Маруся - Шкляр Василь - Страница 28

У натовпі зареготали, й саме тоді, коли на правому крилі площі стало найвеселіше, застукотів кулемет. Кулі затюкали десь від будинку біржі — чи з вікон, чи з горища, чи з даху. У Думі посипалися розбиті шибки, натовп здригнувся від зойків поранених, куля дмухнула біля скроні полковника Сальського.

Зчинилася паніка, нажахані люди кинулися хто куди — у брами, підворітні, до пошти, а більшість летіла навгад, куди бачили очі. Товпилися коні й люди, розпачливі крики злилися в єдиний лемент, більше не було тут своїх і чужих, страх змішав усіх в одну коловерть.

Стріляли мовби над натовпом, щоб залякати, але кілька людей упало на брук. Зненацька з-поза Думи вискочило з десяток вершників із рушницями в руках, вони промчали просто перед головою колони чорних запорожців і, повернувши до Купецького саду, дали кілька пострілів у їхній бік. Сотник Божко з усією вартою рвонув услід за кіннотниками, але від Купецького саду та з вікон будинків сипнули кулеметні черги. Вискакувати на Царську площу було б самогубством — немає гіршого місця для кінного бою, ніж кам’яні коридори міста. До всього, як на біду, в шаленому пориві спіткнувся об бруківку сотників кінь. Тяжко гепнувшись об каміння, він кинув через голову вершника.

Стрілянина раптово вщухла. Ніхто ні на кого не нападав, ніхто нікого не переслідував. Від денікінців ніде не було й сліду. Площа перед Думою спорожніла, втікачі підібрали вбитих і поранених. Лише тихий вечірній вітрець ворушив на бруківці обгортки цукерок, загублені прапорці, жіночі шалі, хустини. Лежали тут і затоптаний білий ковпак скомороха та жовто-блакитна пір’їна невідомого заморського птаха.

Хрещатик якось ураз огорнули сутінки. Чорношличники подалися в бік Великої Васильківської, хвіст їхньої колони виднів уже біля Бесарабського ринку. У Думі та коло неї лишився тільки курінь Осипа Станіміра. На вході у гострій поготівлі стояли Петро Гультайчук і Михась Проців.

— Видиш? — сказав Михась. — Москаль що червоний, що білий — одна сатана.

— Щось я не годен втямити, що тут сі діє.

Осип Станімір нервово походжав біля парадного входу, чекаючи на повернення поручника Гірняка. Він послав Мирона з десятком стрільців оглянути будинок біржі, звідки вдарили перші кулемети. Осипові щось підказувало, що стрілянину вчинили не денікінці, швидше за все, це робота большевицьких провокаторів. Тут вешталося до біса підозрілих людей, і навіть верхівці, які вискочили з провулку й зухвало обстріляли колону полковника Сальського, не схожі були на денікінців. Не через те, що на них не було погонів, і не тому, що Штакельберг запевнив Кравса у союзницькій миролюбності, ні. Осип нюхом відчував, що це поведінка большевицьких бузувірів. Денікінці, котрі сподівалися на прихильність киян, навряд чи починали б із розстрілу мирної демонстрації. Це була заздалегідь спланована провокація.

Станімір піднявся нагору і спробував зателефонувати до корпусного штабу, але зв’язку вже не було. Як вітром здуло й голову управи Рябцева, і його помічників, лише думський сторож із в’язкою ключів у руках сидів на мармурових сходах, повісивши голову, і зітхав у пазуху розірваної на грудях сорочки:

— До какіх пор, Господі? Ето ж уже нє год і нє два тянєтся. Такую страну развалілі… Прідумалі сєбє Украіну і льют кровушку, как водіцу.

Осип вийшов надвір. Від будинку біржі через пустельний Хрещатик вертався поручник Гірняк зі своїми стрільцями. Попереду вони вели двох полонених, які ледве волочили ноги. Коли підійшли ближче, Осип подумав, що впіймали китайців, хоча це могла бути й інша порода людей. Їхні очі позапухали, перетворившись на вузенькі щілини, від того, що їх добряче віддухопелили. Станімір не мав сумніву, що це робота поручника Гірняка, котрий у разі необхідності вдавався до стусана, яким володів бездоганно.

— Ось, — сказав Мирон. — Це ті, що стріляли.

— Їх що, було двоє? — спитав Осип, приглядаючись до полонених: все-таки вони скидалися на азіатів.

— Восьмеро, — сказав Мирон.

— А де ж решта?

— Там, — Мирон кивнув на будинок біржі. — Вони відбивалися, але їм не пощастило.

— Добре є, — сказав Станімір, дивуючись, що він не чув пострілів. — А цих китайців заводьте в ратушу.

— Какой кітаяц? — огризнувся азіат, у якого так запливли очі, наче його обкусав рій бджіл.

— А хто ж ти? Могол?

— Башкір!

— Як ти тут опинився? — спитав Станімір.

— Мая нє панімаєт.

— Як ти тут оказався?

— Савєт мєня паставіл.

— Да. Савєт пріказал, моя виполнял, — підтвердив другий азіат, який насилу ворушив розквашеними губами.

— І багато вас таких? — спитав Станімір.

— Мая нє панімаєт.

— Може, йому ще мізки прочистити? — подивився Мирон на Осипа.

— Нє нада, — сказав азіат. — Мая понял.

— Що ти поняв? — спитав Станімір.

— Ми красная самоабарона, — пояснив азіат. — Нас била много, асталось мало. Но мая в лудєй нє стрєляла.

— А в кого?

— Воздух стрєляла.

— Що з ними робити? — запитав Мирон.

— Вони полонені, — сказав Осип. — Там на сходах сидить сторож, у нього в’язка ключів. Думаю, тут знайдеться якась пивниця чи комірчина.

Азіатів повели в ратушу.

— А то хто? — скрикнув Михась Проців, кинувши кріса напереваги.

Усі обернулися в той бік, куди показував Михась. Від Царської площі до них поспішало двоє людей. Ще трохи — і вони впізнали отамана Льобковіца та сотника Верніша, котрі поїхали з генералом Кравсом на переговори до Бредова. Льобковіц аж присідав, так накульгував на праву ногу; Верніш був без кашкета, його волосся злиплося від крові.

У Станіміра йойкнуло серце. Де генерал?

У дорозі їх спіткала лиха пригода. Щойно автомобіль генерала Кравса виїхав на вулицю Олександрівську, поминувши похмурий пам’ятник тому-таки цареві Олександру ІІ, як із вікна найближчого будинку вилетіла бомба прямо їм під колеса. Якимось дивом авто і його пасажири вціліли, але вибух бомби, вочевидь, був сигналом — після нього з вікон і горищ кам’яниць забахкали постріли, від будинку біржі та з боку Купецького саду вдарили скоростріли.

Люди, які в паніці повалили навсібіч від Думської площі, притьмом заповнили й вулицю Олександрівську. Але й тут кулі цьвохкали не тільки поверх голів — на бруківку падали вбиті й поранені. Зойки та крики змішалися з брязкотом скла, що сипалося з вікон і крамничних вітрин.

Перед автомобілем генерала Кравса десь узялася вантажівка, яка загородила проїзд і заглухла — ні вперед, ні назад. Сотник Верніш вискочив з машини, щоб поквапити водія вантажівки, отаман Льобковіц і собі вихилився за дверцята, щось показуючи рукою, як раптом налетів відділ кінноти, високий жеребець грудьми звалив отамана Льобковіца на брук, ще один вершник збив з ніг сотника Верніша. Саме під ту хвилю, коли обоє борсалися між копитами схарапуджених коней, водій генерала Кравса угледів ліворуч на хіднику коридор для проїзду, шарпнув автомобіль у той бік і поїхав далі угору, не озираючись. А куди озиратися, якщо вітрове скло вже посипалося від осколків бомби й невідомо, чого та вантажівка опинилася перед ними.

На розі Садової їхній автомобіль перестрів денікінський роз’їзд.

— Кто такіє?

— Генерал Бредов чекає на мене у штабі! Прошу дати провідника! — вимогливо проказав Кравс.

Це подіяло. Вершники пошепталися, перекладаючи своєму старшині вимогу Кравса, і підсадили в автомобіль молодого корнета. Той весь час повторював лише одне слово: «Прямо».

По дорозі вони побачили колону піхоти та артилерійську батарею, біля цитаделі Арсеналу стояла польова кухня. Денікінці безперешкодно обсідали Печерськ.

Нарешті авто виїхало на Соборну площу[38] і підкотило до гімназії[39], у якій розмістився штаб командувача 7-ї піхотної дивізії генерала Бредова. Охорона чемно зустріла Кравса, його провели до просторої, добре освітленої зали й попросили зачекати. Невдовзі відчинилися двері, Кравс підвівся з крісла, і його довгобразе лице ще більше витяглося від подиву. До зали увійшли захекані галицькі старшини — отаман Виметаль, поручники Чехович та Онишкевич. Вигляд у них був такий, ніби за ними гналося сто вовків.