Зірка для тебе - Корний Дара - Страница 50

Шелестіння сукні, уст, очі, задивлені в тебе… А потім? Потім він пішов, щоб обов’язково повернутися.

Прокинулася від того, що той самий банькатий лікар тряс її за плече: «Агов, жіночко, тут бути не можна. Непорядок». Вона відсахнулася від нього, наче від прокаженого. Від ескулапа тхнуло перегаром. Він був п’яний.

О, горе! Й оце чудо-юдо лікує її Сергія? Що воно може знати? їм потрібний справжній лікар, який був би на їхньому боці, а не ремісник, що завжди на стороні смерті. Сергій — живий, її Сергій — живий. Ота віра, про яку говорив панотець, повернулася до неї. Вона тепер знає, що робити, і просто так не здасться, і свого Сергія не віддасть.

Що тепер? До Василя Григоровича. Він дещо завинив і їй, і Сергію. Сергію особливо.

Два роки вона не з’являлася в його житті. Напевне, то Лєрка повідомила чоловіку, що Зоряна вийшла заміж, і тому навіть заради розмов він її не турбував. Уночі перед відльотом у Лейпциг Сергію наснився страшний сон. Він плакав і кричав, ледве його добудилася. Казав, що той сон перестав йому снитися, коли з Зоряною познайомився. І от, маєш… Повернувся. Страшний сон із жахливим чоловіком, що забрав його у матері. Жахливий чоловік із наколкою на долоні. Тату у вигляді людського ока. Зоряна впізнала того чоловіка і маленького хлопчика на руках у мами. Але Сергієві перед дорогою не стала нічого розповідати. Усе потім, після повернення. А то ще відмовиться летіти.

Василь Григорович на диво радо погодився на зустріч із Зоряною. Їй навіть здалося, що чекав її дзвінка.

Зоряна розповідає все Сергію, кожну дрібничку, деталь…

— Василь Григорович? — перепитав Сергій насторожено. — Я його знаю. Він тебе зґвалтував, коли тобі виповнилося заледве сімнадцять. Він — покидьок, він… напоїв шампанським і зґвалтував.

— Ти чув мене, коли був у комі, що я тобі читаю, чув? І слухав мій щоденник? Боже! Віталій Станіславович казав, щоб я з тобою постійно розмовляла, про що завгодно, бо навіть у непритомному стані мозок треба тренувати, то як складний механізм, що без підживлення може застигнути, заіржавіти, запнутися. Я тобі читала багато-багато. А одного разу раптом мені захотілося почитати тобі свої щоденники, бо притомним ти чомусь не хотів знати про моє минуле. Тобто прийняв мене такою, якою вперше побачив, але я далеко не така хороша людина, якою ти мене вимріяв, і тому вирішила — хай так, але ти почуєш мою сповідь. Не знаю, чи Бог відпустив мені гріхи? Та мене бентежить більше інше — чи ти відпустиш? Крамольно звучить? Та якщо ми зроблені за Божою подобою, як стверджує отець Себастьян, то ми також трішки боги.

— То той священик, що допоміг тобі повернути віру?

Зоряна ствердно закивала головою:

— Тепер я часто буваю в тій церкві. Дивне те побачення з Богом. Я ставлю свічку за твоє здоров’я, вклякаю перед іконою Марії із Сином на руках і стою, втупившись у її очі, наче хочу пізнати в них істину. Натомість там живе тільки любов. Любов до світу і до всіх нас, які приходять у цей світ, які вчаться любити, вміють любити, знають, як… Напевно, любов і є істиною. Я люблю тебе, Сергійку. Але в церкві навколішки перед образом я вчилася любити і себе також у тобі, і нас разом. Одного разу до мене підійшов отець. Він поблагословив мене, побажав здоров’я. Сказав, що мушу пам’ятати про себе, тобто добре їсти, висипатися. Бо і мале дитя потребує поруч здорову маму. Я навіть образилася, чому він не запитає про тебе. На що мудрий чоловік відповів:

— А я знаю, дочко, що Сергій живий. Ти щоразу ставиш свічку за здоров’я і ревно молишся. Я не смію тривожити твоє серце сумнівами. Ти сама маєш їх здолати. Я також молюся разом із тобою, бо дві добрі молитви завжди ліпше, ніж одна.

— Так-так, — Сергій закивав головою.

Зоряна продовжувала:

— Та в щоденнику я описала не все, надто страшним виявилося те, про що я тобі розповім.

І вона розказувала і про п’яну сповідь Василя Григоровича на даху, і про тату на долоні чоловіка, тату у вигляді людського ока.

— Коли я почула твою історію, пам’ятаєш, у ніч перед твоїм відльотом у Лейпциг, то вирішила: щойно повернешся, все розповім. Не хотілося перед важкою дорогою турбувати. Та не встигла тоді. Роблю це тепер. Я зіставила твій сон і розповідь Василя. Він був винен тобі твоє життя, життя твого батька та матері. Я йому передзвонила, і він радо погодився зі мною зустрітися. Я не стану переповідати всієї нашої розмови. Але коли я його попросила допомогти тобі, він відразу погодився. І знаєш, що він мені сказав: «Я це роблю не заради тебе чи заради гуманності або бажання стати кращим. Він — частинка жінки, яку я досі люблю і любитиму завжди. Колись я наробив багато помилок. Після тої клятої ночі, коли моя Зоряна застрелила себе, я попросив одного чоловіка, що мав переді мною борг, забрати дитя. Ні, не вбивати, просто кудись забрати — з очей подалі. Коли через певний період часу я зрозумів, що вчинив недобре, все ж це її хлопчик, то став розшукувати маля. Спізнився. Той чоловік сказав, що дитя комусь продав за кордон на всиновлення».

Ми сиділи кілька хвилин мовчки. Кожен, очевидно, думав про своє. Я про тебе, а він? Напевно, про твою матір. Урешті озвався:

— Її звали Зоряна Крук. Маму твого Сергія звали Зоряна Крук. Батька — В’ячеслав. А Сергія — Леонідом. І я допоможу, бо він — її син.

А тоді він зробив кілька дзвінків. Мені сказав їхати до тебе в лікарню і не думати нічого ні про гроші, ні про доброго лікаря. Бо в Сергія буде найкращий. Поки я доїхала з ресторану, у якому ми зустрічалися, до лікарні, усе змінилося. Кудись щез отой банькатий збоченець-ескулап. Тебе перевели в нову палату, напідключали до твоєї голови та тіла купу якихось новеньких апаратів, а ще медсестри та санітарки метушилися так, наче приймали самого Господа Бога.

Нарешті я зрозуміла, що на наш бік, крім провидіння та Божої ласки, стали ще якісь сили. І поїхала додому до сина, до нашого Славка. Я малого на честь твого батька назвала В’ячеславом. Нагодувала маля, бабуня Ніна та Лєрка добре про нього дбали. Вони підтримували мене, бо знали, що так просто я тебе на той світ не відпущу. І я не відпустила. Ти знаєш, навіть Лєрку наша історія змінила. Чи то наше дитя так на неї вплинуло, чи все вкупі? Та Лєрка перемінилася, навіть зовнішньо… Каже: зрозуміла зненацька, що ніколи не пізно повернутися до себе справжньої, навіть коли тобі кажуть, що твій потяг давно пішов і ти спізнилася. Бо добратися до пункту призначення можна й іншим способом.

Сергій погладив Зоряну по голові.

— Так, іншим, — повторив луною. — Розумна дівчина наша Лєрка.

— Ага! Уявляєш, вона каже, що хоче стати дитячим лікарем, педіатром. І вона ним стане — ось побачиш. Це ж Лєрка!

Зоряна всміхнулася, кінчиками пальців торкаючись повік коханого, брів, губ, наче боялася, що її розповідь — казка, і чоловік зараз, мов хмаринка чи туман, розтане. Не розтав, навпаки був найреальнішим, бо цілував її пальці, ніжно та гаряче цілував.

— Та повернемося до моєї розповіді. Бо… Бо вранці у лікарні на мене чекали. Точніше, навіть не так.