Бора - Вдовиченко Галина - Страница 19

— Сідай, — наказала Лідія, чиркнула сірником біля каміна, і звідти до столу попливло мерехтливим колом полум’я свічки, химерно змінивши риси обличчя Лідії. — Бачу в цій ситуації кілька позитивних моментів. Можемо розпалити камін, дрова маємо, з сірниками не гніваємось…

— Зараз влаштуємо чудове чаювання, — каже Бора. — З пересіданнями.

— Якими пересіданнями? — не зрозумів Гордій.

— «Аліса», шалене чаювання…

Кудлата тінь Гордія ковзнула по стіні. Він не розчув чи не зрозумів, про що йдеться.

— День до вечора пролетів як одна година, — сказала Лідія, роздаючи пледи. — Що то з часом робиться? У дитинстві усе було інакше, а зараз не встиг отямитись — вечір. Радій, Божено, життю, поки не подорослішала.

— У мене теж час біжить. Я що, не людина? Тут річ у чомусь іншому.

— Звичайно, в іншому, — голос Івана Івановича трохи захрип, він прокашлявся і продовжив: — Час прискорився для всіх, і для дітей теж.

— Ну, не у буквальному ж сенсі?

— Чому ж? У буквальному. З коефіцієнтом 1,618…

— Як то ви запам’ятали?

— Це число «золотого перетину». Один з найважливіших показників структури світобудови. Я такі речі пам’ятаю.

Бора запалила ще одну свічку і пішла на кухню, покликавши Божку собі у помічниці. А на зворотному шляху ще зі сходів почула:

— …на жаль, теперішній світ не той, що був раніше: кожен хоче писати книжки, а діти не слухають батьків…

— Точно! — погоджується Лідія.

— Це шумерська поезія 4-го тисячоліття до нашої ери…

З темряви, від комина, чути:

— Хм!

— Гордію, ви тут?

— Чекаю на чай, — каже він, розпалюючи вогонь. — Обіцяли гарячого чаю.

Знову у темряві проторохкотіло підлогою — Кіцмань прогнав з кута в куток якийсь горіх чи щось з Лідиного косметичного арсеналу. У проріз дверей впливло світло ліхтарика — він світив з чола Божки, як у шахтаря у забої. Бора за нею обережно несла ще одну тацю, зі склянками та вином, привезеним Лідією від мами.

— А давайте грати у гру, — запропонувала Божка. — Розбирайте горнятка з чаєм. Обережно, гаряче. «Вірю — не вірю» називається. Кожен з нас по черзі розказує або правдивий випадок з життя, або вигадану історію, а тоді запитує: вірите?

— Як це?

— Дивіться. Нас — п’ятеро. Слухаємо одного, потім кожен каже: «вірю» чи «не вірю», а оповідач після усіх має сказати правду — вигадав він свою оповідку чи не вигадав. І той, хто вгадав, отримує свій бал. І так — хто більше балів набере. Давайте?

— Хто буде першим?

— Нехай Божка і буде першою. Тільки ліхтарик вимкни, очі сліпить.

— Добре, — миттєво погодилась дівчинка, її обличчя зникло у темряві, і з цієї темряви знову почулося, як Кіцмань катуляє щось по підлозі. — Цього котика мені насправді подарували.

— Правда? — здивувалась Бора.

— Неправда! — радіє Божка.

Очі поступово звикають до світла від свічки — його цілком достатньо, аби бачити обличчя усіх, хто за столом, лише у дещо несподіваному ракурсі.

Ще й у каміні розгоряється полум’я — можна грати.

— Це вигадка. Я його знайшла біля кіоску «Все для дому» у коробці з-під печива. Зрозуміло? Ось за таким принципом граємо. Можна ставити запитання, уточнювати деталі. Це була пробна куля. Тепер по-справжньому. Поїхали, Іване Івановичу, починайте.

Крісло під Іваном Івановичем рипнуло, він прокашлявся, помовчав і сказав:

— У молоді роки я мріяв малювати квітами. У сенсі — саджати їх так, ніби великі живі картини створювати. Щоб від ранньої весни до пізньої осені квіти цвіли. Лише мріяв, але так ніколи цього й не зробив… А ще хотів навчитись танцювати шейк.

Він зробив паузу. Усі чекали, розгубившись: усе? кінець? чи далі буде?

Виявилось, не усе.

— І я пішов у школу танців, — повів вже впевненіше Іван Іванович. — У нас у Стрию була школа танців, але там вчили танцювати вальс і польку, а я хотів танцювати шейк. Самотужки у мене нічого не вийшло, отож я так і не навчився танцювати шейк.

Запала тиша.

— Все? — обережно поцікавилась Божка. — Тоді тепер треба запитати: вірите?

— Вірите? — слухняно повторив Іван Іванович.

Напівтемрява відповіла йому:

— Вірю!

— Вірю.

— Вірю…

— Ну і я теж вірю.

— І кожний заробляє по балу, тому що я розповів правду, — підбив підсумок оповідач.

Звук олівця по паперу — Божка під свічкою малює таблицю, пише імена.

— Що ти там бачиш? — каже Бора.

— Записала кожному по балу. Але це були дві історії, а треба по одній. Порада на майбутнє. А що за шейк? Як він виглядав?

Язичок свічки хитнувся, Іван Іванович зітхнув, знову рипнувши кріслом:

— Показав би, але ж кажу — не навчився.

— Я можу показати, — несподівано озивається Бора і підводиться.

Усі повертаються до неї, вдивляючись, як вона виструнчилась у протилежному від каміна кутку, стоїть, опустивши руки, і раптом:

— І-і-і, не топчіть! Не топчіть конвалій! Не топчіть! Не топчіть конвалій!

Тільки-но почала співати й щось таке дивне виробляти руками й ногами, як зупинилася.

— Забула! — замислилась. — Забула, як далі. Як же там?.. А! — змахнула рукою. — Забула. А ще така була пісня… Про королеву красоти… Зараз згадаю… Ага. Увага!

Ніхто не чекав, що вона ось так розкуто, як перед давніми приятелями, переходитиме зі співу на танці, не соромлячись і не переймаючись тим, чи, бува, не комічно виглядає. А воно і справді викликало усмішку: ніби хтось смикає за невидимі віжки згори, а її руки та ноги слухаються, як лялькові.

А може, їй впевненості додавала напівтемрява, але не настільки ж, аби таке виробляти.

— «По переулку бродит ле-е-то, — перейшла Бора на російську, — сонце льется прямо с крыш!» — підстрибнула, присіла, похитала стегнами вправо-вліво і вже не стримувала себе: — «В потоке солнечного све-ета у киоска ты стоишь. Ла-ла ла-ла ла-ла ла-л-а-а-ла! На них с восторгом смотришь ты-ы! Ты в журнале увида-ала короле-еву красоты!!!»

Чотири пари очей намагалися роздивитись це ефектне шоу в деталях. Чути виконавицю було добре, полум’я свічки гойдалося разом із нею, додавало їй куражу.

— Як ми у дитячому садочку танцювали шейк! — зупинилась Бора, глибоко дихаючи. — Нянечки, уся кухня збігалися подивитися, як Галина Едуардівна нас танцювати вчила, це наша вихователька була. Вона обожнювала шейк.

— Я теж, — нагадав Іван Іванович.

— Він тоді вже вийшов з моди, а Галина Едуардівна любила танцювати, як за часів своєї молодості, вона вмикала у групі програвач, ставила платівку Полада Бюль-Бюль-огли, і ми співали разом з нею: шейк-ше-ейк! — вищанула Бора. — Арбапа-пері-пері-шейк! — і видихнула: — Ла-ла-ла-ла!

Хтось у темряві піднесено заплескав.

— А потім, — Бора жестом зупинила цей вияв підтримки, — наша підготовча група виступила на районному злеті. Далі — на міському конкурсі. І що ви думаєте? Нас запросили на «Веселі нотки» на телебачення. І ми там таке ушкварили, що за нас одноголосно проголосувало усе журі, усі п’ятеро членів на чолі з Юрієм Рибчинським. І сам Муслім Магомаєв надіслав нам вітальну телеграму!

— Ого! — подібне на «угу!» вигукнув хтось.

— Хух! — перевела дух Бора. — Вірите?

— Вірю, — миттєво озвалась Божка.

— Вперше про це чую, — подала голос Лідія. — Але вірю.

— І я вірю, — сказав Іван Іванович.

— А я — ні, — вперся Гордій.

— Чого це ні?

— Задля розмаїття. Не люблю одностайної реакції.

— І саме ви — вітаю! — отримуєте один бал, тому що я це вигадала. А усім іншим — по нулю.

— Та ну! — не повірила Лідія.

— Чесно.

— Ти усе вигадала?

— Чому ж усе? Моя мама справді любила ці пісні і цей танець.

— А решта — брехня?

— Включно з іменем виховательки.

— Але ж ти базікало, Боро!

— «Іздєржки» професії, — зухвало відповіла оповідачка.

Кілька разів Гордій брався доливати вина у келихи. Голос його робився усе більш піднесеним та веселим.

А коли черга дійшла до нього, сказав:

— А мені наснився сон, ніби я на війні вбив чоловіка. Беру його документи, розгортаю — а ми з ним в один день народилися.