Бора - Вдовиченко Галина - Страница 33

— А донька? — Божка найбільше перейнялась приватним життям художника. — Він не хотів побачити своєї доньки?

— Думаю, він не знав, що у нього у Львові є…

— Горить! — вигукнула Лідія та кинулась до газової плити: — Хто тут готує, кінець кінцем?.. Усю кухню задимили.

Ніхто ще нічого не задимив, усі лиш відчули ледь помітну загрозливу нотку, що виникла у букеті пахощів з-під кришки казанка. Лідія перша її вловила — і врятувала вечерю.

За столом обговорювали новину, лише Гордій сидів мовчки, втопивши ложку у тарілці з кулішем. Підвівся, обмацав кишені:

— Піду покурю, — і вийшов з-за столу.

Іван Іванович провів його очима, розцінивши це по-своєму: куліш не вдався.

— Дівчата… — почав було.

І зупинився. Дівчата так злагоджено й завзято накидали ложками до рота, що запитувати, чи смакує, не було сенсу.

— Нічого, якщо я говоритиму? — запитав він. Йому мовчки дали знак: «говоріть-говоріть», і він охоче повернувся до теми. — Чимало художників-примітивістів мали деякі спільні риси. Маю на увазі принаймні три: бідність, потребу в мандрах та відсутність свого житла. Ніко Піросмані жив у злиднях та ночував по підвалах, він і помер у підвалі, три дні — хворий та голодний — провів там сам-один, аж поки його знайшли й завезли до лікарні, але було вже пізно…

Його лекція була зараз, під стукіт ложок, недоречною, але він цього не помічав, бо сів на улюбленого коника:

— Серед художників-примітивістів було чимало безхатченків. Никифор жив по чужих людях, а коли назбирав грошей на свій дім, — а він вже міг собі це дозволити, бо картини купували, — то було пізно, він уже був хворий на туберкульоз і жити йому залишалось недовго.

— За історією про бабусю Гордія та художника Никифора можна було б зняти фільм, — зауважила Божка, потягнувшись по добавку до керамічної супниці, куди переклали куліш з казанка.

Іван Іванович із задоволенням спостерігав за її маніпуляціями.

— Про Никифора не один фільм знято, — усміхнувся він. — І в одному з них роль художника грає жінка. Дивно, що забув її прізвище.

Після вечері Божка зайшла в Інтернет та скачала фільм «Мій Никифор». Поки усі розсідалися ближче до екрана, поділилась інформацією, знайденою у мережі. Роль Никифора зіграла 85-річна актриса Христина Фельдман.

— Точно! — підхопив Іван Іванович. — Фельдман її прізвище! Вона народилась у Львові у сім’ї актора та оперної співачки, вчилась у Варшаві, а згодом повернулась до Львова, працювала у Міському театрі. У Великому міському театрі! Тепер — Оперний.

Домашній кінозал влаштували у кімнаті Бори, нагорі. Затулили вікно цупкими шторами, посідали — хто на канапі, хто на стільцях, принесених знизу; Божка — на підлогу, підстеливши собі дві пласкі диванні подушки.

…Після закінчення фільму Гордій мовчки підвівся — пішов курити на вулицю.

— Він зовсім не подібний на Никифора, — зауважила Лідія. — Зовсім.

— Зате його дерев’яні пташки подібні на мальованих пташок Никифора, — Бора вимкнула ноутбук: він їй був сьогодні вже непотрібний, все одно вже не вдасться попрацювати. — Спати, люди.

13

Симпатія між Ганною Петрівною та Іваном Івановичем розквітла на прихильності до чистоти й порядку та на улюбленій темі: квіти та декоративні кущі. Інше було несуттєвим — різниця у рівні освіченості та ступінь відкритості, зовнішня вишуканість одного та підкреслена простота іншої. Вони швидко перейшли від розмов до діла — узялися вдвох порядкувати у саду, завзято порпалися у землі — щось викопували на зиму, щось пересаджували. Їм бракувало дотепер підтримки одне одного, аби нарешті почати нове діло так натхненно й так невчасно. Хоча, як запевняли вони, осінь для роботи у квітнику та у саду — така ж гаряча пора, як весна. Лише результати отримають пізніше.

Бора з усім погодилась: робіть, як вважаєте за потрібне. І ці двоє пропадали у саду, закинувши усі інші справи. В домі говорили про те саме, і значення багатьох слів Борі були невідомими: спірея, дейция, вейгела… Почувши назву «форзиція», таки не втрималась, втрутилась у розмову: форзицію я знаю, це такі кущики жовтенькі, першими цвітуть навесні, он один такий, якщо не помиляюсь, під парканом. На неї подивились поблажливо, кивнули одночасно: правильно, молодець.

Ганна Петрівна приходила тепер щодня, приносила саджанці кущів — коріння, загорнуте у вогкий папір, тримала у руці, немов крихке скло. Схилившись над шкільним зошитом у клітинку, голова до голови, вони з Іваном Івановичем малювали схеми насадження. Гордій лише хмикав, підсміюючись, — він виявився байдужим до екзотики: зарослий сад байдикуватого господаря, казав, це і є справжній сад. Але не відмовляв у допомозі, узявся лагодити низенький парканчик з порізаних грубих гілок — облаштовувати триярусну клумбу з дерев’яними підпорками.

Під вікном голоси: сперечаються, де навесні найкраще висадити гліцинію. «Яка то гліцинія? — подумала Бора, — як виглядає?» І спустилась у сад. Варто було лише запитати, як Іван Іванович хутко приніс з дому альбом фоторепродукцій Клода Моне і з молодечим завзяттям узявся пояснювати, обережно тицяючи пальцем у глянцеві сторінки: ось вона, гліцинія, у саду художника у Живерні. Він писав цей повитий гліцинією японський місточок безліч разів, при різному освітленні, у різні години доби та у різні сезони. Квіти духмяної, ніжно-бузкової гліцинії, що звисає гронами з поруччя місточка або з верхівки альтанки — це мрія Івана Івановича. Ганна Петрівна слухає його з готовністю однодумця, голова повертається за ним, як сонях за сонцем, очі грають. А Іван Іванович ніби й не помічає нічого, віддає Борі альбом: занесеш додому? — і знову одягає захисні рукавички. До роботи!

Він і так вже багато часу змарнував. Усе життя збирався, але навіть не спробував бодай на крок наблизитись до своєї фантазії. Йому весь час щось заважало, аж поки події останніх місяців не підвели до висновку, що він вже не встигне реалізувати своєї давньої мрії, надто багато часу потребувала вона для втілення, може, й усього життя, такого скороминущого, що встигнути посадити ще можна, а дочекатись результату — вже ні. Іван Іванович, якому не дано було писати фарбами, хотів творити живу картину барвами квітів, кущів та дерев: вона увесь час змінювала б кольорові плями та конфігурацію ліній, щоразу виглядаючи по-іншому. Майже уся територія навколо будинку, де він нещодавно мешкав, належала корисним рослинам, моркві-петрушці, малині-смородині. Лише маленькі клаптики землі за залишковим принципом переходили у володіння рослин, що не давали нічого їстівного, а отже, й не могли претендувати на помітну площу. На тих острівках не було де розгорнутись, а Іван Іванович мріяв масштабно, з розмахом, він прагнув господарювати без жодних обмежень у великому саду, в якому з ранньої весни до пізньої осені щось цвіло б та зеленіло, де буяла б квіткова палітра, на якій він змішував та обирав несподівані та свіжі поєднання кольорів.

І зараз він узявся за діло так натхненно, що Бора раз у раз відволікалась від свого роману — з другого поверху, з вікна своєї кімнати спостерігала, як чоловік та жінка, обоє пенсійного віку, метушились у саду, і сміялись, і сперечалися, як підлітки.

У ванній кімнаті шуміла вода. Було чути, як Іван Іванович наспівує: «Намалюй мені ні-іч, коли падають зо-орі…» Бора крутила в руках опудало ворони, яке невідомо хто заніс до кухні.

— А батьки Володі теж тут жили? — запитала Бора, натиснувши кнопку під крилом чорної ворони. Крила з механічним звуком роз’їхалися.

Ганна Петрівна ствердно хитнула головою. Вона збирала посуд зі столу і була, як завжди, мовчазна та зосереджена на тому, що робить.

— У цьому будинку? — Бора склала крила птаха — механізм відгукнувся сухим клацанням.

Ганна Петрівна ворухнула бровами, стиснувши губи, і знову кивнула.

— А куди вони поділися? — Бора знову натиснула кнопку.

— Та що ви, як маленька! Поламаєте! — дорікнула їй Ганна Петрівна.