Бора - Вдовиченко Галина - Страница 13

Мама, навпаки, відгукнулась бадьорим піднесенням: у них ранок був у розпалі. Мама прала фіранки, тато витягував з пилососа затягнуту шкарпетку.

Про те, що у горлі дряпає, Бора сказала лише Лідії, набравши її номер, та й то лише тому, що вона запитала про самопочуття. Подруга сприйняла почуте як керівництво до дії. Заявилася несподівано — яскрава, усміхнена, у ледь чутній хмарці гіркуватих парфумів. Привезла меду, лимонів та калини — три пучки стиглих кетягів, зв’язаних докупи ниткою.

— Тобі — від нашого саду. Став чайник.

— Як я люблю калину, — зраділа Бора. — Запарю її як чай. Будеш зі мною? Чи тобі звичайного чаю?

— Мені — чорного, міцного. Я запаху калини не люблю.

— Та що ти! — засміялась Бора. — Калина пахне чоловіком. Трохи шкарпетками, трохи спермою, трохи чимось невловимим, що не піддається визначенню.

Лідія похитала головою, здійнявши брови, й заходилася різати лимон. З привезених новин одна була такою: телефонувала Світлана з Мілану. Просила влаштувати батька у будинок престарілих.

— …людей похилого віку, — автоматично виправила Бора.

Лідія відмахнулася:

— Яка різниця.

— Якого батька? — дійшло до Бори. — У неї хіба є батько?

Світлана була Лідиною подругою дитинства. Бора саме так сприймала її, через Лідію; бо напряму вони, мабуть, і не товаришували б. Колись з нотками ревнощів у голосі Світлана сказала Борі та Лідії: це ви такі нерозлийвода не тому, що жіноча дружба і усе таке інше, а тому, що між вами ніколи не ставав чоловік. «У якому сенсі?» — поцікавилась Бора. — «Вам подобаються різні типи чоловіків, — пояснила Світлана. — Неможливість збігів у симпатії до чоловіків — основа жіночої дружби. У цьому секрет вашого взаєморозуміння».

Зараз Світлана потребувала допомоги. Її батько — Бора вперше почула цю історію — пішов з сім’ї, коли діти були зовсім маленькі, виїхав зі Стрия в якесь інше районне містечко, викликавши бурю розмов, бо його нова жінка була років на десять старшою, мала двох дітей і була далеко не такою привабливою, як Світланина мати. «Пороблено», — шепотілися жінки. — «Ноги його більше не буде у нашому домі! — погрожувала мама Світлани, — і з дітьми йому більше не бачитись!..» У місті подивувались сенсації, язиками поплескали — та й забули; інші надзвичайні події місцевого масштабу витіснили цю новину. І ось тепер, тридцять років потому, коли померла друга дружина Світланиного батька, на світ вилізло, що будинок переписаний на її дітей, — спільних у них не було, — а ті за першої ж нагоди нагадали вітчиму, що у нього у Стрию залишилося житло, й показали йому його ж паспорт зі штампом про виписку.

Як лише вдалося таке прокрутити?

Старий потрапив до лікарні, у кардіологічне відділення, тепер він у реабілітаційному центрі. Світлана просить прилаштувати його у будинок престарілих, бо він не хоче повертатись туди, де його не чекають.

— А брат Світлани? — згадала Бора. — Що він?

— Живе у Стрию. У нього сім’я, діти, він чути ні про що не хоче. Каже: а хто це? Я, каже, того батька на вулиці б не впізнав… Нема кому дати раду з тим старим, — підвела риску Лідія. — Закину тебе на роботу і поїду з’ясовувати, що можна зробити.

Руки на кермі у мажорських шкіряних рукавичках — Лідія привезла Бору у видавництво на своєму «Фольксвагені-гольфі» і, перехилившись через звільнене пасажирське сидіння, гукнула навздогін, відчинивши дверцята: передзвони, коли назад, може, заїду!

Про існування взуттєвої крамнички у напівпідвальному приміщенні за два квартали від видавництва Бора й не здогадувалась. Взуття, виставлене на поличках, справді було якісним та недорогим. Йшла за чобітками, але до душі припали теплі черевички на зручних широких підборах — Бора міряла їх, сором’язливо посунувши подалі під лавку старе взуття. Пройшлася взад-вперед і вже не захотіла перевзуватися. Заощадила на покупці рівно стільки, аби придбати дві пари капців та повернути борг за Інтернет. Старе взуття сховала у новенький хрусткий пакет — і акуратно опустила його у смітник на виході з крамнички, мало не переплутавши з пакетом із капцями. Божчина обізнаність у побутовій науці справила на неї ще більше враження, аніж учорашня компетентність у сфері соціальних мереж та інших інтернет-премудростей. Виявляється, ця мала пристосувалась до життя. Чи так завжди буває при батьках, зосереджених на собі?

На хвилі піднесення Бора готова була засісти за роботу. Але жодної сторінки написати не вдалося.

Божка приїхала за своїм плеєром — забула його у горішній кімнаті.

Лідія подзвонила:

— Ти вже вдома?.. Слухай, біда з тим дідом. У реабілітаційному центрі його більше не можуть тримати, скільки можна, кажуть, забирайте! В одному геріатричному центрі його не приймають, бо усіх документів немає. У другому подібному пансіонаті — ремонт. Треба кілька днів того діда десь «перетримати».

Так і сказала: «перетримати», як про песика чи котика, господарів якого тиждень-другий не буде вдома.

— Заберу його до Стрия, — невпевнено мовила Лідія, помовчавши. — Ну, а куди його?

Тиша у слухавці. Чути, як десь там біля Лідії ворони каркають та автівки гудуть.

— Та вези вже сюди, — озивається Бора. — Тільки ненадовго!

У кімнаті на першому поверсі, звідки йдуть вгору сходи, буде старому тимчасовий прихисток. Бо куди ж його, справді? Три кімнатки на другому поверсі — «дівоча» територія.

Вікно долішньої кімнати виходить у сад, як і вікно кімнати Бори нагорі. Шафу навіть не знадобилося звільняти від речей, вона була майже порожньою — окрім двох ковдр та акордеона «Weltmeister», нічого там не знайшли, хіба щітку до одягу на одній з полиць, ніби у готелі. Божка дістала акордеон — він зблиснув бордовими лаковими боками та металевими ажурними насадками з вензелями. Сухо клацнули чорно-білі клавіші, акордеон зітхнув, втягнувши й випустивши повітря зі своїх застояних легень. З дзвінким стуком впала на акордеон одна з пластмасових жабок-заколок з голови Божки. Її сьогоднішня фішка — ефектна зачіска: двома десятками дрібних заколок схоплено перекручені пасма — волосся стовбурчиться навсібіч. Це виглядає стильно.

Підготувалися як слід, знайшли ще дві подушки нагорі, у кімнаті Божки, зі стосу білизни витягли чисту постіль. Що ще треба старій людині? Хіба кашу.

Поставили варити гречку на молоці.

Дід виявився доволі моложавим чоловіком похилого віку. Схожим на президента Кравчука.

— Дозвольте відрекомендуватися: Іван Іванович Стахура, — вклонився, піднявши капелюха.

Зовсім він не був подібний на хворого, приниженого та упослідженого старця. Спина рівна, густий сивий чуб, зачесаний вгору, і жодних ознак залисин. Бора звернула на це увагу, коли гість нахилився, аби поставити на підлогу свою валізу — неочікувано сучасного вигляду. Лідія опустила поруч великий паперовий пакет з речами.

— Ходімо, покажу вам вашу кімнату, — голосом покоївки сказала Бора й, щоб пом’якшити несподіваний ефект, усміхнулась.

Іван Іванович з готовністю рушив за нею, уважно обдивився кімнату, помацав ковдру, складену на дивані, покосився у бік сходів і запитав:

— А іншої кімнати у вас немає?

Бора здивовано скинула брови.

— Я сказала Івану Івановичу, що він може зупинитися тут на кілька днів, — втрутилась Лідія.

— Якщо ціна, — розважливо додав Іван Іванович, — буде помірною.

І це була лише прелюдія до трагікомічної сцени, яка тут-таки й відбулася. Її імпровізований повтор разом з прологом — тепер вже у Божчиному виконанні — можна було побачити за годину після подій. Вона ж зіграла її на «біс» наступного дня, вже у доповненому та вдосконаленому вигляді. І згодом театр одного актора не раз зривав аплодисменти вдячних глядачів, частина яких були того вечора небайдужими учасниками реальних подій.

Божка починає цю сценку зі стуку в уявні двері. Обличчя її зберігає невимушено-серйозний вигляд — їй це, на диво, вдається, що промовисто свідчить про неабиякий акторський талант.

«Дозвольте відрекомендуватися, — неспішно починає вона низьким голосом, обводячи присутніх уважним поглядом, а ті вже починають стримано усміхатися. — Іван Іванович Стахура!» — «Ходімо, — змінює виконавиця інтермедії голос і з привітною усмішкою присідає у кніксені, — я покажу вам вашу кімнату…»