Маруся - Шкляр Василь - Страница 50

Від’їжджаючи з Радомишля, Мозолін це саме сказав і голові ревкому Науменкові, більше того, він сказав, що вони тут, «місцеві орли», здатні ловити лише мух, на що товариш Наум (так його називали свої), закинувши назад голову, зареготав на всі кутні. Коли він випростав голову, Мозоліна перед ним уже не було, і Наум крикнув йому навздогін:

— Та я цієї ж ночі поставлю їй чорного хреста!

І під ту хвилю товариш Наум — у високих хромових чоботях, весь у чорній лискучій шкірі, похрещений ремінцями-портупеями, справді скидався на чорного князя ночі. А сміявся він так через те, що обвів кругом пальця цього задавакуватого осназівця, не сказавши йому, що Маруся уже в їхніх руках. Навіщо ділити славу з Мозоліним, якщо Наум може зробити все сам?

Він віддавався справі більше за всіх приїжджих вискочок, котрі зневажливо називали цей край ведмежим закутнем через його бездоріжжя, ліси й болота. Усі вони говорили майже одне й те саме: «Хохла можно задавить только террором! За одного бандита — жги все село». Наум не розумів такої жорстокості. Він був усією душею за соввласть, але не розумів, чому ті, хто бореться за владу робітників та селян, повинні палити села й розстрілювати невинних чи несвідомих людей. З людьми треба працювати. Він, Наум, навіть ночував у службовому кабінеті, забувши, коли востаннє спав на подушці. Підкладав під голову товсту підшивку старих газет «Радомыслянин», яка лишилася тут ще від земства, і так перебивався, не нарікаючи ні на які незгоди, ведмежі закутні та бездоріжжя. На газетах йому спалося краще, ніж на подушці, бо перед сном Наум завжди виривав із підшивки одну пожовклу сторінку й перечитував її від початку до кінця, ловлячи себе на думці, що давні газети часом цікавіші за теперішні, а головне — у них можна знайти чимало підказок на нинішній день. Приміром і в 1913 році писали, що Радомишльський повіт «полон медвежьих окраин, поэтому отличается от других уездов своим бездорожьем». Люди тут відрізані від усього світу, писала газета, й існують з натурального господарства. Ведмежі закутки оживають лише взимку, коли прокладаються санні дороги, «поэтому люди здесь, как манны с небес, ждут снега».

На цьому місці Наум замислювався над дивною штукою: бач як — коли природа відмирала, у «ведмежих закутках», навпаки, прокидалося життя. Щось тут було ненормальне, та разом із тим Наум думав, що й він ось тепер виглядає снігу, бо тоді легше буде ловити бандитів. Чимало ворохобників морози розженуть по хатах, а ті, що зостануться в лісах, ніде не пройдуть снігами безслідно.

У повітовій газетній хроніці його дуже зацікавив випадок, який стався в березні 1914 року в селі Заміри. Там у селянина Івана Процента (рідкісне прізвище як для ведмежих закутків, подумав Наум) украли коня вартістю 150 рублів. Розслідував цю крадіжку такий собі пристав Свиценко, але, видно, без особливого успіху, бо аж із Києва «привезли собаку-ищейку, которая своими поисками взбаламутила застоявшуюся тину сельской жизни». Пес пішов навпростець городами й через версту «вышел к дому подсудного «кацапа» Артема Баранова и, при толпе в 200 человек, набросился на него».

Спершу Наума здивувало те, що газета «Радомыслянин», яка виходила російською мовою, назвала Артема Баранова «кацапом». Зрозуміло, що так його називали селяни, якщо злодій прибився в їхній ведмежий закуток з Московщини, але ж газета могла б висловитися культурніше. Потім Наум подумав, що такий розумний собачка не зашкодив би і йому в пошукових роботах, а ще краще мати кілька вчених собак, тоді можна з ними проводити облави й у лісі, і по хуторах. Нехай би, хе-хе, вчені пси «взбаламутили тину сельской жизни».

Але найдужче вразило Наума повідомлення «Радомыслянина» за 19 квітня 1913 року про неймовірну подію, яка сталася в селі Горбулеві, нині бандитському гнізді Соколовських. Ця коротенька замітка так приголомшила Наума, що він довго не міг заснути. Ніколи не був забобонним, у Бога не вірив, а те повідомлення із трьох рядків надовго «збаламутило» його душу.

Виявляється, що в Горбулеві шість років тому «за час до восхода солнца на северной стороне неба было видно знамение в виде зигзагов молнии. Их соединение представляло собой буквы, которые читались как «Победа».

Добре, міркував Наум, припустимо, що таке знамення на небі з’явилося, тут природа могла намалювати що завгодно. Але чия «побєда»? Горбулівців? Тоді чому це слово блискавиці накреслили по-московському? Чи воно читалося інакше, а газета написала по-своєму?

Та вже через кілька днів Наум зрозумів, що він не випадково натрапив на те знамення: воно стосувалося і його. Спершу Наумові було соромно перед собою, що не міг викинути з думок цей забобон, але він усе-таки вирішив поговорити про горбулівське диво з потіївським батюшкою Софронієм. Хоча Наум попів недолюблював, проте часто гостював у отця Софронія, бо в того навіть у піст було печене й варене, була горілка й наливка, а пекла й варила батюшці його наймичка Палазя — не дівчина, а наливне яблучко. Якщо по правді, то Наум через неї навідувався до батюшки.

Виявилося, що отець Софроній чув про те знамення з перших вуст, йому про нього розповідав горбулівський батюшка Дмитро Гов’ядовський, який на власні очі бачив написане блискавицями слово «По-бі-да». Що й кому воно провіщало, тепер важко сказати, можливо, в тому написі слід було читати «біда» чи «обіда», бо невдовзі почалася війна, якій досі не видно кінця. А якщо читати «побіда», міркував далі отець Софроній, то поки що не вгадано чия.

Наумові не сподобалося, що батюшка досі не знає, чия буде «побіда» — в Радомишлі вже майже рік, як гору тримає совєцька влада, а йому, бач, «не вгадано». Отець Софроній, як на те, до Горбулева згадав ще й Соколовських. Мовляв, трьох братів убили, а тепер маєте Марусю.

Наум насупився. Щоб загладити прикрість, отець Софроній запросив до столу наймичку Палазю, а сам вийшов з кімнати.

— Я бачила Марусю, — раптом сказала Палазя.

— Де?

— В Янівці.

Він пам’ятав, що Палазя сама з Янівки, та тільки тепер довідався, що в тому селі тримає парафію не хто інший, як рідний брат отаманші Степан. Наум, певна річ, більше за отця Софронія знав про всіх трьох братів Соколовських, із середульшим Дмитром він навіть зустрічався, коли наприкінці січня Наум, тоді ще боротьбист[63], очолив у Радомишлі совєцький політвиконком, а Дмитро Соколовський налетів на містечко, заарештував Наума й кинув до в’язниці. На підмогу прийшли червоні загони Алєксєєва, Одінцова, Табукашвілі, і Наум знов заходився розбудовувати совапарат і зміцнювати соввласть, боровся з отаманом Дмитром, потім із Василем Соколовськими, а про четвертого братика почув оце вперше від Палазі.

Не подаючи виду, що йому залоскотало під «ложечкою», Наум налив дівчині вишнівки, почекав, поки її щічки візьмуться ще густішим рум’янцем, потім спитав:

— Вона приходила до брата?

Палазя кивнула.

— Сама?

— А з ким же?

І тут Палазя, це золоте наливне яблучко, раптом вивезла таке, що Наумові сперло дух. У суботу, оцю, що буде, отець Степан чекає на гостю.

— Він що, сповідається тобі? — з недовірою спитав Наум.

Палазя сказала, що ніхто перед нею не сповідається, але по суботах, коли отець Софроній відпускає її на день додому, до неї іноді звертається янівський батюшка з проханням приготувати вечерю. Він не каже для кого, але Палазя про все здогадується. Солодкі хрунделики для чоловіків не печуть.

— Вона що — ночами приходить? — спитав Наум.

— А коли ж? — здивувалася йому Палазя.

Погана то прикмета — нахвалятися поставити комусь чорного хреста чи вдавати із себе чорного князя, бо все закінчилося тим, що суботньої ночі у Янівці впіймали самого Наума. Трьох червоноармійців, які з ним були, десь забрала нечиста сила, ніхто не знає, де вони поділися, а самого Наума привезли із зав’язаними очима в якусь припинду[64], і, коли йому зняли пов’язку, Наум подумав, що вже опинився на тому світі. Кліпаючи очима, при свічці він побачив перед собою того, кого вже не було серед живих.