Зірка для тебе - Корний Дара - Страница 37

У вікно зазирав місяць. Підхопилася з ліжка, відкрила свою коробку, дістала зошит із віршами та свої щоденники. Писала багато і натхненно. То дорікала мамі, що залишила їх із батьком наодинці з бідами, безвихіддю.

То картала батька за те, що виявився звичайнісіньким слабаком, не встояв, упав і продовжує падати. То докоряла собі, бо ще надто мала, щоб навчитися заробляти грубі гроші, бо не знаходить слів, щоб достукатися до батька, якось змусити його пригадати, яким той був раніше. То ганила свою слабкість, бо шкірою і нутром відчувала, що не варто зв’язуватися з Василем Григоровичем, бо він покидьок, один із тих, про кого Лєрка каже: «Товстий джміль, потовче квіточку, вип’є весь нектар до краплі і полетить далі». Дорікала навіть тітоньці, бо ж вона так нагло пішла і залишила її зовсім саму. А потім жаліла — і маму, і себе, і батька, і тітоньку, і Лєрку, і навіть ту стару запухлу рудоволосу бабу, що зараз жила в її квартирі і яка таки погано закінчить. Але чомусь анітрішки не співчувала Василю Григоровичу, бо він, схоже, мав усе, навіть полуничку на десерт, і не співчувала тому зеку з наколками на руках, який вигнав її з квартири, бо він не мав нічого, навіть за душею. Тільки місяць чув її думки, слухав шелест паперу, шерхотіння ручки. А потім і місяць кудись завіявся, залишивши порожнім передсвітанкове небо. Був майже ранок. Небо на очах міняло колір із темно-аметистового на блідо-сірий. Вона встала з-за столу, підійшла до вікна. На підвіконні стояв звичайний керамічний гуцульський підсвічник із трьома свічами. Вона майже автоматично взяла в руки запальничку і підпалила свічки. У голові зродився вірш.

Чому? Й сама не знала… Чи знала, але боялася собі зізнатися?

Усе було так, як і обіцяв Василь Григорович. Коли вона вранці, навіть раніше дев’ятої, примчалася до лікарні, її там чекали. У кабінеті лікаря Павла Стратоновича сидів у міліцейській формі Василь Григорович. Павло Стратонович запопадливо називав його полковником і підливав у філіжанки коньяк: «То до кавусі». Налив і Зоряні. Її кава майже охолола. Дівчина тільки пригубила для годиться.

І тоді Павло Стратонович заговорив. Батькові пані Зоряни вже краще, але через те, що рани на ногах почали гноїтися, ноги доведеться ампутувати. Схопилася за серце правою рукою, ліву Василь Григорович обережно накрив своєю. Видно Павло Стратонович те помітив, бо почав чомусь виправдовуватися:

— Ні ви, ні ми у цьому, пані Зоряно, не винні. Це все діабет. Запустив себе ваш батько. Я знаю, його попереджали, що цим може закінчитися.

— Яка причина? — Зоряна ледве сама себе чула, так говорила тихо.

— Діабетична гангрена виникає з багатьох причин. Це може бути незагоєна хронічна мікротравма, відмороження або опік, роздерті мозолі або врослий ніготь на пальці. Гангрена виникає найчастіше при травмах стопи і пальців ніг, і біль при ній нестерпний. І єдиним способом лікування гангрени є хірургічне втручання, тобто ампутація ураженої ділянки, бо, якщо цього не зробити, хворий помре від загального зараження крові. Ампутація здійснюється висіченням ураженої ділянки аж до здорової тканини. Це означає: якщо гангреною вражений великий палець ноги, хворий втрачає стопу, а якщо вражена стопа — ногу до середини гомілки, — лікар говорив по-діловому точно і впевнено. — У вашого батька на пальцях ніг рани настільки серйозні, що ми змушені ампутувати стопи, щоб не допустити зараження всього організму.

Зоряна розплакалася. Василь Григорович кинувся її заспокоювати, медсестра принесла води.

— Не хвилюйтеся, Зорянко, — шепотів на вухо чоловік, — усе буде гаразд. Ваш батько житиме, ось побачите. Тут хороші фахівці, і за грубі гроші вони творять дива.

Так, дива за грубі гроші. Та вона не думатиме про це зараз, бо не до того. Майже диво, що батько вижив, але це тільки початок. Зоряна сиділа під операційною сама не своя. Батькові робили операцію — ампутували ноги. На правій — стопу, ліву — до середини гомілки. Діабет запущений, алкоголь виснажив печінку та серце, тато може не пережити операцію. Василь Григорович не дочекався закінчення операції, поїхав у справах. Разів п’ять йому телефонували, він чемно скидав дзвінки, і тільки коли почалася операція, відлучився. А перед тим прибіг захеканий хлопчина з пакунком у руках, передав його полковнику. Василь Григорович пакунок відразу вручив Зоряні:

— Це мобільний телефон для вас, Зірко. На візитці мій номер телефону. У разі необхідності відразу телефонуй і взагалі після операції обов’язково мене набери. Я мушу йти. Справи.

Він поцілував її руку так, як завжди це робив, ніжно затримавши пальці дівчини біля своїх губ. Вона знову зашарілася, та вже навіть не спиняла себе — то було приємно. Вона не стала відмовлятися від подарованого телефону, бо знала: Василь Григорович усе одно вмовить залишити мобільний.

Операція пройшла успішно. Зоряна зателефонувала полковнику, як і обіцяла. Той вислухав уважно і сказав, що в разі будь-якої необхідності вона може навіть посеред ночі дзвонити йому. Тоді зателефонувала на роботу, розповіла про те, що трапилося. Сердешна начальниця, яка завжди її жаліла та підтримувала, дала тиждень відпустки, а потім Зоряна або відпрацює у вихідні, або й так буде. Найбільше лякалася моменту, коли батько прийде до тями. Що він їй скаже, як прийме своє нове тіло, чи не стане звинувачувати її, що дозволила позбавити ніг… Натомість отримала несподівану реакцію. Батько наче повернувся з того світу, бо поводився так, як тоді, коли пам’ятала його мужнім, добрим, щирим. Він просив у неї пробачення, у неї і мами. Бо Валя ніколи від доброго життя їх не покинула б… А тепер… Тепер усе буде по-іншому. То Господь не знав, як його зупинити над прірвою. Він тепер не питиме, він як зможе, так допомагатиме і дружині, і дочці, він зміниться. Вони плакали разом — батько і донька.

Зоряна продовжувала жити у помешканні Лєри, бо зараз було не до розборів із квартирантами. Через три дні Лєрка передзвонила на автовідповідач, що затримується на два тижні. У лікарняних клопотах минув тиждень. Зоряна повернулася до роботи. Батько активно йшов на поправку. Час від часу телефонував Василь Григорович, запитував про батька та звично додавав: «Чим я можу бути корисним?» А чим? Він уже й так багато чим допоміг.

Але… Зоряна добре знала. Просто так нічого не буває. Безкоштовний сир — лишень у мишоловці. Дівчину дивувало інше: жодних натяків, якихось грубих пропозицій, навіть запрошень на вечерю чи чай від Василя Григоровича не надходило. Та доброго самаритянина він аж ніяк не нагадував.

Робочий день майже закінчився. Батька тепер провідувала після роботи. Задеренчав мобільний.

— Зоряна Білововк?

— Так, це я.

— То турбують із ЖЕКу. Велике прохання з’явитися до нас сьогодні. Вас до восьмої години чекатимуть.

Зоряна подумала про найгірше. Зек і компанія, напевно, спалили квартиру. Куди вона батька привезе? Не просити ж Лєрку ще й за батька! Помчала стрімголов додому. Та хоч як грюкала-стукала в двері — їй ніхто не відповідав. Замість старих благеньких, оббитих дерматином дверей з’явилися міцні броньовані з новими замками. Розпитувала сусідів. Хтось вдавав, що нічого не знає, а кому потрібний чужий зайвий клопіт, хтось таки справді нічого не знав. Тільки сусідка зверху сказала, що чула позавчора за дверима її квартири крики та бачила міліцію. І наполегливо спровадила дівчину в ЖЕК. Бо якщо телефонували, то мусить піти. І Зоряна пішла. А там сам начальник ЖЕКу майже урочисто вручив їй ключі від нових дверей її помешкання, а на запитання — що, до чого, як, чому — відповідав розгубленою посмішкою і розвів по-дурному руки: