Царська охота - Чемерис Валентин Лукич - Страница 14

Зірвався я. Роздратований бізнесом куми, вирішив на своїй половині злість зігнати. Та передав куті меду.

Отямився (серце в мене й раніше каверзувало) в лікарні.

— Больний, — кричить до мене, наче я глухий, якась жінка в білому і трясе мене. — Та отямся, розлягся тут! У нас кінчається робочий тиждень, будеш тут загоряти до понеділка. І взагалі — гроші маєш?

— Які? — ще не можу нічого второпати.

— Та хоч гривні, хоч фунти стерлінгів, хоч марки, а долари в першу чергу. У нас бракує ліків, якщо купиш за свої, то будемо лікувати. А не маєш за що — шукай спонсора. Та пошвидше — як за годину не знайдеш, то й ліки вже не будуть потрібні…

І назвала таку суму за лікування, що померти дешевше. Що й довелося мені робити. Добре, що хоч на похорони дружина знайшла спонсора. Правда, на моїх похоронах про мене вже й не згадували, а все говорили про благородний вчинок спонсора моїх похорон. І так розійшлися, що навіть на моєму надгробку викарбували ім’я спонсора, а для мого імені й місця не знайшлося. Але то дріб’язок, спасибі, що хоч поховали мене.

Після всіх пертурбацій та різних потойбічних комісій нарешті потрапив я до визначеного мені місця — у пекло пекельне. (Пекельне, бо ходять чутки, що можні та круті на відміну від старого пекла збираються організувати пекло райське). Гаразд, думаю, я не перебірливий, пекло то й пекло. Комплексувати не буду. Не всім же в рай, і місця там не вистачить, та й достойніші за мене є.

Роздивився, нічого страшного в тій геєні огненній — затишно, тепло і, як кажуть, за шию не капає. Товариство все поспіль добірне — політики, урядовці, депутати, партійці, бізнесмени. Одне слово, відомі люди, всі поспіль борці за щастя трудящих. Буде, думаю, хоч з ким про політику поговорити. Та й взагалі, у високодостойному товаристві і в пеклі буде престижно.

Аж тут мене викликають в канцелярію його бісівської світлості Вельзевула і — як обухом по голові:

— Гражданін, поскольку наше завєдєніє,— починає одна дамочка з модними ріжками на тім’ї,— функціонує толькі на госпрозрахунку, то кожний товариш грішник зобов’язаний сам собі купувати за свободно конвертуємую валюту смолу, сєру для кипенія в оной, дрова, арендовать казан і платіть чєртям за обслужіваніє, бо в нас пекельнікі вже по кілька місяців зарплати не одержують.

— Що ви, дамочка люб’язная, де ж я візьму вільноконвертовану валюту?

— Тогда шукайте спонсоров, — пирхнула дамочка. — Даєм вам двадцять чотири часа, а тоді змушені будемо вас отправлять у рай.

Е-е, думаю, щось тутечки не так… Навів довідки. Так і є. Виявляється, рай уже закрили — за браком фінансів. А всіх його насельників розпустили на всі чотири сторони тамтешнього світу.

Щодо пекла, прозондував я, то воно ще тримається — завдяки чортячо-бісівській винахідливості Вельзевула. Але і його можливості, звісно, не безмежні. Та й до всього ж в геєні огненній вже почалася розпродажа найтепліших місць. Хто має долари, для того в пеклі створюють такі умови, що куди тому раю чи різним там Канарам, Мальоркам, Золотим піскам, Сонячним берегам, Ніцці, Монако і Кенії разом узятим! А нема зелененьких — викидають за ворота, хоч ти, приміром, і стопроцентний грішник. Цим і користуються різні там мафіозі, купуючи собі звання заслуженого грішника, круті бізнесмени там зводять такі дачі, що голова йде обертом. Не відстають від них урядовці та політики.

На знак протесту проти незаконного видворення з пекла спробував було оголосити голодівку, але бісівська братія тільки регоче:

— Скільки завгодно, — кажуть. — Не маючи валюти все одно голодуватимеш.

Прошу допомоги, захисту і справедливості. Хіба я не заслужив у якомусь там пеклі бодай якогось там безкоштовного казана із смолою?

СВЯЩЕННИЙ ГОРЩИК

Ще будучи маленьким хлопчиком, кучерявеньким Володею Ульяновим, Володимир Ілліч Ленін вже тоді відзначався вмінням за будь-якої ситуації, бодай і екстремальної чи критичної знаходити єдино правильне, істинно більшовицьке рішення і неухильно його виконувати. Ось вам приклад. Якось року 1884-го під час навчання в симбірській гімназії, будучи в гостях, Володя ненароком розбив горщик.

Звичайно, він міг би й не зізнатися в скоєному, тим паче, в будинку були й інші діти і вони теж бігали по всіх кімнатах, зачіпаючи речі, але не такий був Володя Ульянов, майбутній геніальний пролетарський вождь!

— Горщик розбив я! — чесно і принципово заявив він дорослим про свою невимушену шкоду. — Прошу пробачення, що завдав господині матеріальних збитків, але свою провину я спокутую — горщик буде, як новий!

— Та що там, — махнула рукою запечалена (то був її улюблений горщик) господиня. — Доведеться викинути його на звалище.

— На звалище? Ні і ні! На звалище хай іде царське самодержавство! — твердо, з революційною рішучістю відповів Володя Ульянов і додав фразу, що згодом стане крилатою: — Ми підемо іншим шляхом!

І Володя пішов… Тобто склеїв — винахідливо й талановито — розбитий горщик, що дивлячись на нього, ніхто нічого й запідозрити не міг. Господиня звичайно ж була у захваті і дуже дякувала Володі.

— Такий хлопчик, — говорила вона згодом знайомими, — такий майстер по склеюванню розбитих горщиків, як виросте — далеко піде, — сказала вона істинно пророчі слова про майбутнє симбірського гімназиста.

Звідтоді минуло сто з чимось років.

Ленінський горщик свято зберігається в нащадків тієї господині, у якої колись стався той прикрий інцидент з Володею Ульяновим. Праправнучка господині Аделаїда Вікентіївна, з любов’ю позираючи на сімейну реліквію, схвильовано розповідає:

— Володимир Ілліч, творець першої в світі соціалістичної держави, так хитро і так вміло склеїв тоді горщик, що він і досі сприймається, як новенький і цілий. Звичайно ж, священний горщик передається в нашому роду з покоління в покоління як найбільша реліквія. Навіть, якби він був з чистого золота, то й тоді б він не був таким дорогим, як склеєний власноруч Володею Ульяновим з простих глиняних черепків. Правда, раз його вже довелося переклеювати. На честь 50-річчя ленінської влади в СРСР наше сімейство вирішило зварити в ленінському горщику історичну кашу, і таким чином відзначити піввіковий ювілей радянської влади. Пригадую, кореспондентів тоді наїхало до нас! Телебачення готувалося передавати в ефір весь процес історичного кашоваріння в ленінському горщику, — Аделаїда Вікентіївна тяжко зітхнула і витерла краєчком хустки скупу сльозу старого члена партії, вірного ленінця. — Вибачте, хвилююся. Все ж таки визначна була подія. Хоча з тієї благородної історичної-партійної затії так нічого путнього й не вийшло — священний ленінський горщик на вогні одразу ж почав тріскатися. Та й що ж ви хочете, як він же з череп’я хитро зліплений, хоч на перший погляд і непомітно було на ньому тріщин. А я зрозуміла, — продовжувала далі Аделаїда Вікентіївна, з піввіковим стажем член партії, яку вона все ще за інерцією називає «керівною і спрямовуючою», — що каші в ленінському горщику вже не звариш. Ми, як могли позамасковували численні тріщини і так вдало, що горщик і нині дивиться наче новенький. І хоч Єльцин з Кравчуком і розвалили колись у Біловезькій Пущі ленінську непохитну державу, та ленінський горщик я бережу, як і раніше. Вірю, настане час, і якщо не ми, то наші праправнуки таки зуміють зварити кашу в розбитому ленінському горщику! І нагодувати нею мільйони!..

ДОКИ МИНЕ КРИЗА

Начальнику всіх пекельних ліфтів

Копія

Його Світлій Темності Вельзевул у

Вже вкотре сигналізую вам, що в нашому рідному й улюбленому Пеклі з вини чортів твориться чорті й що. Так, наприклад, у будинку № 12, що по вулиці Польовій (зона № 8, сектор 3) вже тертій місяць не працює ліфт, — куди дивляться наші добродії чорти?