Маруся - Шкляр Василь - Страница 32

На роботи його з таким причандалом не виганяли, але з хлівчика Мирон виходив коли хотів. Далеко пута не волочив, сідав на вичовгану колоду, що лежала тут, мабуть, ще від тих-таки петровських часів, і дивився у бік Дніпра, якого не видно було за бараками, поглядав на браму, де завжди крутилися вартові в червоних погонах.

Від північного боку табору за півверсти починався сосновий ліс — він зманював погляд і підохочував думку про втечу. Недалеко від бараків, за гамазеями й довжелезними коморами, стояла дарницька залізнична станція, через яку гуркотіли чужі ешелони — тоді Миронів хлівчик, як і всі дерев’яні споруди, дрижав на піщаному ґрунті наче від землетрусу, і здавалося, от-от розвалиться.

Вечорами до Мирона часто підходили стрільці чи хтось із старшин, намагалися якось його розрадити, але розради не було. Учорашні переможці, вони й не спам’яталися, як стали переможеними, і тепер навіть не відали, що з їхньою армією, де вона та з ким воює. Знали тільки, що галицькі корпуси покотилися на Фастів і далі, начебто знов стоять проти червоних, які підійшли від Одеси. Але все це доходило до них з усіляких чуток, що їх заносили до табору навіть цигани. Це кочове плем’я вряди-годи заїжджало сюди на кибитках кувати денікінцям коней — буна дзіва! — і розповідало полоненим, що діється в світі. Та ні цигани, ні сорока на хвості добрих чуток не приносили.

Табором дедалі частіше кружеляли осінні вітри, вони зривали хмари піщаної куряви, яка скрипіла на зубах і виїдала очі. Дарниця лежала на берегових пісках, ними весь час колобродив вітер, і все було сіре від піщаного пороху — бараки, люди, їхній одяг, обличчя.

Соколине око в Мироновій кишені було холодним, як і все довкола пронизував дедалі дужчий осінній холод.

Одного вечора в сутінках до Мирона підійшов, наче тінь, Петро Гультайчук. Він і так був худий, а тут висох на щіпку, хоч годували їх вівсяною баландою навпіл з остюками, «чтоби билі здарови, как лошаді».

Петро тихо сів на краєчок колоди чимдалі від Мирона. У нього й тепер на одній нозі був черевик, а на другій чобіт з відрізаною халявою. Не встиг, сірома, взутися в комісарські хромовики, хоча того добра в захоплених большевицьких ешелонах вистачило б не на один галицький корпус.

— Вибачєйте, пане поручнику, що не сідаю ближче, — сказав він винувато. — Нас у бараку, перепрошую, доїдают воші, а у вас, може, й нема. Та я не про то, — перейшов на шепіт Гультайчук. — Хотів вас просити, абисти не падали духом. Ми з Михасем Процівим дали собі слово: як будем тікати, винесем вас на руках.

— Дякую, — сказав Мирон. — Але як буде нагода — тікайте без мене.

Гультайчук зітхнув голосніше, ніж говорив.

— Боже, як я сі тішив, коли ми вступили до Києва, а чим сі скінчило? Не можна чоловікови так сильно радіти. Бо тоді й смутку буде та сама мірка. Це я закмітив давно. Але не падайте духом, пане поручнику.

Гультайчук підвівся й так тихо пішов до бараку, наче він не торкався землі.

Якось до Мирона підсів навіть «бик» у червоних погонах і сказав, що не тримає на нього зла, зняв би з Мирона пута, якби він прилюдно попросив у нього пробачення й пообіцяв, що більше не розпускатиме рук. «Бик» був дебелий, бриластий у плечах, але з лиця добродушний — через повні рум’яні щоки він навіть скидався на веселу дівку. Тепер усі вони були веселими, бо Добрармія впевнено йшла на Москву, генерал Мамонтов уже взяв Воронеж. Ось як розіб’ємо Петлюру, сказав «бик», то відпустимо вас додому, потім відіб’ємо Галичину у поляків, і ви будете наші. Чого ж нам сваритися?

Мирон мовчав і дивився собі на ноги — біля щиколоток кайдани натерли багряні рубці.

— Упрямий ти, галічанін, — сказав «бик». — Но сматрі, єслі нє папросіш прощєнья, мнє прідьоцца смить свой пазор кровью.

Минав місяць неволі, який видався Миронові довшим за рік. Холоди дужчали, а полонені не мали теплого одягу, бараків не опалювали, холоднеча дошкуляла вдень і вночі. Стрільці почали хворіти. Відпоручники зі старшин пішли скаржитися комендантові табору Осліковському на «собаче утримання». Полковник Осліковський їх «заспокоїв», що на початку жовтня усіх полонених перевезуть на вугільні шахти Донбасу. Там вас, мовляв, і зодягнуть тепліше, і взують, і відвошивлять.

Стало зрозуміло, що треба чимшвидше тікати.

Хорунжий Василь Гречаник попросив коменданта, щоб із полоненого Гірняка зняли кайдани. Це ж військовий полон, а не середньовічна каторга, сказав Гречаник.

Полковник Осліковський відповів, що цей полонений завдав білогвардійцеві тяжких тілесних ушкоджень, за що міг би дістати покарання значно суворіше. Але він подумає, як полегшити долю невільника.

Відпоручники пішли до старшинського бараку з однією думкою: тікати. Радилися до глибокої ночі й вихід бачили тільки в одному — хтось із них мусить дістатися до Трипілля, столиці отамана Зеленого, й попросити його, аби дав утікачам провідників і трохи оружних людей. До Трипілля було небагато й немало, верст сорок п’ять, зате дорогу туди показував сам Дніпро — іди його берегом униз за течією і через кілька годин побачиш на протилежному боці трипільські кручі.

Хто піде до отамана?

Усі подивилися на хорунжого Романа Зеленого, мовляв, кому ж, як не тобі, брате, іти до батька-отамана з такою чолобитною: Зелений Зеленому не відмовить. Хорунжий подякував товариству за честь, піти з ним у Трипілля ще зголосився Василь Гречаник, який, виявилося, давно запасся кусачками, і тієї ж ночі вони вирушили в дорогу. У загорожі з колючого дроту прорізали кусачками такий акуратний лаз, що його й удень ніхто не помітив.

Старшини нічого не казали стрільцям, які жили в окремих бараках. Вирішили не загадувати поготівля до втечі, поки не повернуться посланці від отамана Зеленого й не скажуть, як діяти далі. Виглядали їх, як на голках, бо всяке могло підстерегти гінців у дорозі. Але через два дні Зелений із Гречаником повернулися. Прибилися до старшинського бараку знов-таки серед ночі й сказали, що батько-отаман зробить усе, що треба. Післязавтра увечері всі мусять бути готові, до них вишлють не тільки провідників, а й охорону.

— То ви бачили самого отамана Зеленого? — з недовірою спитав старший десятник Орест Присяжнюк.

— А хіба ми до кого ходили? — невдоволено глянув на нього Гречаник.

— Ну, так… А який він?

— Хто? — спитав Гречаник, наче не знав, про кого мова.

— Та ж отаман.

— Простий сільський хлопець, — сказав Гречаник. — Зустрів нас босий…

— Босий? — здивовано перепитав Присяжнюк.

— Но! Босий і з підкоченими до колін холошами. Сам чорнявий, а вуса руді. Каже, що тягне руку за Петлюрою в боротьбі за волю України, але чхати хотів на його загравання з «динями».

— Динями?

— «Динями» отаман називає денікінців і каже, що пустив із них юшку вже в дев’яти боях.

— Нічо’ собі простий хлопець! — і далі дивувався Орест Присяжнюк.

— Зелений заборонив селянам возити до Києва хліб на продаж, — сказав Гречаник. — Влаштував «диням» хлібну блокаду. Отакий він.

— Очі в нього ласкаві, — додав хорунжий Зелений. — Але часом як блисне ними, то ніби наскрізь прошиє. Що ж ти хоч — тримає під своєю рукою цілу дивізію. Мудрий, як змій.

Що отаман мудрий, то вже видно було з того, що призначив він операцію на суботу, наче знав заведенцію табірного коменданта — полковник Осліковський щосуботи від’їздив до Києва й повертався в неділю увечері або в понеділок уранці. Табірна охорона, користуючись такою нагодою, пиячила до запаморочення.

Тільки в суботу ввечері сотенні сказали стрільцям, щоб усі приготувалися, через годину тікаємо. Петрові Гультайчуку та Михасеві Проціву на їхнє-таки прохання було доручено заопікуватися поручником Гірняком. Усе грало їм на руку: випала темна ніч, денікінці кубрячили в цегляній касарні, лише три стійчики чатували харчові гамазеї та ще двоє пантрували браму. Але втікати через браму ніхто не збирався, «ворота» ладувалися у дротяній огорожі з північного боку від лісу. Саме в лісі на втікачів мали чекати люди Зеленого. До табору ще мусив зайти мобілізований з українців денікінець, котрий таємно працював на отамана, і подати сигнал до втечі.