Царська охота - Чемерис Валентин Лукич - Страница 31

— А чого ображатися, — спокійно одказує товстий, — як вона неврастенічка і без «здається».

— Як ви живете з нею?

— А хто вам сказав, що я живу? Я з нею мучуся.

— А ви б її спробували у психіатра підлікувати, га? — радить тоненький. — Чи у психотерапевта. У нас психіатрія, знаєте, авторитетний підрозділ медицини ще з часів Гіппократа. А які світила в ній працювали! Які неврози лікували, психози!

— Отож — працювали… лікували… — зітхнув товстий. — А нині… До якого світила не водив свою неврастенічку, хто вже її не лікував — як мертвому припарка! Ще більше мене гризе. Та й що говорити — перевелась тепер психіатрія, путнього спеца і вдень з вогнем не знайдеш.

— У-у, шановний, не кажіть, — гаряче заперечив тонкий. — І в наш час є світила.

— Знаю я цих світил! — гмикнув товстий. — Гроші луплять, а результат? Дружина як гризла мене, так і гризе!

— А я ось вам дам адресу одного київського психіатра, спеца із жіночих неврозів вищого класу! І не таких неврастенічок, як ваша виліковував. За місяць стане, як шовкова.

— Що ви кажете? — подивувався товстий. — І чого це я такого світила не знаю? Цікаво, цікаво… Завтра ж і поведу до нього свою половину, хоча певен — перевелись тепер спеціалісти. Лишилися такі собі заробітчани. Кирпу гнуть, учених з себе видають, докторські захищають, а самі — ні бе, ні ме, ні кукуріку.

— І все ж спробуйте. Правда, потрапити до нього непросто. Черга. Тож доведеться вам докласти зусиль.

— Як для справи — докладу.

Взяв товстий у тонкого папірець, зиркнув на нього.

— Послухайте, шановний, що це ви мені дали?

— Як що? Адресу того світила психіатрії. Беріть, беріть. Мій приятель свою водив до нього… Правда, не помогло, так зате хоч дременув од неї. Адресу ж мені про всяк випадок передав…

— Красненько дякую. Це… моя адреса. І прізвище моє.

— Ось так здибанка! То ви… ви… — почав було тонкий і прикусив язика.

— Так, я і є той психіатр і, як ви укажете, світило, до якого ви посилаєте мене. Такі, значить, пироги, — зізнався товстий. — А щодо черги, то й справді потрапити на прийом до мене непросто.

— Вибачайте, так звідки ж я знав, що це ви і є, — тонкий озирнувся, перейшов на шепіт: — А взагалі, добре, що я з вами зазнайомився. Чи не змогли б ви прийняти мою половину, га?

— І вас… пиляє?

— Не те слово. Поїдом їсть. Хоч калавур кричи!

Товстий подумав і ствердно кивнув головою.

— Гаразд, приводьте. Прийму поза чергою. Але — послуга за послугу…

— Звичайно, я заплачу згідно з вашою таксою…

— Не про «зелені» мову веду, — поморщився товстий і, теж озирнувшись, перейшов на шепіт: — Послухайте… Чи не має у вас, бува, на прикметі якої-небудь… мм… народної бабенції? Цілительки там чи баби-шептухи. Що всякі вади вишепчує, порчу виливає… Щоб мою вишептала, бо вже скоро й навпіл мене перепиляє. Я добре заплачу. А шукати самому шептуху в моєму становищі, а я ще й у ен-де-і працюю, — несолідно. Доцент, доктор наук — і раптом…

Аж тут двері наче кавкнули і відскочили. Дамочка в тамбур голову сунула, товстого побачила і в крик:

— Ага, ось де ти, г-голуб-бчику?! Думав, сховаєшся від мене? Думаєш, як доктор наук, так мене вже й ігнорувати можна? Не вийде. Я тобі ще не все доказала. У мене нові аргументи з’явилися, повертайся в купе. Та й до Києва ще стільки їхати — не пропадати ж часові. Мусиш слухати, бо інакше таку психіатрію тобі влаштую, таку!..

— Вже й покурити не можна, — заметушився товстий, затовк недопалок і, виходячи вслід за дружиною з тамбура, шепнув тонкому:

— Так ви вже той, добродію… Підкиньте мені адреску бабки-шептухи. Може, вона народними засобами вишепче мою ненаглядну… А я вже вам віддячу. Як свою до мене приведете.

І квапно побіг до купе, вигукуючи на ходу: «Спішу, спішу, мій янгол із ріжками!..»

Швидкий поїзд «Севастополь — Київ» гуркотів, набираючи ще більшу швидкість, і його аж трясло.

КОМУ В ЛЮДИ ЙТИ?

— Ти куди ж це зібралася, розумна дурепо?.. В люди?.. Фюу-уть! Сиділа, сиділа на дереві і — на тобі! В гомо сапієнси вирішила податися, у двоногі? Тобі що — найбільше треба? А ззовні ніби така ж як і всі. Чи, може, ти крайня? Чи розумця в тебе нікуди дівати? Все мудруєш, не можеш жити, як усі нормальні мавпі живуть. Чи мо’ вислужитись хочеш, розумахо? Новий загальнолісовий почин запровадити? «Усім лісом в люди», га? «Кожна мавпа мусить хоч раз сходити в люди», га? На звання «Мавпячий новатор передового ходіння в люди» цілиш? Га? Хай інші йдуть… Ну, ті… Горласті з верховіття. А їх там — більше, аніж листя, і в кожного — державна горлянка. Та різні активісти-крикуни, що на кожній гілляці сидять, керують. Та ще галайда-галайстра всяка — їй куди б не йти… Хоч і семимильними кроками до світлого майбутнього — аби не працювати… А нам, простим смертним, і в мавпах добре. І взагалі… Ну, підеш у люди, а далі? Як з людьми нічого не вийде, то що? Назад у мавпи? Е-е, дзуськи! Назад у мавпи всіх не приймуть. Хіба тих, хто біля керівництва вертиться… То ось тобі на прощання моя порада, розумна дурепо: не висовуйся! Бо — порішать. Свої ж. Зрештою не забувай, що ти — звичайна-звичайнісінька мавпа, рядова, зовсім не прогресивно-передова, а навіть відстала і ні чим не видатна, і не знатна мавпа. Навіть не новатор лісу. Тож поперед начальства не годиться лізти. Навіть у люди. Хай краще воно в люди йде. Начальство. Йому давно туди пора сходити. Тож запропонуй новий почин: «Кожний начальник хоч раз у житті повинен побути людиною». А хто сачкуватиме, того силою туди відправляти. У люди. Щоб знали! І хай тоді лікті кусають. І хай тоді вовками виють, а хоч раз у житті начальник повинен людиною побути.

ВАШ ШИЇ — НАШІ ЯРМА

Тільки у нас — легкі, зручні, естетично-елегантні ярма, виготовлені за всіма правилами сучасного світового дизайну, у яких ви неодмінно помолодієте й розквітнете, а ваші постави гордо випростаються. Це, власне, витвори народного мистецтва, тож ми певні: наші ярма прикрасять ваші трудові шиї, добродії Воли. Вони виготовлені з екологічно чистих порід імпортних дерев акціонерним товариством з обмеженою відповідальністю «Ваші шиї — наші ярма». Вироби надійні, міцні, їх вистачить вам на все ваше трудове життя. Ярма мають антикорозійне покриття, а натираючи шиї (чи збиваючи холку) завдяки своїх антисептичним властивостям сприяють швидкому зарубцюванню ран, а тому медицина добродіям Волам взагалі не потрібна. Виготовлені за останнім криком моди, вони безперечно прикрасять кожного трудящого Вола й внесуть приємну різноманітність у його повсякденне життя. Варто наголосити: наші ярма гарантують їх носіям надійний соціальний захист від різних проявів ворожої капіталізації чи то пак приватизації, що їх намагаються нав’язати трудящим Волам деякі елементи з так званих демократів. Передовикам виробництва, колишнім маякам та іншим подібним їм категоріям знатних трударів, товариство «Борці за світле минуле і щастя всіх трудящих Волів» видають ярма безплатно. Носіть на здоров’я! Як писав колись поет, літ до ста вам рости, йдучи вперед до світлого минулого в наших ярмах!

ІСТОРИЧНА ДИРЕКТИВА БУРМИЛА ПЕРШОГО

— Виявляється, у вашій Пущі всі здорові?? — зробив одного разу приголомшливе відкриття Лис Лисовин, особистий представник Бурмила Першого в Лісі Темному (той ліс і справді був темним-претемним). — Дожилися! — вигукував він вже обурено: — Жодного хворого, недужого чи хирлявого на увесь праліс!.. Що скаже його величність?

Нагально, як на пожежу, було зібрано актив.

— Допоки мешканці вашої Пущі будуть здоровими? — Лис Лисовин ще і ще ставив своє питання — то руба, то ребром: — Куди ми так взагалі, дійдемо? Я вже не кажу про те, що сьогодні це не модно. Бути здоровим… Ей, ей, хто там писок верне? Чия мордяка, даруйте, захотіла гостинчика?! Це не мною, наукою доведено. Крім того, це завдає нашому Лісові Темному величезних збитків. Та й Михайло Потапович, батько наш рідний і керманич, його величність Бурмило Перший постійно турбуючись за наше, так би мовити благополуччя, невтомно закликає нас частіше слабувати й хиріти. Для нашого ж з вами блага та процвітання. В тім числі й фінансових успіхів. А ми?..Ігноруємо історичні вказівки самого Михайла Потаповича??! Застерігаю: комусь це може вилізти боком!! — вигукував Лис Лисовин вже загрозливо і здавалося, що ось-ось той актив похапає грець. — Треба спішно виправляти становище, що вже стало загрозливим. І взагалі, це якась… якась нездорова ситуація. Що всі здорові. Ви вже й забувати почали, коли востаннє заходили до аптеки купувати ліки від болячок, яких у вас чомусь все немає і немає! До тих аптек, над якими невтомний Михайло Потапович невтомно здійснює особистий контроль, суворо слідкуючи, аби в них були в наявності всі ліки від будь-якої трясці. А ми… По причині того, що не кволі, обминаємо аптеки, які вже й так затоварені дорогими ліками. Це не що інше, як замах на нашу вітчизняну фармацію! Саботаж і протидія. Михайло Потапович, батько наш рідний і керманич день і ніч трудиться, наповнюючи аптеки все новими й новими рятувальними бальзамами, а ми й не думаємо хворіти! Чим ми йому віддячуємо? Та тим, що ми… що нам лінь занедужати! Забуваємо головне: кошти, виручені від продажу ліків, поповнюють державний бюджет. Сподіваюсь, ви хоч не проти того, аби поповнювався наш бюджет?