Бора - Вдовиченко Галина - Страница 31

— Навіть Кіцманем?

— І Кіцманем теж.

Божка обережно витягла із супу шматочок м’яса, половину поклала собі до рота, половину — перед Кіцманем.

— … і моїм наплечником можете уявити себе? — не вгамовувалась вона.

— І твоїм наплечником. Він стільки історій може розповісти про свою господиню, про вулицю, про ту ж піцу…

«А третя запла-аче…» — озвався Божчин мобільник голосом Гордія.

Дивися, який собі рингтон поставила…

Божка миттєво переключилась на інше, підвелася: «так… ага… так…» — і вийшла, усміхаючись, з кухні.

— Хлопець у неї з’явився чи що… — ніби як до себе сказала Лідія, відставила малюнок вбік: — Як тобі?

На папері — будинок-годинник з Бориного роману: стіни завішані годинниками, великими й маленькими, вишуканими та кічевими, старовинними та сучасними. Він призвичаївся жити за кількома різними показниками часу, і тому, незважаючи на надмір механізмів, дезорієнтований та збитий з пантелику: ранок? вечір?

Божка вихором залетіла до кухні, підхопила свою тарілку — і пирснула зі сміху:

— Гляньте! Моє Кіцманятко!

В її тарілці, у залишках супу, лежав шматочок ковбаси. Кіцмань теж поділився своєю їжею і тепер незворушно облизувався над порожньою мискою.

У нічній тиші Бора слухає дихання будинку — суміш ледь вловимих звуків, шурхотінь, порипувань та цокання кількох годинників. Усі дивовижні закутки — таємничі комірки та шухлядки, камін і старі меблі — видають спільну стишену симфонію звуків. Люди і тварини — усі, що сплять зараз під одним дахом, дихають в унісон з будинком, він приймає їх, як дерево — пташок, як трава — жуків та мурашок, як ставок — рибок, в’юнких та неповоротких, поверхневих та глибинних.

Без жодних зусиль опинилась Бора у будинку, про який хіба мріяти можна було, звільнила квартиру неподалік іподрому для Влада та його дівчини. Синові цей дім нецікавий, як нецікаве навчання у вузі — спробуй зрозумій! Йому — аби поближче до коней. Цей будинок дістався їй настільки легко, що став тепер возом із проблемами. Треба хоча б встановити нові ринви у піддашші, відремонтувати кам’яні сходи, почистити зарослий сад, полагодити електрику. Ще кілька місяців «фори» — і за комунальні послуги доведеться платити самій. Але думка продати будинок та купити квартиру давно вже зблякла й розтанула, як ранковий туман. Цей варіант, що здавався чи не єдино розумним, особливо після лякаючого візиту трьох чоловіків, вже відсунуто й забуто, до нього Бора вже не вертатиметься. І головною причиною зміни настрою та планів став сам будинок. Він вже не був тою ворожо налаштованою до неї живою істотою, що прийняв її, як нахабну зайду. Він відкрив для неї сторінки старого альбому з фотографіями початку минулого століття — з поглядом хлопчика на центральній алеї парку Костюшка. Дім співав голосом старого акордеона. Млинці з важкої пательні мали особливий смак дитинства. Дім надав притулок усім, хто його потребував. Він змінив гнів на милість. Цієї нічної миті Бора відчула себе тут захищено та затишно, як равлик у своїй шкаралупі.

Борі сниться сон про сон. Сон з її роману повертається. Про будинок, заповнений годинниками, де немає нічого, окрім годинників. Музика розмаїтих звуків зливається, зачаровує злагодженістю, заколисує і підносить вище даху, за межі сонного будинку, до жовтневих нічних зірок в оксамитовому небі.

І перше, що встигає вона упіймати з вислизаючого ранкового сну, — сільська дорога. Чоловік, Гордій — і не Гордій, хтось водночас і відомий, і невідомий, їде на велосипеді вздовж лісу. З другого боку — поле стиглої пшениці. Від дерев на дорогу падає мереживна тінь, і на обличчі чоловіка мерехтять плямки сонячного світла, і дрібна м’яка пилюка куриться за колесами.

Гордій питає:

— Ти закінчила роман?..

— Ще ні.

— Довго ще?

— Трошки залишилося… Але далі треба буде ще чистити й чистити, правити, викреслювати зайве.

— Важко писати?

— …Іноді важко. А мало бути б натхненно та легко, як спів пташки, бо людина створена для радісної творчої праці.

— Не у кожного ж праця творча.

— Мала би бути у кожного. Але більшість день у день горбатиться заради шматка хліба…

— Ти пишеш заради шматка хліба?

— Я ж не про писання. Там по-різному буває. Я про безрадісне, безпросвітне горбатіння.

— Хочу тебе запитати… Чому ти тієї спідниці більше не носиш?

— Якої?

— Тої, що як фіранка з вікна.

— Гіпюр, балда!

— Чому ти спідницю з гіпюрбалди не носиш? Носи, тобі пасує. І на високі підбори я тоді даремно наїхав…

12

Дощові краплі з парасолі Іван Іванович струсив ще на ґанку — лише тоді переступив поріг. Зачинив двері, неквапно роздягнувся. Обличчя сяє. Витримку має неабияку — мовчить, спершу ставить на тумбочку пакет з продуктами, вішає плащ на пластмасові плечики та сухою шматою протирає мешти. Кілька рухів долонями вгору по хвилястому сивому волоссю, а тоді вже:

— Гордій вдома?

— На кухні, — каже Бора. — Майструє.

— Майструє? Чого ж на кухні?

— Та нехай. На вулиці, бачите, що робиться. Обіцяв поприбирати.

— Я, Христинко, готуватиму на вечерю куліш. Усе, що треба, купив. Хто вдома? Клич усіх на кухню. Я цікаву новину приніс.

— Бомбезна новина! — за півгодини першою озвалася на почуте Божка.

Вона сиділа у кріслі, спираючись на ліроподібну спинку та підібравши одну ногу під себе. Бора кришила ножем жмутик кропу — допомагала Івану Івановичу готувати вечерю: він керував, а вона виконувала його накази. А сам шеф-кухар, стоячи посеред кухні, натхненно розповідав про своє відкриття, раз у раз похопившись, заглядав у папірець та оголошував: «Добре! Тепер до шкварок додаємо накришеної цибулі!.. А зараз засипаємо пшоно…»

Гордій та Лідія працювали за великим кухонним столом навпроти одне одного: він різав фігурку дерев’яної пташки, Лідія виводила чорною тушшю щось наразі незрозуміле. Божка, як завжди, трималася ближче до Гордія.

Новина і справді виявилась неймовірною. Було з чого дивуватися.

Однак спочатку Іван Іванович поставив Гордію кілька запитань, і кожна відповідь помітно впливала на його настрій.

— Ви можете бодай приблизно сказати, коли ваш дід-художник приїжджав до Львова?

— Чого ж приблизно? Це відомо точно, — відповів Гордій, не відволікаючись від роботи, — він перебував на стадії правого пташиного крила. — 38-го року. Бо моя мама народилась перед Другою світовою, у 39-му.

— Так, — Іван Іванович енергійно потер долоні. — А чого він приїжджав, говорила ваша бабуся? Якою була причина приїзду?

— У нього тут виставка була. Виставка талановитого лемка, щось таке приблизно писали на афішах.

— З Криниці? — розхвилювався Іван Іванович. — Лемко з Криниці? Це таке курортне містечко у Польщі.

— Не знаю, — знизав плечима Гордій, — десь з тих місць.

— Так-так-так, — ще більше збадьорився Іван Іванович. — А ви ще казали, що він був німий.

— Це його мама була німа, а він лише погано говорив. Мав дефект язика, то був недоріка. Але моя бабуся — тоді молода жінка — його розуміла, хоча вони були знайомі лише кілька днів. Це зрештою все, що я знаю.

— Так! У це просто неможливо повірити, але здається мені, Гордію, що ваш дід — художник Никифор, — голос Івана Івановича затремтів від піднесення.

— А-а-а, — протягнув Гордій і повернувся до своєї дерев’яної чи то ворони, чи то папужки, натиснув на різець, приставивши його до дзьоба. — Ні. Ви помиляєтесь. Його ім’я було Епіфаній Дровняк. Я мав десь лист — коротка цидулка, написана дитячим почерком, друкованими літерами. Він написав моїй бабусі листа по від’їзді. Нашкрябав кілька слів, бо добре писати не вмів. І у тому листі він називав себе Епіфаній Дровняк.

Іван Іванович схопився за комір сорочки і зробив два кроки до Гордія:

— Правильно! — сказав він у сильному хвилюванні та розщепнув верхні ґудзики. — Абсолютно вірно. Мені треба негайно випити пігулку.