Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 103

Вона йде. Ті розважливі низькі підбори цокотять коридором, віддаляючись. Лише коли звук кроків стихає й залишає його наодинці з постійним пищанням апаратів, він розуміє, що тремтить усім тілом. Це не може бути біла гарячка, але відчуття таке саме, чорт забирай.

Коли з-під щільного покрову бинтів лунає голос Ровена, Каллаген мало не скрикує, Слова його друга звучать нечітко, але Каллаген розбирає їх без проблем.

— Вона сьогодні вже разів з вісім читала свою маленьку проповідь. Але вона не згадує, що того року, коли я взяв другу премію в Белуа, в конкурсі брало участь лише п’ятеро людей. Мабуть, війна геть-чисто позбавила людей поетичного дару. Як справи, Доне?

У нього погана вимова, голос скрегоче, але в тому, що це Ровен, сумніву нема. Каллаген підходить до нього і бере за руки, які лежать на ковдрі. Ровен несподівано міцно стискає його долоні.

— Що ж до роману… то був третьосортний Джеймс Джонс, і це погано.

— Як почуваєшся, Ровене? — питає Каллаген.

Тепер він сам плаче. Чортова кімната скоро попливе перед очима.

— Чесно кажучи, не дуже, — каже чоловік під бинтами. Тоді: — Дякую, що прийшов.

— Нема за що, — каже Каллаген. — Ровене, тобі щось потрібно? Що я можу для тебе зробити?

— Ти можеш триматися подалі від «Домівки», — відповідає Ровен. Його голос слабне, але руки досі стискають Каллагенові. — Їм потрібен був не я. Вони приходили по тебе. Розумієш мене, Доне? Вони шукали тебе. Весь час запитували, де ти, і під кінець я б не витримав, розповів би все. Якби знав, де ти. Але, звісно, я не знав.

Котрийсь із апаратів починає пищати частіше, частота наближається до тієї межі, коли спрацьовує сигнал тривоги. Каллаген не може цього знати, але знає. Якимось чином.

— Ровене… у них були червоні очі? Вони були вдягнені… не знаю… в довгі плащі? Схожі на тренчі. Вони приїхали на великих химерних машинах?

— Нічого подібного, — шепоче Ровен. — Їм було під тридцять, але вдягнені, як підлітки. І схожі були на підлітків. Ці хлопці виглядатимуть, як підлітки, ще років з двадцять… якщо проживуть стільки… а тоді одного дня зненацька постаріють.

«Лише пара панків. Він це має на увазі?» — думає Каллаген. Найпевніше, так і є, та це не означає, що Братів Гітлера не найняли люди закону, щоб вони виконали це завдання. Це логічно.

Навіть у газетній замітці, хоч і короткій, зазначалося, Ровен Маґрудер не був типовою жертвою Братів.

— Тримайся подалі від «Домівки», — шепоче Ровен, але Каллаген не встигає пообіцяти, бо сигнал тривоги таки спрацьовує. На якусь мить Ровенові руки стискаються, і Каллаген відчуває дух давньої енергії цього чоловіка, дикої й нестримної, яка допомагала тримати двері «Домівки» відчиненими попри те, що рахунок у банку був геть порожній, тієї енергії, що приваблювала людей, які могли робити все те, чого не міг Ровен Маґрудер.

Потім кімната наповнюється медсестрами, лікар з набундюченим обличчям кричить, щоб йому принесли карту пацієнта, дуже скоро повернеться Ровенова сестра-близнючка, і цього разу, напевне, дихатиме полум’ям. Каллаген вирішує, що час непомітно зникнути з цієї богадільні. А також з великої богадільні під назвою Нью-Йорк. Скидається на те, що ним досі цікавляться люди закону, дуже цікавляться. І якщо в них є якась головна база, то розташовується вона, найпевніше, тут, у Місті розваг, США. Отож повернутися на Західне узбережжя буде хорошою ідеєю. Він не може собі дозволити ще одного квитка на літак, але грошей вистачить, щоб проїхатися на Великому Сірому Собаці. Також не вперше. Ще одна подорож на захід, чом би й ні? Він дуже чітко уявляє себе: чоловік на місці 29 С з нерозпакованою пачкою сигарет у нагрудній кишені сорочки, невідкоркованою пляшкою віскі «Ерлі Таймз» у паперовому пакеті, романом Джона Д. Макдоналда, також новим і нерозгорнутим, на колінах. Можливо, він буде вже на іншому боці Гудзону, проїжджатиме Форт-Лi, заглибившись у перший розділ і попиваючи віскі, ще до того, як відключать усі апарати в палаті 577 і його давній друг піде в темряву, назустріч тому, що нас там очікує.

— 577, — сказав Едді.

— Дев'ятнадцять, — полічив Джейк.

— Прошу? — знову не зрозумів Каллаген.

— П'ять, сім і сім, — пояснила Сюзанна. — Якщо додати, вийде дев'ятнадцять.

— Це щось означає?

— «А разом означають „мама“, те слово, що для мене важить цілий світ»,[45] — сентиментально всміхаючись, процитував Едді.

Сюзанна вирішила не звертати на нього увагу.

— Ми не знаємо, — відповіла вона. — Але ти не виїхав з Нью-Йорка, правда? Якби виїхав, то тебе не прикрасили б оцим. — Вона показала на його лоб, де був шрам.

— Виїхав, — сказав Каллаген. — Але не так скоро, як сподівався. Вийшовши з лікарні, я збирався повернутися на автовокзал Порт-Оториті й купити квиток на сороковий автобус.

— А куди він іде? — поцікавився Джейк.

— Жаргоном мандрівних робочих це означає якнайдалі. Якщо, приміром, ти купуєш квиток до Фербенкса, штат Аляска, то поїдеш на сороковому автобусі.

— У цьому світі автобус би назвали дев'ятнадцятим, — вставив Едді.

— Їдучи, я згадував давні часи. Деякі спогади були смішними, як-от тоді, коли ініціативна група клієнтів «Домівки» влаштувала циркове шоу. Деякі були страшними, як той вечір перед вечерею, коли один каже: «Годі колупатися в носі, Джефі, мене нудить», а Джефі відповідає: «Поколупайся у цьому», — і витягає величезного ножа. Не встигли ми ворухнутися чи навіть зрозуміти, що відбувається, як Джефі перерізає іншому хлопцеві горло. Лупе кричить, я волаю: «Господи Боже мій!», а кров б'є фонтаном, бо він зачепив сонну артерію — а може, то була яремна вена, — потім Ровен вибігає з туалету. Однією рукою він притримує спущені штани, а в другій тримає рулон туалетного паперу. І знаєте, що він зробив?

— Скористався папером, — сказала Сюзанна.

Каллаген широко всміхнувся і від цього наче помолодшав.

— Так, срака-мотика. Хляпнув рулон на те місце, звідки струменіла кров, і закричав до Лупе, щоб той дзвонив 211, бо в ті часи «швидку» викликали за цим номером. А я стою і дивлюся, як білий туалетний папір стає червоним, помалу промокаючи до картонної серцевини. Ровен сказав: «Вважай це найбільшим у світі порізом під час гоління», — і ми засміялися. Ми сміялися довго, поки з очей не бризнули сльози.

Я багато згадував зі старих часів. Про хороше, погане і зле. Пам'ятаю, зайшов до «Смайлерз Маркета» і купив кілька банок «Бадвайзера» в паперовому пакеті. Випив одну і пішов далі. Я не думав про те, куди йду — принаймні на свідомому рівні, — але в моїх ніг, напевно, була власна свідомість, бо коли я роззирнувся, то побачив, що вони принесли мене до того місця, куди ми інколи ходили повечеряли, коли були, як то кажуть, при грошах. На перехресті Другої і П'ятдесят другої.

— «Чу-Чу», — сказав Джейк.

Каллаген здивовано глянув на нього й перевів погляд на Роланда.

— Стрільцю, ваша компанія починає мене лякати.

Роланд лише зробив свій улюблений жест пальцями: продовжуй, друже.

— Я вирішив з'їсти гамбургер в пам'ять про давні часи, — повів далі Каллаген. — А поки їв, зрозумів, що не хочу залишати Нью-Йорк, не зазирнувши востаннє всередину «Домівки» через вікно на фасаді. Я міг би стати на протилежному боці вулиці, як у ті часи, коли вештався там після смерті Лупе. Чом би й ні? Раніше мене ніколи там не помічали. Ні вампіри, ні люди закону. — Він обвів своїх слухачів поглядом. — Не можу зараз сказати, чи справді я так вважав, чи то була якась досконала самогубча гра розуму. Я можу згадати багато своїх відчуттів того вечора, що казав і як думав, але не це.

Хай там як, але до «Домівки» я так і не дійшов. Розплатившись за гамбургер, я рушив у бік Другої авеню. «Домівка» була на розі Першої та Сорок сьомої, але я не хотів іти навпростець, тож вирішив піти до перехрестя Першої та Сорок шостої.