Елементал - Шкляр Василь - Страница 20

Гра була в розпалі. Надзвичайно красивий тілистий хлоп, чорнявий, не зовсім схожий на московита, натирав крейдою шкірку на кінчику кия, а другий — абсолютна протилежність, схожа на бліду поганку, — саме зігнувся над зеленим сукном і прицілився в кулю, що майже висіла над лузою, — явна підстава. Власне, вони й грали примітивну «американку», і якби я мав час, то запропонував би їм зіграти щонайменше «піраміду», а так міг дозволити собі тільки одне:

— Бий, — сказав я блідій поганці, що, не розгинаючись, звела на мене білі очі і щось мізкувала своєю дрібною шапинкою. — Бий, я почекаю.

У красеня очі були великі і чорні, навіть вирячкуваті, як в одного російського співака, і він їх вибалушив на мене точнісінько так, як це робить той співак, коли з презирством гримає на українських російськомовних журналістів.

Я також дуже люблю російську мову і тому сказав без найменшого акценту:

— Хлопці, якщо ви ні разу не писнете, то ніхто тут не буде стріляти. Ми тільки замкнемо вас у цьому підвалі і…

— І-і-і-й-йа-а-а!!! — блідолиций замість того, щоб ударити по кулі, так крутонув тим києм, що він перетворився на вітряка, здатного перемолоти все на своєму шляху. Важкий комель зі свинцевою серцевиною зачепив «макара», і якби його тримала нормальна людина, то він би залетів хтозна-куди, а так я тільки вражено опустив руку й сказав:

— Ти ці штучки будеш показувати тоді, коли я з тебе зроблю японця. Блоха ти непідкована.

Він захекав-захукав, розкручуючи кия у млинок, що мерехтів то в один бік, то в другий, і саме за тієї миті, коли вітряк змінював напрям обертів, я в горизонтальному стрибку заліпив ногою якраз під шапину, в те місце, де в певних істот розміщені зябра. Це був, треба зізнатися, дуже підступний удар, після такого не кожен і вичухається, але що мені залишалося робити, як уже в польоті я помітив, що наш балухатий співачок замість школярської крейди тримав у руці пістолет і досі не вистрілив тільки тому, що боявся влучити у свого блідолицього брата. Він слушно чекав, поки той гепнеться об стіну, пустивши червону слину, і тоді перед ним зостанеться тільки гола мішень. Балухатому, видно, ще не доводилося стріляти в терористів, коли ті шугають у людському натовпі, де повно жінок і дітей, він тільки стріляв у конкретні мішені, виокремлені і живі, навіть якщо то були жінки. Та поки блідолиций сповзав по стіні, як ганчір’яна лялька, я вже був під більярдним столом і присоромлював себе, що закотився сюди, наче від Салманової «лимонки», хоча на столі лежали всього-на-всього більярдні кулі. Та враз цей стіл почали прошивати кулі свинцеві,— ох, присягаюся хлібом, як кажуть брати-чеченці, я не хотів цієї стрілянини, вона мені була зовсім ні до чого, ця стрекотня, бо… раз, два… так, їх уже тільки двоє, підказувала мені лічилочка, але ж невідомо, де він той другий, і що він тепер намислить.

Цей, перший, ось тут, я бачу його ноги в білих маратонках, бачу їх тільки до колін, на яких віддулися холоші, і вже без вагань стріляю саме туди; викочуюся з-під столу у мить його больового шоку і пускаю ще одну кулю в його праве плече, точнісінько в те місце, де колись зачепив мене «красавчик»: c’est la vie, c’est la guerre[45] — сьогодні ти, взавтра я.

Спершу на підлогу падає пістолет, потім невідь-чому розлягається і сам красень — я ж його зовсім легенько підранив, тільки так, для постраху, а він, сучий син, придурився заледве не мертвим; тільки й того, що витріщив на мене лупаті очі, і я з великим співчуттям, що він не може ходити, узяв важкого, налитого свинцем більярдного кия і ткнув його в ложечку, в те місце, де в нормальних людей під грудною кліткою починається душа.

— Візьми, — сказав я. — Буде тобі замість ковіньки.

А до себе промовив лічилочку, що стала вже коротшою за комариний ніс: «Раз»… Де ж він, отой Раз, чому й досі не прибіг на постріли?

Я вийшов з більярдної, трохи соромлячись того, що тримаю пістолет у витягнутій правиці і різко воджу ним туди-сюди, наче в моїй руці якийсь флюґер, що сам чує, звідки повіває вітер.

А вітер повівав із тієї кімнатки, де я приглушив кнура, тому вважав її найбезпечнішою, і коли, піднявшись у хол і дивуючись його порожнечі, рушив до сходів, які вже вели на другий поверх, той вітер якраз і війнув з отієї кімнати прямісінько в мою спину.

— Кинь пістолет і підніми руки, — почув я спокійний голос. Такий спокійний і тихий, що не послухатись його було неможливо.

Невже ожив кабанюка? — не вірив я своїм вухам, але розслабив руку, і «макар» вдарився об підлогу.

— І того, що за поясом, також, — сказав він. — Без різких рухів.

Я витяг другого «макара», якого мав подарувати Вессонові, і теж кинув на підлогу.

— Тепер повернися лицем до мене.

Я знов-таки послухався цього спокійного голосу, повернувся й побачив, що належить він не кнурові. Це, безперечно, був той фіскал, що залишився в моїй кодовій лічилці під іменем Раз. Раз та гаразд, подумав я, тим більше, що тепер у мій бік дивився своєю потворною ніздрею короткий «калашник». Фіскал дивився набагато доброзичливіше, у нього було майже інтеліґентне обличчя, яке трішки псував тільки розтовчений ніс, та ще вуха були такі, наче по краях їх обгризли щури.

— Скільки вас? — спитав він.

— Я сам.

— Не бреши! Бо прикінчу.

— Якби нас було більше, ти б мене порішив одразу, — сказав я, вставляючи йому свій розум. — А так… за живого ти матимеш більшу віддяку, правда ж?

— Не твоє діло, — сказав він, однак ідея, яку я йому підкинув, уже знайшла своє місце в його черепній коробці. Тобто я виграв у нього коротенький тайм-аут. Але те, що сталося потім, убило мене наповал.

— Візьми наручники і спускайся вниз, — сказав він.

Мені спершу здалося, що це він до мене, та погляд його ковзнув на коротку мить угору, на східці, що вели до другого поверху, і я зрозумів, що там, над моєю головою, уже хтось стоїть.

Сто чортів у печінку! Та їх тут було не п’ятеро… Ти просто придурок зі своєю лічилкою, ти з нею здитинів, схибнувся, сто чортів у грозу і блискавку… Чи, може, це Хеда? Може, це її вже встигли зазомбувати? Хеда… Увесь цей час, відколи я вилупився з «Опеля» і пірнув у грозу, я зовсім про неї не думав. Зумисне не думав, щоб не наврочити, бо такі думки заважають, такі думки шкодять, вони часом просто смертельні. І ось тепер я, нарешті, мушу про неї згадати.

— Тільки ворухнешся — застрелю, — спокійно каже інтеліґентний фіскал з обгризеними вухами.

Я вже чую пружні кроки на сходах і подзенькування бранзолеток. Не тих, звичайно, що носять жінки.

— Руки за спину й докупи зап’ястками, — каже інтеліґент з увім’ятими щербатими ніздрями, а третя ніздря «калашника» бездоганно кругла.

Я слухняно заводжу руки за спину і під ту мить, коли до них торкається не метал, а тільки його холод, роблю один блискавичний рух. Та ні, це відбувається значно швидше, ніж спалахує блискавка, клацають бранзолетки чи натискується спускова скоба автомата; якщо ти не натренований стріляти в терориста у натовпі, а зараз не хочеш покласти разом зі мною свого братана, то опусти автомат, він тобі вже ні до чого, в такій ситуації немає гіршої зброї за «калашник», повір мені, братчику, якщо не хочеш випустити кишки з оцього чудового хлопця, який так необачно опинився в моєму «захваті попідсилки»; це вам, пане Сіяк, не карате і навіть не бойовий гопак, це страшний захват, коли одна рука обіймає ваш стан і її сталеві пальці входять глибоко у живіт, попід ребра, так, що захоплюють їх ізсередини, а друга рука п’ятірнею змикається на горлянці, як вовча паща. І що цікаво, цей прийом найкраще демонструвати на таких-от жилавих хлопцях, худих, сухорлявих, які беруть не силою й масою, а своєю неймовірною спритністю і вертлявістю. Я знаю цей тип, вони гнучкі і слизькі, як глистюки, вони не даються ні рук, ні ніг, ти перемолотиш сто тонн повітря, поки влучиш у його дрібну, зміїну голівку.

А цей, що так необачно потрапив мені до рук, — справжнісінький командос, це із тих спритників, що під час відбору диких гусей виб’є із конкурсу найдужчого моцара, воно витривале й живуче, як пес, ніби вже народилося псом війни, і страх як любить розмалювати перед боєм свою мармизу чи принаймні начепити якусь машкару. Знай наших. Цей макоцвітний блазень також начепив на себе чорну маску, наче зібрався грабувати банк, наче український змопівець, що йде до церкви мирити бабусь із різних конфесій, надів, пришелепок, ту маску, а тепер лупає очима крізь прорізи на свого інтеліґентного братана, як обісраний.