Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 5

— Що тут дивного? Ніякої чудернації, — пояснив просто піжамний господар. — Україна тепер має свій флот, Севастополь став українським містом. У Москви свій флот, у Києва — свій. От і така газета. До речі, в цьому номері саме надруковано мою статтю про загиблий в 45-му році корабель «Салют». Там загинув і мій батько. Велике вам спасибі за цю газету. — Він усміхнувся з глибоким вдоволенням. — Ми її сьогодні покажемо контр-адміралу Севастьянову. Його батько також загинув 9 травня 45-го на «Салюті».

Серж через силу проковтнув давкий клубок. Химера подій навалювалася на нього дедалі важче і безжальніше. Він узяв газету, пробіг очима по рядках статті.

— Ви пишете, наче були там, — озвався по хвилі з сумним усміхом. — Спасибі вам за добрі слова. Дещо правда, не зовсім точно, але загалом ви вловили той настрій, який ми тоді переживали.

— Де вам знать? — образився господар. — Яке ви маєте відношення до «Салюту»? Ви ж іще молода людина. Даруйте... парубок! — Образа в душі господаря переросла в біль. — Відверто кажучи, я не можу втямити, хто ви такий і чому прийшли до мене. Звичайно, я радий з вами познайомитися. Але є певні тонкощі... Так би мовити, наші родинні тонкощі. І я б не хотів, щоб хтось сторонній втручався в ці діла, шановний.

Гість опустив голову. І враз запитав різко:

— Хто ще живе в місті із родичів тих, що були на «Салюті»?

— Майже нікого, — відповів трохи розгублено піжамний. — Переженилися, роз’їхалися, померли. Хіба що одна людина.

— Хто?

— Я вам казав про нього. Заступник командуючого флотом, російський контр-адмірал Севастьянов.

— Його батько Віктор Степанович — мій друг і командир, — рубнув гість. — Капітан другого рангу Віктор Степанович Севастьянов.

— Ви так кажете, наче сьогодні...

— Так, сьогодні. Він живий і чекає. Й тому я прошу вас: поїдемо до контр-адмірала. Тим паче, що ви — друзі,

— Ми товаришуємо сім’ями, — з легким апломбом сказав господар. — Сьогодні контр-адмірал прийде до нас з дружиною. Самі розумієте, Свято Перемоги!

— От було б добре... якби я з ним... хоч на кілька слів...

— Боюся, це не зовсім зручно, — насупився господар. — І як я вас представлю? Хто ви?

Відповідь упала по довгій паузі. В неї вклалися секунди, може, роки, а, може, десятиліття:

— Я прийшов до вас, Олегу Сергійовичу, тому, що я... Я той самий капітан-лейтенант Сікора, про якого ви написали в газеті. Хай вас це не дивує і не смішить. Для флоту я загинув на нашому кораблі 9 травня 1945 року, але насправді я і мій «Салют» зникли в морі...

— Як зникли?

— Отак, дуже просто. Зникли в морі. Тільки не в Чорному, а в морі часу. — Гість похнюпився і розвів безпорадно руками. — 3 нами скоїлося щось незвичайне, щось страшне, дорогий Олегу Сергійовичу!

— Фантастика! — вигукнув щиро вражений господар дому. — І ви бачили ту фантастику?

— Майже... Отак близько, як зараз вас. І мій друг, командир «Салюту» капранг 2 Віктор Степанович Севастьянов також бачив її у своїй каюті, коли ми повернулися з небуття. — Лице морського офіцера вкрилося блідістю. — Не дивіться на мене, як на йолопа чи психа, товаришу Олегу Сергійовичу. Ми з вами Сікори. Ви і я... ми дуже близькі люди. — Тут Серж не витримав, його пойняло чисто людське почуття симпатії до свого найближчого родича. Зрештою, що вже ховатися від правди — до свого сина: — Якщо я не помиляюся, сьогодні вранці чи точніше — п’ятдесят років тому вранці я пішов саме звідси на базу, пішов на патрулювання. Був славний день, ми всі чекали повідомлень про повну капітуляцію гітлерівців. Але, на жаль, мені довелося разом з капрангом-2 Севастьяновим заступити в патрульний рейд. Себто я вирушив з ним у свою чорну біду.

Господар глипнув очима, в нього відвисла щелепа, і руки стали механічно перебирати ґудзики пі жами. Воістину мав перед собою людину несповна розуму. Щоб ото такий по суті парубійко півстоліття тому вибирався на військове патрульне діло! Краще б його тут зараз і не було!

— Гаразд, — змусив себе до силуваного усміху господар, — якщо це все не святий жарт, то, виходить, ви мені, чи то пак, ми з вами начебто дуже близькі родичі. Вірно?

— Виходить, дуже близькі. Найближчі!

— Ви маєте на увазі...

— Я не маю на увазі, а точно знаю, що в оцьому домі 9 травня 1945 року, о п’ятій годині ранку я взяв вас, тоді ще трьохрічного малюка Олежка, на руки, поцілував у тім’ячко (мав таку звичку), віддав моїй любій, дружині, а вашій матері Зіночці і рушив на базу. Жартом це не могло бути. Ви ось зараз сидите переді мною, і я бачу ваше обличчя, і впізнаю в ньому дорогі мені риси. Й тому я наважуся сказати, що ви — Олегу Сергійовичу — мій рідний син Олежек! Так, ви мій Олежек!

Господареві забракло повітря, він давко вдихнув його і наче уві сні промимрив:

— Ви... мій батько... Спасибі за таке відкриття!.. Тільки дозвольте... ви ж проти мене ще зовсім молодий!.. Поясніть тоді...

Гість уже тримав у руках документ — маленьку коричневу книжечку, розкрив її і простягнув Олегові Сергійовичу.

— Прошу, щоб ви мені повірили. Моя офіцерська книжка. Я одержав її за місяць до великої Перемоги.

Олег Сергійович взяв тремтячою рукою посвідчення. Прочитав його уважно і пересвідчився в тому, що вже передчував нутром: мав перед собою рідного батька капітана-лейтенанта Сергія Дмитровича Сікору, старшого помічника командира протичовнового корабля СКР-10. Абсолютно точні дані, які він, Олег Сергійович, власноручно виписав у своїй статті, опублікованій сьогодні в славному місті Севастополі і, напевне, вже прочитаній багатьма севастопольськими офіцерами.

Господи! Піжамний Сікора сидів блідий, як мрець, не міг ніяк подужати дрижання своїх рук. Славетний батько з’явився до нього в дім!

У Олега Сергійовича раптово заболіли скроні, потім заболіло в потилиці, в очах зарябіли кола. Мусив щось робити. Інакше його чекала гіпертонічна криза!

Він побіг в кухню, відкрив кран, нахилився і почав хлебтати теплувату воду. Ніяк не міг загасити спрагу. Що буде далі — не знав. Тоді шарпнув ручку холодильника, добув пляшку «боржомі» і почав захлинаючись вливати в себе колючу мінералку.

Стояв і думав. Стояв і вагався. Повертатися в кабінет було чомусь боязко. І враз йому змигнуло в голові: чи це бува не авантюра? Хіба ж мало тепер усяких пройдисвітів? Ходять по квартирах, придивляються, вишукують. Правда, погляд у цього чистий і відкритий. Ну, то й що? Бачите, йому химери маряться, сам як химера, з якоїсь шаленої космічної безодні впав на землю і вгадав, куди прийти. О, знаємо таких! Останнім часом світ зрушився від усяких окультних дивацтв, від езотеричних відкриттів, екстрасенси зазирають тобі в душу, оракули бачать твою прийдешність...

Коли Олег Сергійович, таки зважившись вступив у кабінет, гість сидів у кутку канагш, грузько опавши всім тілом, і спав сном праведника, а точніше сном змученої, безгрішної людини. Орден Червоної Зірки і бойові медалі горіли на його грудях.

«Ні, не авантюрист, не екстрасенс, — подумав, заспокоюючись, Олег Сергійович. — А втім, хай чорт ламає собі голову! Скоріше б повернулася дружина! ».

На святкову вечерю зібралося невелике товариство. Прийшли два штабні офіцери з бригади кораблів, потому під’їхав контр-адмірал Севастьянов з дружиною-лікаркою (за пишнотілость її на флоті називали «контр-адміральським пончиком»). Контр-адмірал проти неї був втіленням усіх флотських статутів: сухарюватий, лобатий, з прискіпливим поглядом. Сиділи недовго. Один з офіцерів мав чергування в штабі, другий раптово почувся недужим, і дружина хутко забрала його додому. За столом лишилися найближчі: контр-адмірал з жінкою і господарі.

Настрій був важкуватий. Олег Сергійович знав, що у вищих штабах не стихали службові чвари, на контр-адмірала посилалися в Москву анонімки, і його службова кар’єра висіла на волосинці. Щоб підняти собі настрій, контр-адмірал налив повну склянку горілки і підніс до очей. Стримувати його не було сили. Жінка-пончик тільки розвела руками. Мовляв, не парубок, знає про свої мікроінфаркти, то нехай сам і тримається міри.