Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Маруся - Шкляр Василь - Страница 4
І раптом праворуч настала тиша. Там усе якось ураз заніміло, не чутно було ні стрілу, ні крику, ні звуку. Щоб довідатися, що це за партизанська хитрість, сотник Станімір послав туди стежу на чолі з поручником Гірняком, але той не знайшов від повстанців і сліду. Загін отамана Шуліки здимів, оголивши праве крило, і його довелося латати, розріджуючи впорядковані лави. На щастя, спротив червоних ослаб, і вранці галичани зайшли у Жмеринку, до якої з іншого боку вступила повстанська дивізія Юрка Тютюнника.
Найбільший рух був на залізничному двірці, де застрягло кілька червоних ешелонів з військовим майном та провізією. Сюди збіглося все живе й у дикому шарварку вирувало, горлало, сварилося, погрожувало, бо як тут загнуздаєш нерви, коли перед тобою повнісінькі вагони добра, де сіль, набої, взуття, одяг, сідла й навіть російські польові мапи, яких так бракувало галицьким старшинам. Біля ешелонів, куди вони підоспіли раніше, виставили охорону, а там, де порядкували повстанці, дійшло до сутичок, біля вагона з чобітьми та шкірою навіть зчинилася стрілянина.
— Назад! Розійдись!!! — пролунала команда, за якою теж гримнуло кілька револьверних пострілів.
Коли натовп розбігся, Мирон побачив, що на пероні лежить чоловік у темно-червоному жупані, щось підштовхнуло його ближче, і Мирон упізнав отамана Шуліку. Той лежав горілиць ще живий, мабуть, поцілили в спину, бо не видно було ні рани, ні крові, тільки передсмертна блідість уже залила його обличчя. Мирон нахилився над пораненим, і батько Шуліка його впізнав.
— Пробач, галичанин, — сказав він. — У нас скінчилися патрони.
Голова його впала набік, наче отаман Шуліка заснув.
Спершу вони побачили хмару куряви, яка швидко наближалася в їхній бік, а потім із тієї хмари вихопилося кільканадцять вершників. Це був добре виряджений почет отамана Соколовського, якого вони виглядали, і попереду, видно, їхав сам отаман — білий кінь, відкинувши голову набік, ішов такою легкою граційною риссю, що вершник то виринав, то наче тонув за його гривою. Щоправда, і верхівець той був невеличкий, — як на отамана, зовсім дрібний, — а те, що вони побачили ще через хвилю, ошелешило не тільки поручника Гірняка.
Була неділя, на царині біля Покровської церкви в селі Вереси зібралося чимало люду, своїх і чужих, якщо за чужих вважати стрільців-галичан, котрі теж поприходили на службу Божу (мали свого капелана, та принагідно тяглися до церкви). Після відправи вони розібрали кріси, складені в піраміду біля дзвіниці, але розходитися не поспішали, збиралися гуртами на царині, видивлялися дівчат, жартували й достоялися до того, що теж угледіли отаманський почет. А коли білий кінь з відливом тьмавого срібла став гопки, мовби вітаючи всіх красиво вигнутими передніми ногами, тоді не в одного стрільця тьохнуло серце. Хтось із бідовіших навіть присвиснув, у когось відчахнулася нижня щелепа, сотник Станімір потяг себе за короткого правого вуса, а поручник Гірняк тільки й подумав: «Ну, починається».
Та не кінь їх ошелешив, хоч було там чому дивуватися — срібний жеребець-араб мав лагідні блакитні очі, а дихав зміїним вогнем, роздуваючи рожеві оксамитові ніздрі, — однак приголомшив їх вершник на тому коні чи, певніше сказати, вершниця, бо то була дівчина із золотою косою, що спадала на ліве плече з-під козацької смушевої шапки. Зодягнута була як парубок — полотняні штани, шевронові чобітки з острогами, туга домоткана сорочина, підперезана шкіряним паском, на якому щільно сиділа кобура з револьвером. За плечима у дівчини був короткий австрійський карабін, ремінець якого навхрест оперізував її спереду якраз поміж тими пругкими пагорками, які теж видавали її стать. З маківки сивої шапки конусом звисав червоний шлик, і коли кінь, ще гарячий від бігу, крутнувся на місці, дрібно перебираючи стрункими ногами (чи, може, то вершниця навмисне так його розвернула), Мирон прочитав на шлику гасло, написане синім чорнилом: «СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ!»
— Здорові були, козаки! — голосно привіталася юнка, на що заскочені такою чуднотою стрільці загули врізнобій кожен по-своєму: «Здорова будь!», «Слава Ісу!», «З неділею!», а Петро Гультайчук навіть крикнув: «Гура!»
Упала коротка тиша. Від розігрітих на рисях коней терпко пахло потом і молодою травою — видно, недавно попаслися.
— Не треба «гура!» — сказала дівчина. — Бо так у бою ми переплутаємо вас із москалями. Як до того прийдеться, гукайте «слава!»
Решта вершників теж були на добрих конях, зодягнуті хто в чому — від світло-зеленого френча англійського крою до сірої свити, хто в папасі, хто простоволосий, але всі веселі й усміхнені, тільки зуби блищали на засмалених сонцем і нічними багаттями лицях. Віднині Мирон Гірняк завжди дивуватиметься їхній веселості — ці хлопці воюватимуть мовби завиграшки, весело йтимуть до бою і навіть умиратимуть весело.
Курінний Станімір повів очима по бравому товариству, шукаючи, хто з них отаман, але дівчина, вгадавши його намір, сказала:
— Я за отамана!
Тепер усі вони заново втупилися в неї, заново побачили це зовсім юне обличчя — вилицювате, з легким ластовинням на прямому носі, з повними вустами, над кутиком яких темніла родимка-мушка. Її синьо-сірі очі мали східну подобу через широкі, виразно окреслені вилиці.
Дівчина зіскочила з коня, і тепер було видно, що вона невеличкого зросту, зате дуже струнка — либонь, інстинктивно тяглася вгору, щоб здаватися вищою. Тут-таки спішився й вершник у блідо-зеленому френчі, перехопив у неї поводи, відступив з конем убік, і на його витягнутому обличчі застигла вся урочистість моменту.
Перекинувши карабін із-за спини на плече, дівчина стала перед сотником Станіміром.
— Мене звуть Маруся.
Вона трішки не вимовляла літеру «р» і від того здавалася майже підлітком.
— Добре є, — сказав Станімір. — А як звати вашого красеня?
— Василь Матіяш, — глянула вона на козака, що взяв у неї поводи. — Мій ад’ютант.
— Теж гарно. Тільки я питав про коня, — сказав Станімір.
Дехто реготнув, хтось пирснув у кулак, щоб не образити ад’ютанта, а один носатий вершник заіржав, як жеребець. Решта засміялися з носатого, і він, щоб ще більше привернути до себе увагу, дістав з кишені велику пожмакану хустину й так голосно висякався, що коні застригли вухами. Козаки загойдались у сідлах від сміху.
Срібний кінь з голубими очима й собі весело форкнув.
— Нарцис, — сказала Маруся. — Його звуть Нарцис.
Мирон Гірняк відчув, що в нього злегка паморочиться голова. Він почув, як шумує вітер у соснах. Вереси лежали впритул до лісу, і височезні сосни підступали майже до церкви. День був безвітряний, не гойдалася жодна гілочка, та Мирон добре чув шум у зеленому верховітті. Наче там тривожно дихала якась велика невидима істота.
Із церкви вийшов священик. Він подивився у їхній бік і, мабуть, упізнав Марусю, бо помахав їй рукою.
Осип Станімір знов повів очима по вершниках.
— А де ж отаман Соколовський?
— Нема його, — сказала Маруся.
— Як то нема? Я говоритиму тільки з ним.
— Це неможливо.
— Чому?
— Він загинув.
— Загинув?.. — перепитав Станімір. — Як?
Маруся не відповіла. Вона трохи помовчала, потім, дивлячись десь на верховіття сосон, сказала:
— Він був моїм братом. Тепер я за нього.
Василь Соколовський загинув одразу після того, як зустрівся з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Злий фатум завис над родиною. Смерть підстерігала братів Соколовських підступно, з-за рогу.
Так вийшло, що першим повстав наймолодший Лесик. Сталося це ще за німців і гетьмана, коли селами роз’їжджали каральні загони державної варти. Забирали в селян худобу, збіжжя, реманент, усе краще, що потрапляло під руку.
У Радомишльському повіті біснувався «дурний пан» — так селяни прозвали поміщика Вержбицького за те, що в голові у нього «відкрутилася гайка». Вержбицький, будучи помічником повітового старости Богданова, зібрав сотню грабіжників і, розгулюючи по селах, влаштовував екзекуції. Бив до крові тих, хто не знімав перед ним шапку. Дійшло до того, що в Потіївці він перепинив весільну ходу, коли молодий із боярами йшов до молодої, і нагаями примусив усіх танцювати для нього. «Ану-ка врежьтє гопака для дурного пана!» — наказав Вержбицький, уже й сам себе називаючи дурним паном. Лесика бісило, що вони цвенькали по-московському, а називали себе гайдамаками. «Кадюки[5] без’язикі», — плювався Лесик.
5
Кадюки — зневажливе від слова «кадети». Так селяни називали російських військових, яких багато було в армії гетьмана Скоропадського.
- Предыдущая
- 4/63
- Следующая