Елементал - Шкляр Василь - Страница 17

— Коротше, — сказав він, — ми знаємо, де той об’єкт. Ху… Поганий, коротше, об’єкт. П’ять чоловік охорони, коротше, зі стволами, а нам, ти знаєш, стволів не можна. Добре тільки те, що об’єкт далеко за містом.

— Що ж тут доброго? — спитав я.

— Дещо, — дражливо сказав він.

— Потрібен детальний план об’єкта.

— Е-е-е, — він уже геть роздратовано глянув на мене. — Ти хочеш, щоб я тобі зараз усе описав лівою рукою і по-французькому.

Від останнього слова я трошки напружився, але Ібрагім нагадав:

— Це так, коротше, Штірліц робив. А план буде. Коротше, все буде, окрім стволів.

Попри всю напускну потаємність, Ібрагім був невеликим конспіратором, бо раптом і Сміт встромив свого носа:

— Слухай, Іб, а на фіґа їм ця дівчина? Вона що, вбила когось чи зарізала?

— Думаю, що це ниточка, — багатозначно сказав Іб.

— Яка ниточка? — не зрозумів Вессон.

— Слід.

— «Слід-інвест»? — спитав тупий Сміт.

— Слід-пезд! — роздратовано сказав Іб. — Ниточка може привести до того, кого вони не бачили мертвим.

— Ниточка — це і є слід, — пояснив Вессон. — Слухай, Іб, а вони там цю ниточку не той?..

— Ні… Ні, коротше.

— А довше? — спитав тупий Сміт.

— Заткніть свої піддувайла! — сказав Іб. — Ви бачите, що я розмовляю? Вам як кудись іти без стволів, то ви просто казитеся.

— Ти не про те подумав, — огризнувся Вессон. — Я мав на увазі, чи вони її не… чи не відокремлять душу від тіла.

— Вона їм не потрібна мертва, — сказав Ібрагім. — Коротше, єдине, за що можна не боятися, то це за її життя.

— До певного часу, — додав Сміт.

— А те, про що подумав ти, Іб, — знов озвався Вессон, — цілком може бути. Душа — то одне, а тіло зовсім інше.

— Ти тут не мулла, — сказав Ібрагім. — Давай жени на хазу. І мовчки.

Вессон погнав авто так безстрашно, наче він і народився вперед ногами.

Проїхали ми чимало, поки, нарешті, зупинилися біля станції метро «Сокіл». Ібрагім простягнув мені ключі з круглим зеленим брелоком і назвав адресу.

— Це поруч, — сказав він. — Далі підеш сам. Квартира абсолютно чиста, тут не треба нікому світитися. Коротше, звикай, обнюхуйся, ми тебе знайдемо. — Його червонясті зіниці були десь на дні очей і світились похмурим вогнем.

Джип поїхав далі «уперед ногами», а я подивився на круглий плескатий брелок: на зеленому тлі був зображений самотній вовк — національний символ чеченців. Мабуть, для Ібрагіма існували речі, які він ставив вище за будь-яку конспірацію.

Я «обнюхався» у ближньому кварталі і знайшов своє лігво. Лігво самотнього вовка. Це була однокімнатна квартира на четвертому поверсі висотного будинку: більш-менш умебльована, з телевізором, холодильником і, звичайно ж, телефоном — єдиним живим створінням, з яким іноді доводиться миритися навіть заклятим самітникам. Я не здивувався, коли невдовзі він задзвонив.

— Все нормально?

— Так.

— Тоді відпочивай. І ввімкни холодильник.

Дякую, Іб, сон — це моє друге життя. Я знаю йому ціну. Це моя тінь, мій двійник. Я люблю слухати, як він наближається, люблю вловлювати саме ту мить, коли він хапає мене за сонну артерію. Віднедавна мені це вдається, хоч та мить набагато коротша за постріл із «Шерідана», коротша за 0,6 секунди, які відводять тобі під час тренування для того, щоб ти влучив у терориста. На кіноекрані — натовп людей, жінки з дітьми, а серед них терорист, котрого ти мусиш зліквідувати, і куля точно лягає в ціль. Потім розвертаєшся і стріляєш уже в живих людей, об яких розбиваються кулі-капсули з червоною рідиною. Уві сні все набагато справжніше…

Я відчинив холодильник. Навіщо його вмикати, коли він порожній? На металевій ґратці — лише експлуатаційна інструкція. Я її розгорнув і швидко знайшов те, що мене цікавило. Тут був не лише план об’єкта, а й карта місцевості, де він знаходився. Зробив це, безперечно, профі: що-що, а карту я вмів читати, цьому в Леґіоні надавали більшого значення, ніж таким дурницям, як карате, не кажучи вже про допотопне дзюдо. Якийсь Путята (чи Вишата) також був тут мастаком, шкода тільки, що він не зробив карту рельєфною, скажімо, у вигляді торту, яку після ретельного вивчення можна було б з’їсти. А так доведеться спалити.

Я не без утіхи завважив блакитну пляму, що тулилася до самісінького об’єкта, — вода була моєю слабкістю. Вода була моєю стихією, а тому я з великим задоволенням зняв із себе разом з одягом людську подобу і став під холодний душ.

— Скільки тобі потрібно людей? — спитав Ібрагім.

Ми знов їхали в антрацитовій «могилі», яка підібрала мене біля станції метро «Сокіл». Попереду сиділи Сміт і Вессон.

— Ніскільки, — сказав я.

— Їх там п’ятеро, ти не забув?

— То й що?

— Коротше, давай без понтів. Тут усі круті,— ображено сказав він. — Я можу дати тобі бриґаду.

— Тракторну? — спитав я. — Дуже багато буде шуму.

Тупий Сміт пирснув у кулак.

— Ні, комбайнерів, — не розгубився Іб. — Які косять і молотять відразу.

Тепер заіржали обоє — і Сміт, і Вессон.

— Коротше, — сказав Іб. — Скільки?

— Там, де багато людей, завжди знаходиться довгий язик.

Іб розумів мою впертість по-своєму.

— Довгі язики ми давно вирізали, — насподі його очей знов засвітився похмурий вогонь. — У нас усі свої.

— Якби серед своїх не було чужих, то ми б тут з тобою не балакали, — сказав я. — Але вся штука в тому, що коли мені знадобляться люди, то якраз чужі.

— Давай без ребусів, коротше.

— Коротше, — і я вже заразився його слівцем-паразитом, — якщо ти гориш бажанням дати когось на підмогу, то мені достатньо буде Вессона.

— Кого-о-о?

Я хотів сказати, що на жаргоні представлених народів це означає «класного водія», але щоб і далі не збивати Ібрагіма з пантелику, пояснив:

— Мені потрібен хіба ось такий комбайнер, як у тебе. Тільки не на цьому «Джондірі», звичайно. Достатньо непримітної машини, яку в разі потреби не шкода й спалити.

— Ці хлопці не ходять на жнива нарізно, — кивнув він на Сміта і Вессона. — Це в мене сіамські близнюки. Одному прищикнеш хвоста, а другий верещить.

— Гаразд, — погодився я. — Вони можуть бути удвох.

— Всього лиш удвох — і без стволів? — озвався Сміт.

— Це такі хлопці, що в одного машина без гальм, а в другого пістолет без запобіжника, — пояснив Іб. — І що цікаво, при цьому вони не підводять.

— Побачимо, — сказав я.

Вони озирнулися водночас: Сміт глянув через ліве плече (щоправда, не сплюнув), а Вессон через праве: ти ще сумніваєшся?

— Може, вам туди спершу так під’їхати? — спитав Іб. — Коротше, в розвідку.

— Ні,— сказав я. — Немає часу на репетиції. Сьогодні все зробимо.

— Сьогодні?

— Так, опівночі треба вже бути там. Ти встигнеш з машиною? До вечора ще далеко.

— Що з мене ще? Окрім сіамських близнюків? Може, панцир, гроші?..

— До речі,— сказав я. — Де тут можна перекусити? Так, щоб зі столиком на двох? І швидко.

Він зрозумів. Вессон зупинив «могилу» біля першого-ліпшого ресторанчика, назву якому придумав абсолютно глухий чоловік — «Кака-ду». Ми з Ібрагімом зайшли до майже порожньої зали, тільки в кутку сиділа гамірна чоловіча компанія і мочила носи у пиві.

Ми примостились подалі.

— Ти щось будеш? — спитав Іб. — Бо я не голодний.

— Я теж.

— Тоді лише для годиться візьмемо пива з креветками. Ти взагалі п’єш?

До нас підійшла кобилка з білою гривою і, подавши меню, поцокотіла геть.

— Скільки? — спитав він.

— Три штуки. Поки що.

Ібрагім, не кліпнувши, дістав із спідньої кишені піджака портмоне, відрахував гроші і, поклавши їх між палітурки меню, підсунув до мене.

— Поки що, — повторив він.

Зігнувши вдвоє тридцять стодоларових купюр, я недбало запхнув їх у джинси.

Прицокотіла кобилка, Ібрагім замовив пива з креветками й одразу розрахувався, однак ні до чого не доторкнувся.