Усе - про секс - Дрозд Володимир - Страница 5

— То побіжи купи…

— Тільки ж чекай на мене тут. Я — миттю…

І я побіг-покотився униз, на Хрещатик. Тоді на Хрещатику було дві книгарні. І в обох я трохи не кожну книгу перемацав. Продавці запитували, що я так розшукую. Але ж не міг я признатися… Від самої думки про це мені мову віднімало і я одвертав до полиць обсипане гарячим приском обличчя. Минуло з півгодини, можливо, більше. Я вертався розпашілим від літнього сонця Хрещатиком — упорожні. Що я їй скажу, як розповім про те, про що соромно і думати? Піт тік із мене з-під синтетичного, сітчатого капелюха за комір зіжмаканої впродовж безсонної ночі сорочки. І тут мені трапилася книжкова розкладка. І — о диво з див! — на краю розкладки, серед фоліантів колишніх і сучасних класиків, що так мені збридилися за останню годину, тулилася брошурка у синій, непоказній, але такій радісній для мене обкладинці: «Роль і значення статевих стосунків у період розвиненого соціалізму». Я простяг продавцеві гроші, ухопив брошурку і побіг, не чекаючи на здачу, по крутих алеях Володимирської гірки.

Але її на лаві нашій — уже не було. Я прождав до пізнього вечора, пережовуючи словесну жвачку дослідження про статеві стосунки у період розвиненого соціалізму і проклинаючи усі світові теорії із проблем сексу. Відтак пошпурив брошуру до смітниці і похилитав на квартиру. Наступного дня я, пожертвувавши консультацією з історії, ще день пронудився на нашій лаві. Але вона — так і не прийшла. І вже не прийде.

Ніколи-ніколи.

Політика — груповий секс. Груповичок — як ніжно казала москвичка Алла, член радянської делегації, дразнячи кубинців яскраво-червоними шортами навколо сідниці, що претендувала принаймні на третину території острова Свободи. Це геніальне визначення сутності політики і політиків спало мені на думку опісля багаторічних спостережень за бурхливою діяльністю Верховної Ради. Чотири роки самозабутнього життя у содамському гріху, за біблійним висловом (оскільки переважна більшість депутатів — мужчини), і ось — вибори, трах-тарарах, катастрофа — не переобрали, безперспективне судилище із вдатливішим претендентом, і — відчуття кінця світу, відлученості від груповичка. Працюючи впродовж останніх років у апараті Спілки письменників, що її штаб-квартира розміщена на Банковій, між Верховною Радою і Президентським палацом, в епіцентрі українського політичного товчка, я маю нагоду спостерігати не лише за діючими депутатами, а й відлученими від групового політичного сексу. Останні ще якийсь місяць-два товчуться у районі парламенту і президентської адміністрації, не знаючи гаразд, куди себе подіти. Часом вони заходять до Спілки письменників, просять подзвонити по вертушці, — цей чорний ворон, символ минулої епохи, уже — майже безмовно, усе ще чатує у нашому з Юрієм Мушкетиком кабінеті. Начальники і начальнички, яких учорашні депутати звично видзвонюють по десятці, відповідають їм сухо і намагаються якнайшвидше закінчити розмову, зіславшись на зайнятість державними справами, хоч учора ще стелилися перед обранцями народу. Опісля таких принизливих телефонних спроб хоч якось діткнутися груповичка, од якого їх відлучили, найчастіше гроші багатшого конкурента, бо виголоднілий народ так само готовий торгувати собою, як і його обранці, учорашні виходять із нашого кабінету, за влучним народним висловом, наче мішком із-за вугла прибиті… Мені ж депутати, що опинилися поза груповичком, ще нагадують бджіл, залишених не вельми дбайливими, поспішливими пасічниками на місці пасік, що одної ночі помандрували з акаційного гаю ближче до розквітлих лип або від лип — на гречку. Вранці такі бджоли не знають, що із собою робити, гуртуються в групки на місці вуликів, більшість їх, врешті-решт, гине, частина, можливо, прибивається до інших пасік.

І ось одному з таких не обраних народом, уже — пенсіонерові, який особливо затято тинявся по сексуально-політичному товчкові, не бажаючи повірити, що, як казав незабутній спікер парламенту, ваше врем'я закінчилося, я вирішив дати шанс духовно вижити:

— Купіть у селі хату, одійдіть душею від цієї содоми-гоморри, і — напишіть спогади. Ви ж, хоч і автор безсмертних досліджень із глибин ленінської естетики, втрапили на хвилю національно-демократичного піднесення, бачили усю політичну кухню останніх років зсередини, — кому і написати про неї, як не вам?!

У глибині його навіки затьмарених результатами виборів очей справді засвітилося світло надії. І наступної вже неділі він стояв на терасі моєї дачі у Халеп'ї. Спершу, як ведеться, ми трішки порозмовляли про політику. Чомусь він у своєму програші на виборах винуватив не себе, а нинішнього главу держави, і запитав не без єхидства, чи правда, що Президент за статтю про нього у ювілейному альбомі заплатив мені дві тисячі доларів. Не правда, відповів я, не повівши і оком, Президент заплатив мені за статтю про нього три тисячі доларів. «Ого! — вихопилося у колишнього депутата. — Якраз — половина сільської хати…» «Лише третина, — розчарував я гостя. — У нас хати — дорогі, близько до Києва». І ми пішли по кутку дивитися хати, які пропонувалися на продаж. Недавній обранець народу так і не сторгувався з народом. Народ виявився не свідомим того, що екс-депутат потратився на минулі вибори, задля того ж таки народу, аби достойно представляти в парламенті його інтереси. Ми, власне, уже прощалися, коли в кінці вулички з'явився і підкотив до мого двору розкішний ясно-блакитний лімузин, порівняно з яким «дев'ятка» екс-депутата, одержана ним «на шару» від уряду на початку дев'яностих років за день до грошового обвалу (чим депутата, як і його колег, купили справжні володарі життя назавжди, з потрохами) видалася сиріткою, яка у попа обідала…

Тут мушу у своїм розказі започаткувати ще одну сюжетну лінію, якій судилося переплестися з викладеною вище. Дочка наших давніх знайомих, вроджених інтелігентів, з настанням нових часів мужньо пірнула, тікаючи від хронічних родинних нестатків, у ополонку комерції і — дивом дивним — не потонула, а — випливла з чималим матеріальним набутком. Залишивши батьків, у яких досі проживала, вона купила нову розкішну квартиру, тепер обставляла її. Віддаючи данину своєму інтелігентному походженню (батьки весь вік свій сильно переживали за рідний народ), вона вирішила обладнати кухню у демократично-народному стилі. Я ж впродовж багатьох років збирав експонати для сільського музею, вона це знала. Музей відкрили, але не усе із зібраного мною вмістилося, і тепер старі чавунні праски, дерев'яні ночви і миски, товкачі і навіть — лопата, якою «саджали» у піч тісто, валялися у мене у підвалі. Ось чим був викликаний цей несподіваний і дещо екстравагантний візит нових українок у мою тиху сільську обитель. Приїхали вони утрьох — дочка наших знайомих, директор фірми, її секретарка і бухгалтер. Усі троє — високі, стрункі, довгоногі, у коротюсіньких, для годиться, спідничках. І усі троє — досить вродливі. Кремезний, із квадратовою будкою на широчезних плечах шофер запобігливо відчинив задні дверцята лімузина, і мої гості, як екзотичні пташки, випурхнули на припорошену курявою, давно не було дощів, сільську вулицю. Привітавшись, я мовив: «Ходіть до хати, дівчата, я — зараз». І продовжував розказувати екс-депутатові про сільські хати і ціни на них. Проте екс-депутата уже не цікавили хати. Він жадібно пас очима вродливиць, що чеберяли довгою стежкою через сад до мого гнізда у підніжжі гори. Очі політика свідчили, що його сексульна фантазія геть пустилася берега:

— А що це за дівки?

І тут я вирішив відплатити за тиражування брехонь про президентські долари:

— Дівчата як дівчата. Із фірми знайомств для заможних панів. Бачиш, який басурм'яга їх охороняє… — я кивнув у бік шофера, що незворушно возсідав за кермом розкішного лімузина. — Щонеділі привозить мені живий товар із самого Києва. А ви запитуєте про гроші, одержані за статтю про Президента. По триста доларів за візит плачу…

Губи екс-депутата вперто шукали одна одну і не могли знайти, через те голос його був якийсь шолудивий: