Маруся - Шкляр Василь - Страница 57

— Біда, — сказав він. — Біда, ще й велика.

Глухенький з підозрою помацав себе за вухо. Було видно, що він пережив неабиякий струс, од якого відійде нескоро.

Сьогодні ополудні, сказав Глухенький, отамани знов мали зустрітися з Несміяном. Той цього разу приїхав набагато раніше за наших, і з ним було зо два десятки червоних. Це їх стільки зайшло до мене, сказав Глухенький, а в лісочку могло бути й більше. Він одразу здогадався, що пахне смаленим. Москалі розповзлися дворищем, заглядали в усі двері й закутки, тому він, Глухенький, зрозумів, що вони готують засідку. Але попередити отаманів не міг, бо з нього не зводили очей. Наших приїхало четверо: Ангел, Бугай, Шум і П’ята — шваґер Глухенького. Їхні ад’ютанти лишилися в акаційках, а самі отамани, нічого не підозрюючи, пішли до хати.

— Наші люди дуже довірливі, — сказав Глухенький і мимоволі знов полапав себе за вухо. — Ну, й попалися…

— Їх узяли живими? — спитала Маруся.

— П’яту, свояка мого, Несміян сам застрелив. А трьох — Ангела, Бугая і Шума — пов’язали. Дехто встиг вихопити ліворвера, та куди?.. Москалів тільки в хаті було з десяток, а попід хату збіглося більше. Ну, й ніхто ж такого не ждав. Ад’ютанти, що стояли в акаційках, кинулися на виручку, але їх постріляли.

Глухенький опустив голову, шморгнув носом.

— Мене опісля зв’язали. Не вбили, може, тому, що, думали, німий. Але ж покинули тут зв’язаного, щоб здох, чи як?

— Не знаю, — сказала Маруся. — Про це дізнаємося пізніше.

Щось у цій розповіді трохи не сходилося. Свідка, навіть німого, вони мали б прибрати відразу. А якщо цього не зробили, то або Глухенький чогось не домовляє, або вони знов сюди прийдуть. І то — ще сьогодні! Треба звідси мерщій зслизати.

— Мені пора, — сказала Маруся. — І вам я б не радила тут зоставатися.

— А бджоли? — спитав Глухенький.

— Вони вас підождуть.

— Москалі можуть спалити зимівник і бджіл.

— А вас — ні? — спитала Маруся.

— Може, пронесе, — сказав Глухенький, лапаючи себе за вухо. — Якщо відразу не порішили, то, гляди, пронесе.

— Ну, дивіться, — мовила на прощання Маруся. — Якщо пронесе, то я неодмінно до вас навідаюся.

— Так, звісно, — сказав він, не вловивши її натяку.

Маруся вийшла надвір і навпростець рушила до акаційок.

Господи, чого ж так холодно? Тут, у вибалку, зовсім немає вітру, на ній теплий кожушок, а холод пробирає наскрізь, гуляє в тілі, у грудях, наче там утворилась діра, утворилася порожнеча, в якій немає місця ні жалю, ні скорботі, ні болю, і навіть біда, що спіткала П’яту, Ангела, Бугая і Шума[76], не дістає до серця, наче його немає, наче його вийняли із грудей і поховали там, де немає нічиїх могил.

Виїхавши з балки, Маруся пустила сірого в галоп. Назустріч їй знову подув гострий вітер, але там, де була порожнеча, де була холодна діра, раптом зробилося гаряче. З лівої руки випливла вечорова зоря, показуючи їй дорогу.

До Плютовського лісу вона в’їхала перед світанком. У старому бору ще стояла така пітьма, що за нею Маруся не могла розгледіти кінських вух. Проте сірий упевнено ступав між деревами, не вихляв, не форкав, лише сухе галуззя потріскувало під його копитами. Невдовзі кінь зупинився, і Маруся почула, як він тривожно втягує ніздрями сире холодне повітря. Десь уже недалеко були люди, чи, може, сірий зачув кінський дух.

Злегка тріпнувши поводом, Маруся пустила його далі в глиб лісу й незабаром побачила сполохи багаття, які перебігали по мідних стовбурах сосон, здіймаючись до зелених крон. Вона спішилась і, зачепивши повід за сук, підійшла ближче; біля вогню сиділо два чатових козаки, а решта спали на купинах соснового гілля та падалишньої глиці. Щоб менше дошкуляв холод, вони полягали гуртками по три-чотири душі, притулившись один до одного.

Овва! Це були пилиповецькі гайдамаки, які після наскоку на Брусилів зворохобилися, одійшли від загону, а тепер, бач, повернули назад, мовби нічого не сталося. Наче вони — не вони. У головах цих хлопців завжди було забагато вітру, зате вони рідко оглядалися на ризик і страх. Ще вчора Маруся не пробачила б їм такого зухвалого вибрику, але зараз вона не мала серця на пилиповчан. Зараз у неї не було серця.

Біля багаття Маруся впізнала семінариста Кирика й Устима Гаркавого, якого всі називали Шановний, — не тому, що Устим був старшого віку і, як сам казав, калатав уже третю війну, а через те, що він звертався до всіх, ба навіть до свого коня і найлютішого ворога тільки цим словом — шановний. А тепер Шановний, вигрібаючи печену картоплю із приску, тихенько бідкався, чи пожалує їх Маруся, чи прожене, окаянних, туди, звідки вони прийшли. Кирик, пригрівшись коло вогню, уже клював носом і був певен, що це йому сниться, коли з темряви виринула постать Марусі й стала перед ними в освітленому вогнем колі. Та побачивши, як схопився на ноги Шановний, Кирик і собі виструнчився на повен зріст, знімаючи шапку, — хай це сон чи не сон, а честь треба знати. Шановний з Кириком винувато впустили голови на груди.

— Ми вернулися… — сказав Шановний розсипчастим голосом, наче в роті він тримав гарячу картоплину. Його похилена, підстрижена «під макітру» голова була втіленням самого покаяння.

— Вернулися, — повторив за ним Кирик, зіщулившись так, наче по його спині от-от мала походити нагайка.

Так він стояв якийсь час у заціпенінні, а коли підвів очі, то не побачив Марусю, нікого не побачив, окрім Шановного з покаянно похнюпленою головою. Потім вони подивилися один одному в очі, довго дивилися, боячись запитати, чи ти, Шановний (або чи ти, Кирику), бачив кого-небудь перед собою, але, так і не спитавши, разом опустилися кожен на свій пеньок, й оскільки багаття пригасло, то в потемку вони й самі нагадували два корчуваті пні.

Головний табір соколовців стояв трохи далі біля покинутої лісопильні, де ще вцілів обшарпаний дерев’яний барак, збереглися сторожка й сушарня — широке накриття від дощу й непогане стійло для коней. За дві доби козаки це місце встигли обжити — у барак наносили соломи з ближньої скирти, настягали пнів і колод для сидіння, на вогні поставили тагани з казанами й варили ячну кашу та джур[77], — за головний харч мали те, що й коні: овес і ячмінь. Зараз вони, окрім вартових, спали в бараку тим найміцнішим сном, який приходить лише перед світом. Не спав Василь Матіяш — сидів на кругляку під сторожкою, курив, ховаючи цигарку в рукав, хоч і ховатися не було від кого. Наслухаючи луск принишклого лісу та вдивляючись у вологу пітьму, він чекав, коли з неї, з пітьми, випливе білий кінь, а натомість побачив сірого. Напружився, здушив пучками пальців кінчик цигарки, та навіть тоді, коли впізнав вершницю, тривога не відпустила.

— Що трапилося? — спитав Матіяш, коли Маруся зіскочила з коня.

— Нічого, — сказала вона.

— А де ж… Нарцис?

— З ним усе добре.

— А це…

— А це сірий, — сказала вона й подумала, що кращого імені цьому коникові не придумати: нехай буде Сірий. — Що тут у нас?

— У нас?.. Тихо. Повернулися…

— Бачила. Ще?

З її голосу Василь відчував, що «добре не все», але допитуватися не годилося. Він розповів, що хлопці, котрі ходили на вивідки до Фастова, натрапили на ворога раніше, ніж сподівалися. До двох сотень червоних кіннотників стали на ніч у селі Веприк і вже цього ранку збираються вирушати на пошуки «банди Марусі». Якщо їм повідомили про напад на Брусилів, то, певніше за все, кіннота їхатиме на село Дідівщина. Випадає добра нагода привітати москалів на марші під лісом. Адже нас, сказав Матіяш, разом із пилиповчанами тут набереться півтори сотні шабель. «На ходу» сім легких кулеметів — чотири «люйси» і три «шоша». Набоїв, як і гранат, лишилося без запасу, але пошарпати червону «експедицію» вистачить.

— Зустрінемо, — сказала Маруся. — Станемо краєм лісу. А пилиповчани нехай уже зараз виходять наперед і шукають схованку, щоб ударити москалеві в потилицю.