Зірка для тебе - Корний Дара - Страница 46

Пані Рая схилила голову, наче кланялася круку, і продовжувала:

— Круки — поважні та мудрі. Ерлік, повелитель нижнього світу мертвих, також їм довіряє. За нашими легендами, перші люди були безсмертними. У них народжувалися діти, внуки, правнуки. Минуло небагато часу, і світ перенаситився людьми. Так, звичайно, старі втрачали силу, слух і зір. Але душа не покидала тіла, і життя перетворювалося на муку. А тим часом природа вимирала, бо було випито майже всю воду в річках та озерах, їжі також не вистачало. Не знали люди, як жити далі. Стали радитися. Довго сперечалися, та не знаходили виходу. Тоді мудрий крук запропонував запросити у світ людей смерть. Вважалося, що її прихід буде таким самим, як і прихід сну. За спільною згодою усіх, крук полетів у підземне царство. І став просити Ерліка дарувати людям смерть. Недовго думав підземний бог і випустив дух смерті зі свого палацу. Чорний крук підхопив її і допоміг добратися до середнього світу. Так у світ людей прийшла смерть. Вона щедро нагородила крука за це. І його нащадки отримали право жити аж триста років.

Сергій уважно слухав. І враз згадав, як колись, іще в будинку маляти, йому, зовсім крихітному, нянечка розповідала казку про мудрого крука, який рятував головного героя від смерті, приносячи у своєму дзьобі спочатку мертву, а потім і живу воду. Мертва гоїла рани, жива повертала до життя.

— Крук — птах непростий, — продовжувала пані Рая. — Він розмовляє з богами їхньою мовою. Тож у нас вбити крука — те ж саме, що підняти руку на Бога. Дружить цей особливий птах тільки з особливими людьми. Крук — ваш друг, Сергію. Не зважайте на людські балачки. Крук із будь-ким не приятелюватиме.

Пані Рая пішла. Сергій майже весело підморгнув круку:

— Друг, кажеш? Слухай, приятелю! А може, ти й мені принесеш тої води? Га? Хоч краплинку.

Крук наче зрозумів його. Кивнув головою, замахав крилами, зробив кілька кіл довкола хати, наче прощався, і став підніматися дедалі вище й вище в небо, аж поки не перетворився на чорну крапку, а згодом зовсім зник. Сергій навздогін крикнув:

— Можна тільки мертвої…

13. Ключі

І на що він сподівався? На казкову неіснуючу мертву воду від крука? Чи, може, на ключі від самого вирію? О, авжеж! Ключі від вирію приносять лелеки, а які ж тоді ключі приносять круки? Ніяких. Щоб попасти в пекло, ключі не потрібні. Ох! Що за дурня товчеться в голові? Божевільний науковець. Ідіот, а не астроном. Ходив на роботу, перевіряв-звіряв-рахував. Крук не повертався. А може, й добре? Хай. Навіть із божевіллям можна замиритися. Бо шум за дверима завжди вертався до нього, коли він випадково чи ні опинявся біля тої злощасної комірчини. Галюцинації свідомості — так просто пояснював для себе. Руки та ноги трусилися, коли він майже впивався тими звуками, закривши очі та згадуючи запахи літнього міста. Спека, що огортає вечірній Львів. Цвітуть липи, і той аромат розхлюпують містом. Старий трамвай, який неквапом повзе вузькими вуличками, зручні маленькі кав’ярні, котрі щемко пахнуть гарячим шоколадом, цикламеном та корицею… Задумані закам’янілі леви на кожному кроці, церкви-костели. Його місто таки жило за дверима з відполірованою ручкою, на якій розпростав крила сміливий крук. І нехай то лиш витвір уяви чи початок божевілля. Ох, а до безумства так легко звикнути.

Інколи не втримувався, виймав зі сховку ключ, відмикав двері комірки, заходив досередини і німував, слухаючи тишу… Що він хотів там побачити? Не знав. Може, привід іще більше збожеволіти, збожеволіти. Тобто збожеволіти так, щоб не повертатися назад до самотності, до якої — ще вчора здавалося — звик. Але вона — то петля на шиї, дедалі важче і важче дихати, бо петля затягується…

Мокра та сумна кримська зима добігала кінця. Крук усе не з’являвся. А ще друг називається! Певно, від остаточного божевілля врятували його вірші Зоряни, які він читав тепер тільки собі, раніше їх уважно слухав і крук. До того ж старався без необхідності не підходити до дверей комірки.

Раз на тиждень навідувалася пані Рая. Інколи з нею пили чай та розмовляли. Мудра жінка, так схожа на його бабуню Ніну. Не зовнішньо, звісно, а манерою говорити, розповідати, заспокоювати словами. Пані Рая каже, що у татар символ світлого Творця Тенгрі — сонце, символ темного Творця Ерліка — зірка. Дивно воно все між собою тримається. Сонце — то ж та сама зірка. Життя — то і є смерть чи то навпаки: смерть — то наче початок нового життя? Запитував у пані Раї. Та відповідала охоче:

— Нашим головним богом є Тенгрі, але потрібно задобрити й Ерліка. А тому однаково їх поважаємо. Приносимо й Ерліку жертви. Бо всі ми рано чи пізно помремо. А у підземному світі все навпаки, то і жертвопринесення Ерліку робляться ночами. І це незвичайні жертви. Якщо жертвуються посуд, речі, зброя, то вони мусять бути не нові, тобто зламані. А знаєте чому? Бо в підземному світі все це знову стає цілим. Навіть більше! Новим. Тому живі не повинні користуватися битим посудом чи іншими неповноцінними речами. Усе це вже належить Ерліку.

Сергій посміхався. Він також зламаний, напівкаліка, як той надщерблений горщик. А, бачиш, навіть такі, як він, можуть знадобитися! Бо в Антисвіті все надбите стає цілим…

Крук повернувся, коли квітували сади. І Сергій майже перестав його чекати. Сонце ніжно пестило землю, квіт променів щедрою зливою пахучих ароматів. Усе співало оду життю — природа, квіти, трави, тварини, птахи. Небо… Здавалося, що і його враз заполонила неспинна енергія.

Птах постукав недільного ранку в кватирку. Він цюкав у шибу наполегливо. Спочатку Сергію вчулася дивна мелодія литавр, потім довго відкривав очі. Та мелодія не зникла, лишалася поруч. Зиркнув туди, звідки вона долинала. Й обімлів. Відчинив кватирку. У кімнату разом із крилами влетіло ще щось. Такого ще не бувало. Те щось заполонило собою весь простір кімнати, забрало його собі, полонило. І то були звуки. Звуки, що долинали з-за дверей комірки і які вчувалися, тільки коли перебуваєш близько, раптом перемістилися й сюди. Невже так просто люди божеволіють? В один момент. Живеш собі, звикаєш до буднів, хай половинчастих, не таких важливих для тебе чи бодай для когось. Так, видаєшся диваком, інколи навіть для себе, особливо коли притуляєшся вухом до дверей комірки. Але більшість часу ти — це просто ти. А цей ранок, весняний, сонячний, почався божевіллям.

У кімнаті пахло кавою, свіжозмеленою, з площі Ринок. Пахло так, що слинка текла. Захотілося забігти у «Віденську булочку», купити круасан і запити його кавою з гвоздикою, гіркою-прегіркою, густою-прегустою та чорною-пречорною. Вдихав запах нарцисів та тюльпанів із Галицького базару. Божевілля було таким солодким. Та чи може божевільний розуміти, що він божеволіє? Того не знав. Може, й так. Якщо цей процес довгий і так само цікавий, як зараз у нього, то хай. Повернув голову до крука. Той сидів на письмовому столі й уважно на нього дивився.

— Привіт, мандрівниче! І де моя мертва вода? — запитав перше, що прийшло в голову.

— Кар-кар, — відповів Птах.

— То не відповідь. Хіба ти не по неї літав?

Крук уважно дивився на чоловіка.

— Тоді де мої ключі від раю, друже? — говорив уже саркастично.

— Кар-кар, кар-кар, — трохи довше речення отримав у відповідь.

Крук дзьобом стукнув по чомусь лискучому, що лежало під його лапою. Сергій наблизився і остовпів. Там був ключ. Той самий, що має відкривати справжні замки.

— От тобі й ключі від раю чи пекла, — прошелестіли уста, руки затремтіли. Він потягнувся рукою до ключа. Здається, він знає, хто на ньому викарбуваний.

— Кар-р-р-р! — буква «р», здавалося, буде безкінечною у мові крука. Птах знявся на крила, замахав ними і закружляв над головою Сергія, наче кудись кликав. Сергій знав куди. Схопив ключ у руку. Підніс до очей. Холодний метал у теплій руці, такий самий птах, як і на дверній ручці. Тоді стрімголов кинувся з хати, навстіж порозчинявши двері. Не зважав на те, що тільки в трусах та майці. Хто його тут побачить? І не боявся змерзнути, ранок лагідний, сонце ніжно всміхається, пахне росою та квітом ранніх вишень, а ще пилком, який струшують додолу бджоли. Гомін міста на вулиці стає гучнішим. Біля самих дверей комірки міський шум просто нестерпний. Притулив вухо до дверей і обімлів, бо крізь несамовитий гуркіт міста почув знайомий голос: