Бора - Вдовиченко Галина - Страница 17

— Не дотягнули ви сьогодні до денної норми, — зробила висновок Божка. — Я читала в Інтернеті: 17 хвилин на добу — стільки у середньому витрачають батьки на виховання дітей.

— У цьому ділі важлива не кількість, а якість, — відповіла Лідія, сідаючи за стіл. — Виростеш — дізнаєшся.

Лідія вечеряла з апетитом, Іван Іванович сидів над тарілкою мовчазний та відсторонений. Немов не він вчора так завзято вів розмови із Божкою.

— Може, вина? — запропонувала Лідія. Вона привезла чудову тернівку маминого виготовлення.

— Не п’ю, — відмовився Іван Іванович. — Дякую за вечерю, Христю!

Вперто Бору Христею називає. Взяв книжку — Бора зауважила, щось з квітникарства — і пішов до себе.

— Пропоную подивитись, що у вежці робиться, — висунула ідею Божка.

— Ключа немає до тих дверей.

— Покажіть, де вони, ті двері.

— А уроки?

— Я зробила! Наперед усе продумала і зробила. Показати?

— То ти що, залишаєшся сьогодні тут? — запитує Лідія.

— Якщо ви не проти.

— Не проти, якщо застелятимеш своє ліжко.

— І попередиш бабусю, — втручається Бора.

— І підлогу у ванній протиратимеш після себе, — додає Лідія.

— Які ви нудні! — каже Божка радісно. — Чого я маю ті сімнадцять хвилин виховання за усіх вигрібати?..

Ключ Божка побачила майже одразу — відгорнула цупку верету, за якою ховалися вузькі двері на горище — а зі зворотного боку полотнини, у кишеньці — ключ стирчить. Двері слухняно рипнули, пропускаючи на просторий стрих, на тому ж рівні, що й три горішні кімнати, але під скошеним дахом. Просторе приміщення, не надто захаращене, а все ж і не порожнє: велика скриня при вході під мереживом павутиння, дві тверді валізи з металевими кутиками, припорошені пилюкою, кілька ящиків з-під посилок. Божка не знала, що таке посилки; бандеролі бачила, а посилки — ніколи. Ото вже дитя Інтернету! На полицях багато чого було такого, чого вона не бачила ніколи.

Але перше, що вони зробили, — кинулися наввипередки до головного сюрпризу, який чекав на них у куті горища: це були кілька дерев’яних сходок вгору, до невеличкого підвищення, розміром з квадратний стіл. Над ним височіла кругла вежка, яка здавалася знадвору іграшковою. Утрьох вони одразу й видерлися сюди разом, і усім вистачило місця — не таким вже мініатюрним виявився цей «ріжок равлика» на даху. З двох віконечок — одне навпроти другого — видно було верховіття дерев та далекі львівські дахи, а свій дах, викладений старою коричневою черепицею, закінчувався іржавою ринвою, яка з одного краю наскрізь просвічувала дірками, а з іншого повнилася старим сухим листям, наметеним вітром з високої грушки.

Від цього горища та його скарбів війнуло на Бору спогадом про коридор-лабіринт з її сну. Реальна збірня давніх речей нагадувала нічне видіння: тут були мідні посудини на довгих держаках із дерев’яними ручками, радіола 60-х років та стос платівок, старі альбоми у побляклих оксамитових палітурках… Ніби господар почистив дім, звільнивши кімнати від усього зайвого, а тоді пошкодував старий мотлох та й позносив його нагору.

Незчисленними крильми замерехтіло у віконечках вежки гігантське сіре пасмо. Вороння летіло й летіло над будинком у бік парку, виписувало могутнім пензлем малюнки у небі. Надмірно галасливе птаство цієї вітряної осені. А може, тут, над цим будинком, так було завжди?

— З Грибовичів летять, — з виглядом знавця запевнила Божка. — Щоденний воронячий маршрут — з міського сміттєзвалища на парки. Мені бабуся казала.

— Воронячі зграї у небі — до зміни погоди, — вступила і Лідія.

Це ж хтось колись вперше зауважив таку залежність: організована вороняча метушливість у небі — до зміни погоди; ластівки низько літають — до дощу; рожевий кожушок на колі призахідного сонця — до вітру. Які уважні були люди за тих часів, коли природа ще давала їм чіткі підказки, і усі розуміли її пряму, не зіпсуту руйнівними впливами мову, що її переклали уважні спостерігачі, які могли поєднати побачене учора із завтрашніми реаліями, співставити, не раз перевірити — і залишити іншим як орієнтир.

«Мені б таку спостережливість, — подумала Бора. — Це, можливо, головна риса того, хто пише, — бачити і чути те, на що інші не звертають уваги».

І кожен узяв із собою з горища, що хотів. Битий, стягнутий дротом горщик, — Лідія. Набір потріпаних листівок «Породи собак» — Божка. Альбом з фотографіями в оксамитовій, сіро-бузкового кольору, витертій по кутах палітурці, — Бора.

Лідія прихопила по дорозі ще й маленький столик зі своєї кімнати — встановила його неподалік вікна: хочу з вами бути, слухати і ваші теревені, і вогонь у каміні. Розклала на столику папір, туш та інше художнє причандалля, поставила на підлогу тріснутий керамічний горщик, оплетений мідним дротом, немов павутинням. Припасованістю усіх фрагментів, оголеним малюнком металевих ліній він нагадував череп, помережаний тріщинами міжкісткових з’єднань. Бора затримала на ньому погляд, але на запитання Лідії: «Що він тобі нагадує?» — лише знизала плечима.

Лідія сама собі відповіла:

— Він такий самий, як у тебе в романі.

«Справді, — подумала Бора, — я й забула».

Лідія розповіла про свою ідею: вона ілюструватиме роман Бори, малюватиме предмети, елементи інтер’єру, пейзажі. Лише не героїв.

— Взагалі? Жодного портрета не буде? — Божка чухала котикові черевце листівкою із зображенням бульдога; Кіцмань млів, лежачи на спині та м’яко вивернувши шию набік. — Навіть тварин не буде?

— Лише речі, лише допоміжні елементи. Суцільний світ речей. Максимально промовистий. Недарма ж автор дає йому вибіркову можливість говорити.

Роман «Початок світу» у Лідії почався з білосніжника. З побіжно згаданих у тексті заростей — у тій частині майбутньої книжки, яку Бора дала почитати. А за вікном того ранку вітер бавився гілками реального білосніжника. Цей випадковий збіг і став гачком, за який зачепилася думка. Гілочку з дрібним листям та розсипами білих кульок Лідія намалювала лише з бажання згадати забуте вміння. Ідея про романний світ речей виникла згодом, а остаточно ствердилася під вежкою, коли погляд впав на старий горщик у плетиві мідного дроту.

— А що далі буде? Який малюнок?

Божка спробувала зазирнути художниці через плече, але Лідія доволі різко зупинила її:

— Не дивись, поки сама не покличу. Не люблю, коли дивляться на незакінчену роботу.

Але через півхвилини сказала вже іншим тоном:

— Далі будуть барабанні палички.

Борі ніколи не спала б на думку ідея Лідії. Світ речей! Барабанщика їй малювати нецікаво, а барабанні палички — цікаво.

— З натури? — допитується Божка. — Треба ж точно форму передати.

Вона вже повернулась у своє крісло біля каміна, аніскільки не образившись на обсмикування, сидить в улюбленій позі, підібравши ноги.

— Мені на них дивитись не обов’язково, — Лідія не відводить очей від свого ескізу, її рука робить дрібні, ледь помітні рухи, ніби тремтить, і чути шурхіт пера по поверхні паперу. — Я ті палички і зараз ніби бачу. Надивилась свого часу.

Брови Божки підстрибують.

— Ви грали на барабанах?

— Гірше, — Лідка чухає вільною рукою за вухом, дивиться, відсунувшись, що у неї виходить. — Закохалась у барабанщика.

Бора так, як Лідія, не змогла б. Вона працює на самоті, коли її не смикають, не відволікають, а якщо її гукають у такі хвилини, то не чує навіть власного імені.

Лідка ж має здатність одночасно малювати і підтримувати бесіду. Вона зосереджена на своїх лініях та штрихах, вона кусає губи від надлишку цієї сконцентрованості, але усе чує, нитку розмови не губить, лише іноді відповідає не одразу; або, перш ніж відповісти, пригальмовано повторює запитання або останнє почуте слово.

Той барабанщик грав у групі «Бубуйки». Вони були страшенно популярні у роки її студентства, й у кожного — кожного! — з музикантів Лідія була закохана. По-своєму. Найбільше — у барабанщика. У його відстороненість, з якою він грав, здавалося, не для публіки, а для себе, ні на що й ні на кого не звертаючи уваги, весь — від маківки до п’ят — у полоні власного ритму. Лідію гойдала синхронна хвиля, її тіпало та хилитало у такт зі звуками ударної установки, серце вискакувало від пульсації гарячих барабанних соло, які неодмінно супроводжувало наростаюче ревіння натовпу.