета і ліхтарика, як дурні чаплі, стягаючи взуття під акомпанемент Голосу номер один, який продовжує рахувати вбивчими темпами. Взуття летить на підлогу, штани спускаються. На Джорджеві сімейні труси, тоді як Ленні надає перевагу коротким. Від стояка Ленні не лишилося й сліду — його стояк вирішив узяти відгул до ранку.

— А тепер вимітайтеся, — каже Голос номер один.

Джордж повертається обличчям до світла. Його кофта «Янкіз» звисає на труси, які м’якими хвилями спускаються аж до колін. Поясна сумка досі на ньому. Його литки м’язисті й накачані, але вони тремтять. І обличчя Джорджа витягається від раптового усвідомлення й переляку.

— Хлопці, слухайте, — каже він, — якщо ми вийдемо звідси, не прикінчивши цього типа, вони нас уб’ють. Вони дуже погані…

— Якщо ви, засранці, будете ще тут, коли я дорахую до десяти, — каже Голос номер один, — я сам вас уб’ю.

А Голос номер два додає з якимось істеричним презирством:

— Ґай кокніф єн йом, боягузливі гівнюки! Залишайтеся чи отримайте кулю — яка різниця?

Згодом, перепитавши про цю фразу дюжину євреїв, які лише здивовано хитали головами, Каллаген натрапить у Топіці на літнього чоловіка, який перекладе йому «гай кокніф єн йом». Це означає «іди посери в океан».

Джордж/Норт і Ленні/Білл обмінюються мультиплікаційним поглядом нерішучості, а тоді прожогом летять у трусах до дверей. Великий прожектор повертається слідом за ними. Вони надворі, втекли.

— Піди за ними, — звертається охриплий Голос номер один до свого напарника. — Якщо їм заманеться повернутися…

— Добре, добре, — відказує Голос номер два і виходить.

Лунає клацання, і яскраве світло гасне.

— Перевернися на живіт, — наказує голос Номер один.

Каллаген пробує сказати йому, що він не зможе, що його яйця набрякли й стали завбільшки з два чайники, але через зламану щелепу з його рота виходить лише белькотіння. Він знаходить вихід, перекотившись на лівий бік, наскільки він у змозі це зробити.

— Не ворушися, — каже Голос номер один. — Не хочу тебе порізати. — Це не голос людини, яка заробляє собі на життя таким промислом. Каллаген це розуміє навіть попри стан, у якому зараз перебуває. Чоловік дихає з присвистом, час від часу тамуючи подих. Каллаген хоче йому подякувати. Одне діло рятувати незнайомця, коли ти коп, пожежник чи охоронець. І геть інше — якщо ти пересічний громадянин. Саме до таких і належить його рятівник, обидва його рятівники, хоча він гадки не має, чому вони так добре підготувалися. Звідки вони знали імена Братів Гітлера? І де саме зачаїлися? Вони прийшли знадвору чи були вже тут, у старій порожній пральні? І багато інших питань. Але Каллагену не так уже й цікаво. Бо хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні його життя. І це головне, єдине, що має значення. Джордж і Ленні вже майже підчепили його на гачок, але кавалерія ввірвалася останньої миті, як у кіно з Джоном Вейном.

Каллагену хочеться подякувати цьому чоловікові. Де Каллагену хочеться опинитися, то це в машині «швидкої», яка мчить до лікарні, поки ті панки не підстерегли власника Голосу номер один надворі чи власник Голосу номер один не сконав від серцевого нападу через хвилювання. Він хоче висловити подяку, але в роті знову каша, наче він п’яний. Ровен називав таке говоріння нісенітним. «Лаку-у» — от і все, що йому вдається вимовити.