Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 100

— Я не розумію, чим це поможе.

У справі Вовків, яка так тривожила цього старого й решту мешканців Кальї Брин Стерджис, ця інформація могла виявитися некорисною. Але Роланд мав інші турботи й потреби — важливіші справи, як любила казати Сюзанна. Він стояв і дивився на Хенчика, не знімаючи долоні з кришталевої ручки дверей.

— Вони були трохи прочинені, — нарешті здобувся на слова Хенчик. — Як і скринька. Лише трохи прочинені. Той, кого називають Старим, лежав лицем униз там. — Він показав на землю, всипану щебенем і кістками, на те місце, де були зараз Роландові ноги. — Скринька лежала біля його правої руки, відчинена от на стільки. — Хенчик показав великим пальцем і мізинцем відрізок у два дюйми. — А з неї лунали звуки каммен. Я вже чув їх раніше, але ще ніколи вони не були такими гучними. Від них мої очі заболіли й засльозилися. Джемін закричав і рушив до дверей. Руки Старого лежали розкинуті на землі, Джемін наступив на одну з них і навіть не помітив…

…Двері були лише прочинені, як і скринька, але з них лилося жахливе світло. Я багато подорожував, стрільцю, побував у різних часах і просторах, бачив інші двері й дірки в реальності — тодеш-такен, але такого світла не бачив ніколи. Воно було чорним, як уся пустка, що існувала від початку часів. Але водночас у ньому була ще й червона цятка.

— Око, — сказав Роланд.

— Око? Ти кажеш це серйозно?

— Я так думаю, — відповів Роланд. — Чорноту, яку ти бачив, навіює чорна Тринадцятка. А червоне — то, можливо, око Багряного короля.

— Хто він?

— Я не знаю. Знаю лишень, що він перебуває далеко на сході звідси, в Краї грому чи навіть за ним. Я думаю, що він може бути Вартовим Темної вежі. Можливо, він навіть вважає, що вона йому належить.

На Роландову згадку про Вежу старий закрив очі руками. То був знак глибинного релігійного страху.

— Що сталося далі, Хенчику? Скажи, прошу.

— Я простягнув руку, хотів було відтягти Джеміна від дверей, та потім згадав, як він наступив лежачому на руку підбором чобота, і не наважився. Подумав: «Хенчику, якщо ти це зробиш, він потягне тебе з собою». — Старий пильно подивився на Роланда. — Ти знаєш, що ми часто подорожуємо і дуже рідко чогось боїмося, бо довіряємо Вищій Силі. Але мені стало страшно, я злякався того світла і передзвону. — Він трохи помовчав. — Вони жахали мене. Досі я ніколи ні з ким не говорив про той день.

— Навіть з отцем Каллагеном?

Хенчик похитав головою.

— Він не заговорив до тебе, коли отямився?

— Він спитав, чи він мертвий. Я відповів, що коли так, то ми всі неживі.

— А що було з Джеміном?

— Помер за два роки по тому. — Хенчик постукав рукою по своїх грудях під чорною сорочкою. — Серце.

— Скільки років тому ви знайшли тут Каллагена?

Хенчик похитав головою, описуючи підборіддям широкі дуги, — той жест був настільки характерний для манні, що, напевно, його передавали у спадок.

— Стрільцю, я цього не знаю. Тому що час…

— Так, дрейфує, — нетерпляче обірвав Роланд. — Мене цікавить, що думаєш ти. Скільки років?

— Більш ніж п'ять, бо тепер у нього є церква й купа забобонних дурнів, які до неї ходять.

— Що ти зробив? Як урятував Джеміна?

— Упав на коліна й зачинив скриню. То було єдине, що спало мені на думку. Якби я завагався бодай на секунду, то загубився б, я цього певен, бо звідти лилося те саме чорне світло. Воно позбавляло мене сили… й розуму.

— Не сумніваюся, — похмуро мовив Роланд.

— Але я зробив усе швидко. І коли кришка скрині, клацнувши, зачинилася, двері захряслися. Джемін гатив у них кулаками, кричав і благав пустити його. А тоді зомлів. Я витяг його з печери. Обох їх витяг. Трохи полежавши на свіжому повітрі, обидва прийшли до тями. — Хенчик підняв руки й знову опустив, наче промовляючи: «От і все».

Роланд востаннє посмикав за ручку. Як і раніше, вона лишалася нерухомою. Але якщо принести кулю…

— Повертаймося, — сказав він. — Мені хотілося б встигнути до панотця ще до вечері. Тобто швидко зійти вниз до коней, а потім ще швидше їхати верхи.

Хенчик кивнув. Борода добре приховувала всі емоції, але Роландові здалося, що на його обличчі промайнуло полегшення від того, що вони вже йдуть. Та стрільцю й самому полегшало на душі. Врешті-решт, кому сподобається слухати звинувачувальні крики своїх небіжчиків матері й батька, що підносяться з темряви? Не кажучи вже про крики мертвих друзів.

— А що сталося з апаратом, який розмовляв? — поцікавився Роланд, коли вони вже спускалися.

Хенчик стенув плечима.

— Знаєш, що таке байдерейки?

Батарейки. Роланд кивнув.

— Поки вони працювали, машина весь час, знову і знову крутила одне й те саме повідомлення, те, в якому нам наказували йти до Печери голосів і знайти там чоловіка, двері й диво. Ще там була пісня. Ми дали її послухати панотцеві, і він заплакав. Спитай його про неї, бо ця пісня — частка його історії.

І знову Роланд кивнув.

— А потім байдерейки вичахли. — Те, як Хенчик знизав плечима, свідчило про його зневагу до машин і до зниклого світу разом з ними. — Ми витягли їх. На них був напис «Дюрасел». Ти чув про «Дюрасел», стрільцю?

Роланд похитав головою.

— Ми віднесли їх до Енді й спитали, чи не може він їх зарядити. Він поклав їх у самого себе, але вийняв так само порожніми й непридатними, як раніше. Енді сказав «вибачте». Ми сказали спасибі. — Хенчик знову презирливо стиснув плечима. — Ми відкрили машину (іншою кнопкою) і всередині побачили язик. Отакий довгий. — Хенчик показав руками довжину — чотири-п'ять дюймів. — У ньому було дві дірки. А всередині — щось блискуче й коричневе, схоже на стрічку. Панотець назвав це «касетною стрічкою».

Роланд кивнув.

— Хенчику, дякую тобі, що показав мені печеру й розповів усе, що тобі відомо.

— Я зробив те, що мусив. А ти виконаєш свою обіцянку. Адже так?

Роланд з Ґілеаду кивнув.

— Нехай Бог обере переможця.

— Еге ж, так ми кажемо. Ти говориш так, ніби добре нас знаєш. — Він замовк, кисло дивлячись на Роланда. — Чи просто намагаєшся догодити мені? Будь-хто, прочитавши Велику книгу, може говорити, як ми, поки рак на горі не свисне.

— Ти питаєш, чи я не плазую перед тобою тут, де ніхто нас не чує, крім них? — Роланд кивнув у бік белькотливої пітьми. — Сподіваюся, ти не настільки дурний.

Старий замислився над цим, потім простягнув свою вузлувату руку з довгими пальцями.

— Добра тобі, Роланде. Хороше ім'я, гарне.

Роланд теж простягнув праву руку. І коли старий потис її, він відчув перший глибинний різкий біль там, де найменше очікував його відчути.

Ні, ще ні. Найменше я очікую відчути його в другій. Тій, яка ще ціла.

— Можливо, цього разу Вовки вб'ють нас усіх, — сказав Хенчик.

— Можливо.

— І все ж, напевно, добре, що ми познайомилися.

— Так, напевно, — відповів стрілець.

Розділ ІХ

ЗАВЕРШЕННЯ РОЗПОВІДІ СВЯЩЕНИКА

(НЕЗНАЙДЕНІ)

— Ліжка готові, — сказала Розаліта Муньйос, коли вони повернулися.

Едді був такий зморений, що йому здалося, ніби вона сказала щось інше. Можливо, «час іти сапати город» або «в церкві зібралося п'ятдесят-шістдесят людей, які хочуть з вами зустрітися». Зрештою, хто говорить про ліжка о третій годині дня?

— Га? — втомлено перепитала Сюзанна. — Що кажеш, люба? Я не почула.

— Ліжка готові, — повторила Каллагенова робітниця. — Ви вдвох ідіть туди, де спали позаминулої ночі, а юний сеу може лягти в панотцевій спальні. Пухнастика можеш узяти з собою, Джейку, панотець дозволив. Він би й сам сказав, але нині день обходу хворих. Він причащає їх. — Останні слова вона вимовила з безсумнівною гордістю.

— Ліжка, — сказав Едді. Він досі не міг уторопати. Роззирнувся навколо, наче бажаючи пересвідчитися, що надворі ще світло і сяє сонце. — Ліжка?