Ярлик на князівство - Чемерис Валентин Лукич - Страница 24

— Але для цього мені потрібний… — вождь озирався, поводячи по кабінету жовтими, котячими очима. — Де він? Чому мені його ще ніхто не вручив?

— Кого, Коба? — запитав Молотов (Берія знову почав зменшуватися).

— Ярлик на князівство, — вождь повернувся до Берії, який на очах все зменшувався і зменшувався. — Може ти знаєш, Лаврентію, де подівся ярлик на князівство?

— У… у Йо… Йосипа, — пробелькотів головний каратель. — Не догледів, товаришу Сталін, винуватий!

— У якого це… Йосипа?

— У четвертого. У Йосипа ІV Джугашвілі—Грозного.

— Грозним можу бути лише я. Негайно відібрати у самозванця ярлик!

Тієї ж миті гуркнув грім. Можливо, то був грім природній, викликаний електричними розрядами в атмосфері, але відразу ж до кабінету вождя браві хлопці—молодці в червоних кашкетах із синім затягли — він відчайдушно пручався, — Йосипа ІV Джугашвілі, віднедавна ще й Грозного, який на той час перебував у статусі великого московського князя і тому мав на грудях ярлик на князівство.

— Ви не смієте, — кричав великий князь, як тільки-но Берія, кинувшись до нього, заходився знімати з нього ярлик. — Мені його вручили в самому Берліні! Я — великий князь!

— Малий ти для великого князя, — Берія знявши з Йосипа ярлик, підніс його Сталіну. — Тільки ви, як геніальний керманич і батько всього прогресивного людства маєте законне право носити ярлик на князівство.

І тієї ж миті вони проснулися — великий князь і велика княгиня.

У своїх кремлівських палатах, у княжій спочивальні.

— О, майн Гот, — вигукнула велика княгиня. — Що це було?

— О, майн… тобто мій Боже, — вигукнув великий князь поспішно хрестячись. — Що це… б-було? Наваждення? Мана? Наслання?

— Це був усього лише сон, — отямившись, перевела подих велика княгиня. — Нам обом снився один і той же сон…

— Слава Богу, що це всього лише сон, — ще затятіше хрестився великий князь. — Сталіна хоч і перезабальзамували, але його знову покладено в саркофаг мавзолею.

— Ти… ти певний? Що його покладено в саркофаг?

— Завтра… ні, вже сьогодні вранці перевірю. Велю віднині так його перебальзамовувати, аби він не придумав коли-небудь ожити.

І по хвилі стривожено (аж дихати став хрипло й тяжко):

— А що коли це… це не сон?

— Не смій навіть так… навіть так думати! — верескнула велика княгиня і, метнувшись до дверей спочивальні, підперла їх тумбою. — Це був усього лише сон! Ніякий Сталін не розгулює Кремлем!

— А якщо це сон…

— Сон, сон, — тряслась як в лихоманці княгиня.

— Якщо це, питаю, сон не простий, а…

— А який, трясця б його взяла!..

— Той, який збувається… Наприклад, віщий.

— Нам ще цього не вистачало! Доведеться спішно дзвонити в Берлін. Хай піднімають по бойовій тривозі бронетанкову дивізію в Підмосков’ї!

І тієї ж миті біля великокнязівської подушки на приставному столику несамовито, — здавалося, що він аж підстрибує в захваті, сам збуджений тією незвичайною новиною, яку він оце зібрався передати, — задзвонив державний телефон з двоголовим орлом.

— Не бери… Не знімай трубки, ми спимо… Міцним сном п-праведників, — затряслася як в лихоманці велика княгиня. — Я ще не встигла тобі й спадкоємця народити… Коли ж я тепер народжу? Та й кому він буде потрібний, спадкоємець престолу, який у тебе хочуть відібрати?!. Це він дзвонить… ВІН. Буде забирати в тебе ярлик на князівство…

— Так я йому й віддам, — силувано бадьорився великий князь, який у ту мить значно і значно поменшав в об’ємі. — Де охорона?!. Арештувати його! Негайно повернути до мавзолею! На вічне зберігання в саркофазі! А тих… бальзамувальників — на дибу!!!

— На яку це… д-дибу?

— А на ту, на яку посилав своїх противників Іван Васильович Грозний.

Але трубку все ж таки зняв — злякався її не знімати.

— На дроті — Берлін! — заторохтіла телефоністка. — Герр Йосип? Зараз з вами — приготуйтеся, — буде говорити сам пан рейхсканцлер!..

І тієї ж миті в трубці почулося знайоме хрюкання.

— Герр Йосип?.. Вітаю великого московського князя з епохальною подією… («І коли вони в Берліні встигли дізнатися про воскресіння забальзамованого Сталіна? Невже це й справді не сон»? — встиг подумати герр Йосип). Щойно в Берліні у своєму мавзолеї після чергового перебальзамування щасливо воскрес і ожив фюрер німецького народу і всього прогресивного людства… Так, так, Адольф Гітлер… Але, але, герр Йосип?!. Де ви пропали? Чому я не чую ваших радісних вигуків? Фюрер від імені трьохсот бронетанкових дивізій вермахту і всього німецького народу передає сердечне вітання своєму другові Йосипу Сталіну! Гаряче — найгаряче.

Фюрер вже збирається той, як його… драх нах Остен!..

І в ту мить вони обоє й проснулися. Одночасно. Великий князь і велика княгиня. І вдруге тієї ночі їм снився спільний сон. Один і той же — обом. Одночасно. Ну й дива-а!..

— Невже він і справді в-віщий? — як в ознобі трясся герр Йосип.

— Нам ще цього не вистачало!

— Але я ніколи… Ні Гітлеру, ні Сталіну не віддам ярлика…

— Так ніби вони в тебе будуть питати на те дозволу…

Сиділи на постелі в сорочках і сполошено та сторожко дихали, не розуміючи все ще де вони: по той бік сну чи вже по цей?..

Десь на зубчастих мурах Кремля — аж у палатах чути було, — галасувало й каркало вороння.

Двоголові орли на вежах державно сяяли і їм здалося, що Сталін таки повернувся до Кремля аби відібрати у нього, Йосипа ІV Джугашвілі—Грозного ярлик на князівство.

— Там чудеса… — бурмотіла і теж тряслася велика княгиня, — там… Сталін бродить…

— Що ти… мелеш, німкене? — схопився великий князь і на всяк випадок притягнувши до дверей спочивальні ще одну важенну тумбу, підпер нею двері. — Який Сталін? Пушкіна треба краще читати. У нього — лєшій.

— Яка різниця, — відмахнулася велика московська княгиня. — У вас, на Русі, все можливе.

— Це у вас… у вас все можливе, — накотився на неї князь і за сумісництвом муж.

— Де це у нас?

— У вас, у вас, — як затявся великий князь.

Але вона його вже не слухала, все ще бурмочучи:

— Там чудеса… там Сталін бродить…

І хоча в Олександра Сергійовича бродив зовсім не той «лєшій», але справді — яка різниця?

Епілог

ПОСМЕРТНЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ ВОЖДЯ

…Здавалося, ніщо не віщувало неприємностей для забальзамованого і перезабальзамованого вождя, якого вже третій рік як підселили в чужий Мавзолей, що таким робом був перетворений в комуналку. І три роки над входом, на багатотонному гранітному блоці біліли два прізвища насельників: «Ленін» зверху і «Сталін» знизу.

І раптом 28 жовтня 1961 року під вечір Мавзолей було спішно огороджено щитами з написами:

«ЗАЧИНЕНО НА ЧАС РЕМОНТУ».

Москвичі і гості червонозоряної столиці гадали: що — чи кого? — будуть ремонтувати в Мавзолеї? Сходились на тому, що вочевидь його пожильців, дві високопоставлені мумії.

Ще через два дні посилені наряди міліції безцеремонно очистили Красну площу від гуляк: мовляв, у зв’язку з тим, що буде проводитись репетиція параду і техніки до свята 7 жовтня.

А тим часом за Мавзолеєм під Кремлівською стіною фанерними щитами для чогось — чи для когось? — огородили місце. В акурат на одну могилу.

І мовби правда. Щодо могили. Адже в майстерні на території кремлівського Арсеналу столярі спішно збивали труну — домовину.

Гм-гм… Для кого? Покійника у Кремлі на той час мовби ще не було і не передбачалося, хоч кандидатів на таку роль там було через одного.

Тим часом солдати Кремлівського полку за фанерними щитами під Кремлівською стіною спішно копали могилу. Під вечір 31 жовтня її дно і стіни виклали залізобетонними плитами — готово! Але для кого? Всі боги, сиріч члени Політбюро ще живі, інших якихось високопоставлених покійників навіть і не передбачалося.

Хоч покійника і на позір ніде не було видно, але в 21.40 за московським часом за Мавзолеєм зібралися члени Урядової комісії на чолі з Миколою Шверником (на той час голова Комітету партійного контролю і звичайно ж — Герой Соцпраці). Ще через 5 хвилин високопоставлені кремлівські бонзи не дивлячись один на одного, в супроводі керівника 9–го управління КДБ спустилися в Мавзолей. У всіх були пісні обличчя — наче вони перед цим добрий місяць постилися.