Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович - Страница 6

— Все одно не зрозумів, — вторував я.

— От уяви, наприклад, звичайнісінького таргана. Уявив?

— Ага.

— А тепер уяви себе з гранатометом.

— Ну, уявив.

— А тепер подумай і скажи, хто сильніший: тарган чи ти з гранатометом?

— Звісно, що я!

— Правильно! Але якщо ти спробуєш боротися з тарганом за допомогою гранатомета, то зможеш лиш підсмажити самого себе, але аж ніяк не зашкодиш тарганові. Так от, застосовувати проти дівок логіку — це ганятися за тарганом з гранатометом!

У запасі в Мігеля був один коронний прийом, простенький трюк, фокус, який називається «fake finger [10]». Мексиканець часто застосовував його спеціально для того, щоб привертати увагу і зав’язувати стосунки з дівчатами, які на перший погляд видавались скутими і абсолютно неприступними. На основі цього фокуса він згодом вибудовував цілі теорії, що стосуються психології жіночої половини людства.

Відбувалося все так. Мігель підходив до наміченої дівулі чи групи дівчат і просив одну з них потримати в руках невеликий (10х10 см) клапоть тонкої яскраво-червоної тканини. Збентежена дівчина кілька секунд переминала в пальчиках шматок сукна, переконуючись, що матеріал не вирізняється нічим особливим. Потому мексиканець забирав клапоть і на очах дівулі великим пальцем правої долоні ретельно заштовхував його у міцно стиснутий лівий кулак. Коли червона ганчірка повністю зникала в затиснутій долоні, хлопець, все ще тримаючи великий палець у кулаку, кілька разів картинно дмухав на руки і… різким рухом розводив їх урізнобіч, показуючи, що клапоть безслідно зник. Дівчата, зрозуміло, роззявляли роти і починали допитуватися, куди поділось сукно? Ось так ми знайомилися…

Весь секрет у тому, що у лівому кулаку завчасно ховається штучний гумовий палець — точна модель великого пальця людини з отвором усередині. Відтак шматок тканини заштовхується не у стиснуту лівицю, а у фальшивий палець, саме в який насамкінець фокусник і встромляє великий палець правої руки. Після того, як долоні розведено вбік, милолиці глядачки починають шукати очима яскраво-червоний клапоть тканини і не звертають уваги не те, що один з пальців фіґляра гумовий! Для успішного завершення фокусу, гумовий палець необхідно непомітно зняти і сховати у кишеню штанів.

Мігель випробовував цей трюк на фінках, француженках, німкенях, росіянках, італійках і навіть таїландках. І не було жодного разу, щоб цей тупий — тупий до неможливого! — фокус не спрацював.

— Вони хочуть того ж що й ми, але чекають, поки ми почнемо діяти, — пояснював Мігель. — Звісно, можна підійти і просто ляпнути щось на кшталт «давай потанцюємо», або принести букет квітів, або писати любовні листи, але це тупо, чувак, це так ту-у-упо! Досить вигадати щось оригінальне, щось яскраве й несподіване, таке, чого дівки не очікують, і вони всі твої, чувак.

— У тебе трохи однобоке бачення проблеми, чувак, — стримано відказував я.

— Вони мавпи, чувак, то й поводься з ними, як з мавпами! — кричав мексиканець.

— Друже, ти неправий, — палко заперечував я. — Жінка — це ідеал, жінка керує світом, вона надихає чоловіка, примушує його бути кращим, аніж він є насправді, її тіло прекрасне, її…

Мігель відмахувався від мене і мотав кудлатою головою.

— Ти телепень, Максе, хоч ти й пишеш дисертацію, але ти estupido [11], бо якщо ти не ставитимешся до них як до мавп, тоді вони почнуть ставитися до тебе, наче до мавпи.

Тут я прикушував язика і йшов працювати над дисертацією.

…То що сказав би Мігель? Що б він пораяв?

Але Мігеля поряд не було.

Тож сяк-так пересидівши першу ніч, — переважно дивлячись на місяць і зосереджено жуючи шмарклі, — я був змушений почовгати за порадою та розрадою до іншого свого товариша, який, на щастя, виявився під рукою.

Звуть його Алекс. Хоча вряди-годи, залежно від настрою, я кличу його або дуже просто — Саня, або екзотично і коротко — Алі. Ми познайомились років із п’ять тому, і на той момент спільно працювали над одним згиблим і безпросвітним проектом, який, як ми тоді думали, мусить зробити нас мільйонерами.

Алекс, він же — Саня, він же — Алі, на чотири роки старший за мене. З виду він невисокий, але крижастий і підтягнутий, спортивної тілобудови хлоп. В минулому — боксер-любитель. У нього живі й миготливі очі невизначеного кольору, прямий короткий ніс, підсмикане русяве волосся, вічно усміхнений рот. За характером Алекс — без компромісний оптиміст і жартівник, через що у нього в друзях заледве не пів-Києва. Такого живчика й веселуна ще слід пошукати. Здається, немає на світі такої ситуації, котра б примусила хлопця засумувати. Ні за яких умов, навіть у час найбільшої скрути, він не опускає рук і завжди тримає хвіст пістолетом. Крім того, від багатьох наших спільних знайомих я не раз чув про те, як Алі виручав своїх друзів у час найбільшої скрути. Мабуть, саме за це його найбільше цінують і поважають.

Протягом останніх місяців, працюючи разом, ми з Алексом помітно зблизилися, саме тому я посунув до нього за розрадою. Відтак наступного ранку, нічого не утаюючи, усе розповів Алексу. Мій друзяка довго обдумував почуту історію, а тоді сильно здивував мене, розважливо порадивши:

— Подзвони їй.

— Ти що?! — я аж захлинувся від обурення. — Подзвонити їй першим?! Та ніколи в житті! Що б я взяв та й передзвонив? Та я ж…

Алі жестом примусив мене заткнутись. Я заглох, подумавши, що Мігель ніколи в житті не порадив би такого паскудства. Не знаю достеменно, що б мексиканець вигадав у такій ситуації, але він точно заборонив би мені дзвонити їй першим.

Але в тому то й заковика, що Алекс — то далеко не Мігель.

— Подзвони, — серйозно й розсудливо повторив мій товариш. — Можливо, вона не відповість. Можливо, просто пошле тебе на фіг. Але ти повинен їй подзвонити, вона ж не якась там лушпайка.

Я хотів спитати, хто така «лушпайка», але подумав, що краще, мабуть, мені цього не знати…

Після обіду в неділю я знову опинився у себе на квартирі сам на сам зі своїми демонами. Я спробував почитати (про те, щоб спробувати щось писати, не могло бути й мови; я остерігався, що в такому стані замість оптимістичної і життєствердної «adventure story» склепаю якийсь кошмарний «хорор» з горами трупів, вивернутими кишками та розмазаними по стінах мізками). Розкрив черговий томик Марка Твена, але не зміг просунутись далі першого абзацу. Якісь чорти роздмухували в нутрощах пекельне вогнище.

Я раптом зрозумів, що через неї втрачаю абсолютно все. Складалося враження, наче розрив взаємин зробив з мене інваліда. Я почувався самотнім, нікому не потрібним гвинтиком, який відвалився від машини. Я просто випав із життя. А тоді до мене несподівано дійшло: я більше не можу писати! За останні дні мені не вдалося вичавити з себе навіть рядочка, навіть півречення, яке потім не дратувало би мене своєю кострубатістю та банальністю. Я не знав, скільки це триватиме, і тому страшенно злився, але не міг нічого вдіяти. Чи міг?…

І тоді… я вирішив передзвонити.

Нині розумію: це було помилкою. Зовсім не через те, що я набрався сміливості й подзвонив першим. Насправді річ у тім, що під час руйнації стосунків завжди є певна межа, після якої неможливо повернути назад. Навіть якщо дуже кортить.

У фізиці існує таке поняття — ентропія. Це функція стану будь-якої системи, яка є мірою незворотного розсіювання енергії. Простіше кажучи, з математичної точки зору ентропія слугує підтвердженням того, що всі процеси у природі незворотні. Якщо ви гепнулись з десятого поверху, вас, звісно, можна підняти назад, однак це не означає, що ви повернетесь у вихідне положення. Або якщо ви ненароком розбили чашку з чаєм під час сніданку, ви можете губкою зібрати його зі столу і зцідити назад у чашку. Але то вже буде інша чашка, і навіть інший чай, оскільки певна частина рідини лишилась на столі та в губці, якась частина випарувалась, а решта увібрала в себе трохи вашої енергії, поки ви вичавлювали мокру губку над новою філіжанкою. Так ось, ентропія наших стосунків незмірно зросла, що означало — шляху назад більше немає.